Літературний конкурс. Афанасій

Афанасій Сироткін нарешті вибрався змолоти пшеницю. Цього року колгосп  виписував пенсіонерам хліб пізніше звичайного, то вже спочатку довелося закінчити вбирати урожай з городу і тільки потім, домовившись з сусідом про підводу, вирушити у Вишеньки.

            Свого млина, де можна було б змолоти питлівку, в Новоселиці не було, отож і змушені були новосільці їздити до сусіднього села.

            Вирушив з двору ще затемна, щоб раненько зайняти чергу і управитись  за день з цією справою. Дорога до Вишеньок хоч і не дуже близька, але бажана: рідними вони були Афанасію.

            Власне, родом він - із Зауралля. Але доля склалася так, що в сорок п’ятому, відвоювавши своє, він не мав куди повертатися: батька втратив ще до війни, коли того привалило деревом на лісозаготівлі, братів поглинули фронти, а незадовго до кінця війни від простуди померла мати.

            Ця гірка звістка знайшла Афанасія у госпіталі, де він заліковував поранену ногу. І згасли всі його мрії про повернення. Стало сіро і самотньо.

            До сусіда по палаті,  який уже третій місяць лежав із осколком у грудях, часто навідувалась дочка (жили вони неподалік). Афанасій познайомився з нею і, коли зіп’явся на ноги і почав потроху шкутильгати, іноді з її допомогою виходив на прогулянку у двір госпіталю. Дівчина була звичайної зовнішності, але спілкуватися з нею було приємно. Досить швидко між ними виникла взаємна симпатія, та коли б не та гірка втрата, навряд чи це випадкове знайомство мало б якесь продовження.            Залишившись же самотнім, Афанасій відчув несподівану вабу до цієї дівчини, підсвідомо відчувши її природжену глибоку материнську доброту.

            Невдовзі вони одружилися і стали жити у Вишеньках в невеликій хаті Маріїних батьків.

            Тесть не діждав онуків: так і не оклигав від тяжкої рани. Мати ж пожила разом з ними, допомагала ставити господарство, няньчила малечу і тихо згасла, дійшовши краю свого шляху.

            Афанасій і Марія пасували одне одному, хоч і були різними: він - жвавий, гомінкий, іноді запальний, вона - спокійна, доброзичлива, зовні стримана, Не відрізняючись від односельців багатством, вони виділялися сімейним ладом. Жили мирно. Якщо і виникали які конфлікти, то довго не тривали і не поширювалися за межі хати. Ніби змовившись, обоє ніколи не нахвалювали і не гудили одне одного, але в стриманій Маріїній розповіді про чоловіка жінки відчували теплоту, незвичну для багатьох, і заздрили їй не завжди білою заздрістю, а деякі з чоловіків іноді говорили Афанасієві:

            - Ну, якби в мене була така жінка, то і я був би людиною.

            В буднях і святах, радощах і печалях непомітно минало життя. Ніби вчора були молодими, а вже й посивіли. Виросли діти і роз’їхалися шукати свою долю. І тільки-но підійшла старість, як Афанасій знову осиротів: померла Марія.

            Переживши це горе і відбувши, як заведено, роковини, він, за згодою дітей, продав хату і пристав у прийми до самотньої вдови у сусідню Новоселицю.

            З того часу пройшло шість років. Біль втрати дещо сгасла. Та вже багато чого згасало - життя покотилося на схил. Прокидаючись щоранку, Афанасій все більше за звичкою робив свої буденні справи, не відчуваючи ні тої радості, що раніше, ні тої втоми. І лише, коли випадала нагода побувати у Вишеньках, він ніби виринав з повільної течії буднів і, декілька днів живучи чеканням, відчував приємне збудження...

            Коли підвода, подолавши відстань між селами, легко покотилася в долину , зорі вже згасли і почало сіріти. Вишеньки тільки-но просиналися: в деяких хатах світилися вікна.

            Коло млина ще не було нікого, тільки за годину під’їхав автомобілем хтось із чужесельців, а потім, коли вже сонце виглянуло з-за горішніх хат, потяглися вишеньківці: хто підводою, хто мотоциклом, а хто просто візком.    Афанасій радісно, ніби рідного, зустрічав кожного знайомого. розпитував про життя, про новини, розповідав про себе, коли цікавились.

