Літературний конкурс. Помста

Літературний конкурс. Помста

І

Після смерті Ганни Василівни Іван Пилипович подовгу просиджував у вітальні, попід саму стелю заповненій книжковими шафами.

— Оце все, що зосталось від моєї любої дружини! — тулив до мокрих запалих щік мовчазні томики в добротних палітурках.

— Осиротіли ми з вами, Поліно! Лише й маємо скарбу, що ця бібліотека, Її невтомними стараннями зібрана! — погладжував тремтливими долонями холодні стоси похмурих книг.

Видео дня

Поліні незвично, що хазяїн звертається до неї: усі вказівки раніше отримувала тільки від Ганни Василівни, а Іван Пилипович ніякого діла до хатньої робітниці ніколи не мав.

Тож вона мовчить, лиш мітелочка в її руках бігає чомусь проворніше та ганчірка пилюку визбирує на полицях ретельніше.

Відтепер щовечора, коли Іван Пилипович, повернувшись із цукроварні, сутулився в глибокому кріслі під книжковими шафами, Поліна теж з’являлася там і безшумно й майстерно порядкувала.

— Цей філософський трактат лежав у Неї під подушкою, коли схопило серце! — розпачливо куйовдив поріділу кучму вдівець.

— Якою ж розумною Вона в нас була, Поліно: скільки літератури іноземними мовами!.. Бувало, читала й відразу перекладала! Оцю, оцю і ось цю... — Іван Пилипович підводився з крісла й по черзі припадав до палітурок.

Поліна зітхає, шанобливо ставлячи перетерті стоси на полицю. Що казати?..

Пані справді була красива й розумна. А вона, Поліна, — дурна й негарна. Чим тут зарадила б?..

Років п’ятнадцять тому, щойно прийшла сюди на службу, зразу по вуха й закохалась у — тоді стрункого та буйночубого — Івана Пилиповича. Але той, окрім своєї Ганни — кучерявої жовтокосої богині з вічною книгою в білих доглянутих пальцях, — не бачив нікого й нічого.

Пригадує суворе і ледь насмішкувате з уст Ганни Василівни:

— Що це за сміття ви постійно розкидаєте в Івановому кабінеті, га, Поліно? Приберіть негайно, прошу вас!

І з відразою вказувала на купку зіжмаканих папірців на столі.

“Сміття!!!" — паленіла дівчина. Де вже хазяйці знати, що ті незграбні карлючки насправді — палкі освідчення. Неграмотна Поліна бодай так намагалася наслідувати могутню суперницю. “Я кохаю вас, Іване Пилиповичу! — кричала її наївна душа. — Ну, хоч гляньте на мене!". А що літер не знала, то й виводила на папері всякі таємничі знаки. З твердою, мов у дитинстві, вірою: чари написаного неодмінно подіють!

Згодом пані сама взялася навчати Поліну грамоти. Проте, сяк-так здолавши ази, дівчина відмовилась навідріз од подальшої науки. Не лягало на серце — і край! Господині, гімназійній викладачці, кортить побавитись у вчительку ще й удома. А їй, хатній робітниці, за цю додаткову — навчальну — працю не платять!.. Та й пересвідчилась: Івана Пилиповича абеткою не привернеш.

— Чи пригадуєте, Поліно, яким святом для Неї було придбання “Української музи"? — Іван Пилипович трепетно взяв із верхньої полиці добрячу книжкову брилу.

Чого б мала пригадувати? Може, її, просту наймичку, допускали на сімейні свята? Може, ділили з нею болі та радощі?

А книжку знала добре! Хазяйка особливо пильно стежила, щоб Поліна вчасно просушувала й провітрювала її.

— Як Вона чекала виходу “Музи"! Це було так непросто: на видання люди (ми теж!) здавали і гроші, і всяке ганчір’я, — хто що міг. А вийшла — ми відзначали це при свічках, з музикою, і до світанку — читали! Ось тут, заждіть... Ага, Олесеве: “Сміються, плачуть солов’ї... Цілуй її... Знов молодість не буде!.."

Іван Пилипович уткнувся головою просто у вірш і німо захлипав.

Нічого не кажучи, несподівано для себе Поліна підходить до нещасного і, не відпускаючи начиння, вперше в житті мовчки кладе руку на його зіщулене плече.

Осміхається, раптово спіймавши себе на чудному пориванні обмести мітелочкою господареві залисини і прибрати ганчіркою під його зів’ялим носом.

Еге ж, молодості й справді більше не буде!..

— Ви — добрий ангел, Полінко! — вигукнув якось, милуючись, як вона вправно дає раду книжкам.

— Тільки ви здатні по-справжньому зрозуміти моє страждання та гідно берегти пам’ять про Неї! — промовив і соромливо поцілував чи то книжку, чи то руку служниці, яка поправляла тій книжці сторінки.

Минув ледве рік — і Поліна вийшла заміж. За Івана Пилиповича.

ІІ

А коли це сталося вперше?

Ах, так! Поліні тоді, хоч умри, нічим було розтопити (нова служниця приходила тільки раз на тиждень: Поліна й сама не ледащо). Жодного папірця на кухні! Прокинеться чоловік — де сніданок?