            Нарешті з’явився мірошник. Він відкрив двері млина, але не став вмикати двигуни, а сів на велосипед і кудись поїхав. Чужесільці нерозуміюче переглянулися.

            - Молитися поїхав.- пояснив їм Афанасій.

            Сам він уже знав, що мірошник Петро Осавуленко, або по-вуличному, Клаптик, з минулого літа став віруючим. Нині то - не диво. Скільки он колишніх вождів-партійців, раптом, "прозріли" і стали бити поклони божим іконам. Чого ж дивуватися простому чоловіку: життя змінилося, то й люди якось змінюються.

            Хоча багато хто все ж чудував такій метаморфозі, бо Петро раніше пив, і пив безбожно, не бажаючи зупинитись. Та, раптом, щось сталося, і він прихилився до баптистів, які недавно з’явилися в селі. І, ставши ревним прихильником віри, зовсім перестав цікавитись спиртним. Цим він приємно відрізнявся від свого напарника Василя Шевчика, котрий міг іноді, коли випадав день багатий на могоричі, так наклюкатися, що після обіду керувати млином було нікому і бухгалтерша (а за сумісництвом мірщиця) Леська, лаючись, зупиняла двигуни.

            Єдине, що було малоприємним у клаптиковій вірі, так ото саме вранішні молитви. Але тут уже нічого не вдієш.     

            Поки те та се, почали розвантажуватись та зважувати привезене зерно. Виявилося, що з учорашнього дня залишилась немеленою майже тона пшениці, а це - години на три роботи. Отож, поскладавши свої мішки біля бункера, чоловіки знову вийшли на вулицю і повернулися до звичного чекання.

            Сонце вже пригрівало. День обіцяв бути не по-осінньому теплим.           Із сусіднього з млином дворища причапали качки і стали жадібно збирати розсипане зерно. Невдовзі з’явилася і їхня господиня - Ольга Зіньківська. Вона мала тут невеликий підробіток, замітаючи декілька разів на тиждень. Підійшовши, привіталася зі всіми. Побачила Афанасія:

            - О, Афанасію Павловичу, давно вас не було видно!

            - Да уж, Оля, давненько, давненько.

            - Як ви там?

            - Да помаленьку ковыляем. И старость, и здоровье не то, а болеть-то нельзя - некому за стариками поухаживать.

            - Це правда. Воно і молодим  зараз боліти не можна, а старим, та ще хто без дітей живе, то й зовсім важко.

            - Как твой Николай?

            - Поїхав оце з зятем у районну лікарню, бо поперек зовсім скрутило. То було хоч витирання допомагало, а це ні зігнутись, ні розігнутись.

            - Давно он с поясницей мучается.- пригадав Афанасій.

            - Давно. Як тільки холод, чи сирість - так і хватає.

            Ольга хотіла ще трохи поскаржитися на здоров’я, але, почувши її голос, з млина виглянула Леська і покликала до себе.

            - Ну передавай ему привет.  Пусть выздоравливает.

            - Дай бог, бо вже замучились.

            Ольга пішла у млин. Постоявши трохи коло чоловіків, Афанасій вирішив все ж розпрягти кобилу, бо тій набридло стояти на місці і вона почала катати воза вперед-назад. Прив’язавши її до полудрабка, він знову повернувся до гурту.

            Проживши пів-віку серед українців, Афанасій так і не став говорити їхньою мовою. Не тому, що був лінивий, чи не поважав "хохляцкую речь". Коли оселився у Вишеньках, то, спочатку, дещо незатишно почував себе, ніби серед чужоземців. Почав з допомогою дружини оволодівати українською. Не так, щоб швидко це було, але, коли навколо нічого іншого не чуєш, то й мимоволі запам’ятаєш. От тільки якось Афанасій помітив, що досягши певних успіхів у цьому навчанні, він починає забувати рідну мову. Це було прикрим відкриттям, бо в нього не залишалося більш нічого, що б пов’язувало з далекою батьківщиною, з дитинством. І чомусь здавалось, що, забувши материну мову, він не зможе пригадати її голос.

            Так і залишився Афанасій, як кажуть, "російськомовним".

            Він все прекрасно розумів, міг сам, заговорившись, вставляти в свою мову українські слова, а то і цілі речення, але це все нагадувало вправи невмілого плавця, який, гребнувши декілька разів від берега, похапцем вертає назад, щоб швидше відчути ногами грунт.

            Селяни поступово звикли до Афанасія і його мови та вже й не зважали на це, а, що був він працьовитим і нелукавим, то мав повагу від сусідів та знайомих...

            Нарешті о десятій повернувся мірошник. Ввімкнув двигуни, засипали в бункер вчорашню пшеницю.

            - Решта - післяобід. - коротко мовив Клаптик, і, підрегулювавши сита, вийшов на вулицю. Афанасій хотів було й до нього підійти, заговорити, але не знайшовся. Одне, що вони були малознайомими, так ще й Петро хоч і стояв поруч, та ніби сам по собі: не приєднувався до розмов, а все мовчав та ледь помітно посміхався якимось своїм думкам.

            Сонце пригрівало. Афанасій зняв пальто і відніс його на віз. Хотів було посидіти, та помітив, як по узбіччю, спираючись на ковіньку, повільно рухається Андрій Гнатенко. Пішов йому назустріч і, вдивляючись у таку несподівано старечу постать, згадував, яким той був, коли вони познайомились.

            Андрій служив офіцером-танкістом і повернувся з війни, маючи протез замість правої руки. Пішов працювати бригадиром трактористів. Стрункий, красивий і гордий, він своєю поставою відхиляв усяку думку співчувати йому.  Завше зібраний і по-військовому вимогливий, на людях будь-коли володів своїми почуттями. Навіть гнівався стримано, хоча обличчя при цьому блідло, а примружені очі темніли, як небо перед грозою. Був лише один день, коли Андрій дозволяв відкритися своїм почуттям - День Перемоги.

            Раніше, коли ще не було марної моди на розкішні лисини майданів з помпезними обелісками, у центрі Вишеньок біля старої дерев’яної школи в тіні берестів та ясенів затишно розташовувався невеликий скверик з братською могилою воїнів, які загинули при визволенні села. З тих пір, як  почали святкувати день Перемоги, щороку біля цього сквера проводився мітинг. Згори від нової школи з прапорами і вінками спускалася колона школярів, зі всіх вулиць і кутків сходилися святково одягнені селяни.

            Директор школи відкривав мітинг і надавав слово представникам місцевої влади. Ті говорили стандартно-завчені і тому, на щастя, недовгі промови, які терпляче вислуховувались. Всі чекали Андрія.

            От , нарешті, директор оголошував:

            - Слово від імені ветеранів війни надається Гнатенку Андрію Макаровичу.

            Перші його слова лунали стримано, але невдовзі голос починав дзвеніти і набирати сили. Говорив без папірця, але ніби по-написаному: складно, красиво і, головне, щиро. Точні, виношені слова зачіпали кожного. Жінки плакали, чоловіки суворішали. Афанасій не міг пригадати, чи довго говорив Андрій, чи ні, бо запам’яталося так, ніби  кожен той мітинг тільки й складався, що з його виступу. Закінчивши говорити і зійшовши з трибуни, Андрій знову ховав свої почуття від стороннього ока.

            Афанасієві подобався цей чоловік, хотілося з ним спілкуватись, але завжди стримувало відчуття дистанції, яке так ніколи і не вдалося подолати.

            Андрій наблизився, пізнав Афанасія:

            - О, добрий день, Афанасію! До млина приїхали?

            - Да, выбрался наконец.

            - Гарна справа. Яка цього року в Новоселиці пшениця?

            - Грех жаловаться, хорошая.

            - А по скільки виписували?

            - На пенсионера - по триста килограмм.

            - І в нас майже так. Як ви, звикли вже в Новоселиці?

            - Да куда ж деваться: привыкай, не привыкай, а жить надо.

            - Це правда. Діти пишуть?

            - Пишут. Нечасто, но пишут. Дочка летом приезжала.

            - Добре, що не забувають.

            Афанасієві знову хотілося поговорити про щось більш важливе, але знов він не міг подолати ніяковість і почувався ніби учень у розмові з учителем, хоча і були вони майже однолітки.

             Андрій ще трохи порозпитував потім попрощався і поволі рушив до магазину. Провівши поглядом незнайому постать знайомої  людини, Афанасій повернувся до млина. Стало сумно. Заглянув до бункера - там ще залишалося зерно. Підійшов до кобили. підгорнув їй сіна. Вирішив і сам перекусити, хоча їсти ще не хотілось.