Обачливо, скрадливою ходою — серце з грудей мало не вискочить — пробралася до вітальні.

На розпал пішли всього кілька не підряд вирваних (щоб не так у вічі впадало) сторінок. З однієї — надто вже старої (ще позаминуле століття!) — книжки. До того ж, писаної чужими літерами: Іван Пилипович все одно такої не втне!

Збитку чоловік не помітив. Апетитно вминаючи сніданок, пожартував:

— То мусили бути незвичайні дрова, щоб така печеня вдалася! Признавайся, Полюню, чого підсипаєш у вогонь, чим чаруєш?..

І засміявся вдоволено:

— Ти — моя Берегиня!

Вдруге було простіше. Передавала небожем (тепер до них часто навідувались її родичі) сестрі гостинця: зо два десятки яєць. Але ж як цей зірвиголова довезе такий делікатний крам? Чим перемотати? Ось і знадобилася решта книжки: все одно вже негодяща!

Еге ж, скільки служила Поліна книжкам — тепер нехай вони їй послужать!

Отак потихеньку в піч перебралися іншомовні видання.

Непомітно виволікаючи з шафи чергову жертву, а тоді неквапом шматуючи її безпорадне тіло, Поліна відчувала неймовірну, не звідану досі насолоду.

Насолоду влади. І помсти.

Згодом Івана Пилиповича вдалося переконати, що від книжок у вітальні тяжкий дух. Він чоловік уже в літах, здоров’я не те...

А тут нову канапку придбали.

Та й сервіз ніде розставити...

Хіба не ліпше книги перенести в комірчину?..

— Гаразд, Полюсю, чини, як знаєш! Ти в мене розумниця! — обвів шафи прощальним зором.

— Залиш, Полюнечко, хіба ось цей ряд: часом хочеться перечитати, минуле позгадувати! — вказав на верхню полицю — з “Кобзарем" та “Українською музою".

У комірчині все не вмістилось. Довелося поспішно (Іван Пилипович от-от повернеться з цукроварні) дещицю здати макулатурникові, який саме проходив мимо з візочком.

У вітальні запанували простір і світло. Запанувала вона, Поліна. Дух Ганни Василівни тулився в єдиному куточку — над каміном.

“Приберіть негайно, Поліно, це сміття!" — перекривляла колишню господиню, пристрасно лупцюючи мітелкою “запилюченого" “Кобзаря" й гидливо квацяючи мокрою ганчіркою в обкладинку “Музі".

— Тітусю, у вас такі розкішні книги! — небіж ходив за Поліною, мов прив’язаний. — Чи не можна взяти якусь?

Поліна чудово тямить, що племінник-студент і навідується так часто не до неї, а до книжок. Аякже, знайшов бібліотеку! Днями й ночами пропадає в комірчині. Бач, на що родичку проміняв? Невдячний! Забувся, як вона бавила його колись у вихідні?

Ні, Ганно Василівно, зась вам ще й до небожа!

— Ну, то продайте, тітонько! Що схочете, правте!

Ти дай чи продай, а Її дух услід помандрує? Та ні за які гроші!

Комірчина опинилася під замком. Хлопцеві ж було заявлено, що Іван Пилипович відписав бібліотеку школі.

Племінник більше не приходив.

Ну ж і яблук зародило! Де їх розмістити? Комірчину треба звільняти.

Частину книжок під мішки підкладе. А ті куди?

Книги почали відверто з’являтися на кухні: дрова розпалити, ляпки від олії витерти, оселедця на чомусь почистити...

— Що в нас, Поленяточко, сьогодні на обід? — зачовгував Іван Пилипович.

— О, як божественно пахне! — захоплено зазирав до каструлі через жінчине плече.

Поліна легенько плескає чоловіка згорнутою брошурою по кругленькому черевцю.

Й осміхається, завваживши, що її Іван Пилипович став таки добряче вгодованим кабанцем.

Вечорами Іван Пилипович полюбляв посидіти у вітальні біля каміна.

Занурювався у своє глибоке крісло, брав “Українську музу", яка єдина ще зоставалась у кутку над каміном, і — дрімав.

“А спить усе-таки з Нею!" — супилася Поліна — чи то на книжку, чи то на примару колишньої дружини.

Але сьогодні, нарешті, вона зважиться й на це.

Обережно виймає томика з сонних пухкеньких рук.

Де там ті знамениті “Солов’ї"?.. Попльовуючи на пальці, зловтішно гортає сторінки.

Ти ба, скільки їх! І малюнків, і віршів! Як дрібно та щедро списано! У дві колонки!..

Давно вогонь не їв так багато літер, тому смакує неспішно, пережовує.

Аркуш за аркушем.

Обкладинку здужав тільки понадкушувати, і Поліна бере залізячку до рук, підворушує — помагає.

Наситившись, камін гасне, і в ньому поволі холоне купка сірого попелу. Поліна старанно обтикує пледом тіло, що хропе в кріслі поруч.

Тоді випростується, гордо піднімає голову і переможним поглядом обводить увесь хатній світ. Хай невеличкий, хай темнуватий, але, — нарешті, — вже до останку — свій!