            День поволі котився до обіду. Спішити було нікуди і Афанасій приліг на возі. З городів потягло димом - хтось палив сухе бадилля. Запахло миром і спокоєм. Афанасій згадав, як  любив цей запах, особливо навесні, коли, спочатку горяни, а потім і решта вишеньківців перед оранкою згрібали і палили неспалене восени бадилля, торішнє листя, траву, та й все сміття, яке назбиралося за зиму. З болота долинали голоси чаєчок, небо посміхалося неземною блакиттю, а Вишеньки тонули  в димах і все навколо було пронизане тихою радістю буття. Охайнішали двори, світлішали обличчя людей. День проходив у благодатній праці, і, йдучи на відпочинок, залишав по собі приємне відчуття легкої втоми. І перша вечеря під старою яблунею, яка вже прокинулася і дихала життям, була ніби причастям перед великою подією.

            - Дядьку Афанасій, ідіть засипайте!- покликали від млина.

            Чоловіки заворушилися. Допомогли висипати Афанасієві мішки і взялися за свої. Він заглянув у млин, поцікавився, скільки ще залишилось молоти. Виявилося: майже три мішки муки - якраз точно до обіду.

            Знадвору почувся сміх. То Сашко Шелих, який тільки-но під’їхав, розповідав. як сусідські діти знайшли собі розвагу: пускали з гори заднє колесо від "Білоруса". А воно візьми, та й поверни до них у город і прямісінько у хатні двері: вибило і застряло в одвірках. А дома була одна баба Тетяна: якраз у хаті щось робила. То вона вже подумала, що то колишній зять зп’яну трактором заїхав, бо не раз обіцяв розваляти хату, якщо йому не дадуть горілки. Коли бачить - одне тільки колесо залетіло. Пробувала його виштовхнути, так сили не вистачає. А тут ще, як на гріх, кози, які були прив’язані під грушею, з переляку почіплялися на гілля.

            Ото кози під хатою в два голоси жалібно мекають, а баба в сінях сплескує руками та примовляє:

            - Ой, боже мій, боже мій! Та що ж його робити? Та як же ж тепер бути? Ой господи праведний, та що ж це таке?

            Сашко почекав хвильку, поки слухачі пересміються і продовжив:

            - А я приїхав якраз на обід. Почув те голосіння, дай, думаю, гляну, що то за цирк. Повідчіпляв кіз, підходжу до хати:

            - І що ж оце ви, бабо, таке наробили?

            - Та хіба ж то я? Де воно взялося на мою голову, і за що така кара господня?

            - А то, мабуть, справді бог вас покарав, що п’яницям горілку продаєте.

            - Та хай вони пропадуть! Щоб я ще хоч одному...- і хреститься перед тим колесом, як перед іконою. Витяг я його, повісив двері. А ті барбоси, замість того, щоб помогти бабі, з переляку повтікали і тільки на вечір об’явилися.

            Тут Сашко помітив Афанасія:

            - О, дядьку Афанасій, ану розкажіть, як ви у неї сулію оприходували.

            - Да то ж не я.- зніяковів Афанасій.

            - Як - не ви? А хто ж Секлетенку допоміг?

            - Ну, это было только пару раз, а так они с Федотом Кандыбой все и выпили.

            Хоча дехто із присутніх знав про цю історію, однак хотіли ще раз почути її. А Сашко і радий випадку потішити компанію, бо любив розповідати всілякі бувальщини і небилиці, розмальовуючи їх так живописно, що іноді й не зрозуміло було де правда, а де побрехенька:

            - Вигнала якось баба Тетяна горілку та й надумала її заховати, бо збиралася свою Маньку віддавати заміж. Викопала ямку в саду під кущем калини, роздивилася гарненько навколо: ніби ж не бачить ніхто, та й бігцем за сулією. Закутала її у тряп’я і, озираючись, - швиденько до калини. Закопала, розрівняла землю навколо, листям притрусила, а качанчик, яким заткнула горло, прикрила зверху старим горшком. Ще раз огледілась: ніби все тихо, та й задоволена пішла до хати.

            А Секлетенка якийсь чорт заніс у кущі якраз біля бабиного саду: чи об’ївся чого, і його так прикрутило, що не міг до свого двору добігти, чи може йому там більше подобалося справляти нужду - не знаю. Але, як побачив він ту сулію, то вже й срать перехотілось. Ледь діждався темноти - та й до тієї схованки. І Федота привів, бо не любив сам пити.

            Ну, якби хто другий, то викопав би ту сулію та й забрав її туди, де зручніше опорожняти. Але ж дядько Михайло - не такий дурний: знав, що баба може навідуватись до свого скарбу, і, як тільки помітить пропажу - відразу підніме хай, і першим, на кого впаде підозра, буде він, бо іншого такого орла на кутку не було.

            Прихопив він кусок медичного шлангу, полягали під калиною, витягли акуратненько качанчик, та й давай смоктати, як ото у барах коктейлі через трубочку потягують. Але ж хіба  в якому барі може бути така благодать: лежиш на свіжому повітрі, під боком у тебе дармова випивка, а поряд, на дереві, росте закуска. Головне - не перебрати, щоб не заснути на місці злочину.

            Пили вони в міру, тому довгенько туди навідувались. І дядько Афанасій, мабуть, таки допомагав, бо я чув разів зо два, як вони потім співали на горбі над балкою, і гарно співали. А Федот же - безголосий.

            Та, як кажуть, усе добре рано чи пізно закінчується, і сулія теж була не бездонна. Коли вже в трубці перестало навіть булькати, дядько Михайло приніс шворінь і через горло легенько стукнув ним у дно порожнього бутля, потім заткнув його і замаскував, як було раніше.

            А через деякий час, коли Манька сказала, що у селі вона весілля святкувати не буде, баба вирішила продати своє ензе. Викопала сулію та тільки руками сплеснула:

            - Ой, боже мій, яка ж я дурна: поставила на камінину!

            Сашко весело глянув на Афанасія:

            - Правда ж?

            Той тільки посміхнувся.

            - Дак вона так і не взнала, що то за камінь? - поцікавився кучерявий чужоселець.

            - Ну да! Добрих людей хватає. Років через два хтось просвітив бабу, то вона так кляла Секлетенка, що було чути на всю вулицю.

            Сашко попросив у кучерявого цигарку. Припалюючи, помітив новий об’єкт уваги:

            - О, Каклєт іде. Мабуть, отруби циганити.

            Дійсно, до млина повернув з вулиці Олексій Притулко, або Каклєт, як його називали в селі з легкої руки хлопців, учасників духового оркестру, яким він керував. Бог його знає, чи то він так любив ті котлети, чи щось необережно ляпнув язиком, але це прізвисько прилипло відразу, витіснивши всі попередні.

            Притулко наблизився до гурту, очевидно, маючи намір приєднатися, послухати, про що мовиться, та й своє слово вставити, але, помітивши Сашка, привітався до всіх і попрямував у конторку мірщиці.

            Не любив він Сашка за його язик, дошкульність якого не раз уже відчув на собі. А зачіпок для глузувань було достатньо: вся життєва і трудова біографія Каклєта з погляду звичайного селянина, якщо й була чого достойна, то тільки не поваги.

            Старий Притулко, Олексіїв батько, замолоду мав потяг не до лопати, плуга чи коси, а до зброї. Правда, з армії він швидко дезертирував, відчувши, що на фронті пахне смаленим, але в селі з’явився вчасно: якраз тоді, коли після Петроградської революції заговорили про переділ панської землі. Приставши до місцевих активістів, Притулко взявся керувати збройним загоном, який допомагав установлювати соціальну справедливість. Потім хотів було служити в міліції, однак його чомусь не взяли, отож пішов сторожувати в колгосп. А як у сорок першому прийшли німці - необачно повірив у їхню силу і подався в поліцаї. Згодом це і йому вилізло боком. і сім’ї довго відгикувалось.

            Олексієві теж передалася любов до зброї, але темна пляма на батьковому минулому перекреслила його мрії про військову кар’єру. Однак, бажання служити в війську було таке велике, що він зумів знайти шпаринку і, навчившись за час обов’язкової служби грати на декількох духових інструментах, залишився надстроково служити у полковому оркестрі. Дослужився навіть до керівника, але десь, мабуть, проштрафився, бо його досить рано відправили на пенсію.

            Повернувшись у село, молодший Притулко не довго роздумував над подальшою долею. Він швидко знайшов спільну мову із колгоспним керівництвом, і через деякий час у клубі з’явився повний комплект інструментів для духового оркестру, а вечорами стали збиратися школярі, бажаючі навчитися грати на тих інструментах. Пройшло декілька місяців, і всі офіційні міроприємства в селі стали проводитись під супровід власного духового оркестру. В районі з подивом, але прихильно відгукнулися на той почин. Притулку це було, звичайно, приємно, але не заради похвали він проявив таку заповзятливість.

            Розучивши два похоронні марші і, провівши попередню рекламну роботу, він став їздити з оркестром на заробітки. Спочатку це відбувалось тільки в сусідніх селах, де без зайвої сором’язливості і торгів можна було встановити досить високу плату за свої ритуальні послуги. Коли ж і до земляків дійшла черга запросити Притулка пограти на проводах в останню путь, то на зауваження, що, мовляв, дорогувато, він тільки сумовито розводив руками:

            - Так уже прийнято.

            Навіть поділившись зі всіми, з ким мав це зробити, Притулко мав гарний прибуток. Але жодні багатства не могли відбити у Каклєта набутого на протязі життя потягу до дармівщини. Він жодного разу не відмовився від нагоди за чужий рахунок випити, чи поїсти (палити - не палив: беріг здоров’я). Маючи достатньо вільного часу, він прекрасно знав, де що можна так потягти, а де випросити за пляшку. І добре розумівсь на тому, з ким ліпше мати справу.

            Ще Олексій мав пристрасть до полювання. Правда, особливих успіхів у цім занятті не досяг, бо був занадто метушливим, але любив хвалитись навіть тим, чого насправді не було. А коли ще його не перебивали і не заважали тішити амбіцію, Каклєт ставав схожим на індика, який розпушує хвіст,  випинає груди і , гордовито відхиливши назад голову, стає таким поважним, що не підступись. Більшість його співрозмовників звично вислуховували ці вихваляння, а потім за очі посміювались.

            У млині Притулко не довго затримався. Дізнавшись, що меле не Шевчик, він вийшов звідти.

            - Що, Андрійович, не вигоріло? - єхидно запитав Сашко.

            - Не вигоріло. - вирішив за краще погодитися Каклєт і, ще раз уважно оглянувши присутніх та переконавшись, що тут немає з ким розмовляти, повернув з двору.

            - Андрійович, слухайте, а то правда, що ви у Кихтенка утя підстрелили? - Сашкові не хотілося так просто відпускати Каклєта.

            - Брехня.- не повертаючись, відповів той і неспішно покотився геть, маленький і круглий, мов колобок і було дивно, що він не заспівав: "Я від баби утік, я від діда утік і від тебе утечу".

            Післяобід, нарешті, дійшла Афанасієва черга молоти. Він заніс свої мішки, акуратно склав їх у два стосики: окремо для муки, окремо для отрубів. Доки Петро запускав двигуни, Афанасій закріпив один мішок навколо короба, з якого сипались отруби, Інший, чистіший і більш міцний, підвісив на два гвіздки, спеціально забиті в верхній край засіку для муки.

            Деякий час млин гув по-пустому, та ось тихо зашелестіло і на дні коша стала рости біла гірка. Коли її вершина доторкнулась краю брезентового фартука, звисаючого з труби і спрямовуючого потік борошна, Афанасій дерев’яною лопаткою-соваком з ледь скошеним лезом відгорнув насипане до лівого краю коша, потім ще раз, і тільки, коли борошна набралося чимало, став акуратно пересипати його тією ж лопаткою до мішка. Та як не сип ретельно, все-дно , з коша піднімається легенький білий пил, який потім рівномірно осідає на всьому довкола. І вже сивіють брови, вуса (в кого вони є) і чуб, а одяг світлішає. Отак постоїш цілий день біля коша і на вечір станеш схожим на сніговика.

            Борошно сипалося чисте: гарно змелене і просіяне. А ще - тепле. Звичайно, коли вальці труть зерно, то гріються і самі вальці, і те, що вони труть. Але Афанасію завжди здавалося, що то вивільнюється сонячне проміння, яке ввібралося влітку колосками, і потім зберігалося всередині зернят. Він любив борошно саме таким: пухким і теплим. І зерно подобалося щойнозібране, лагіде на дотик і веселе: коли в нього занурюєш руки - теплі зернини приємно лоскочуть шкіру, ніби  жартують.

            За годину справу було зроблено, і Афанасій від’їхав від млина. Осінній день - короткий і сонце почало вже хилитися до вечора, а, доки подолаєш шлях до Новоселиці - воно й сяде. Але вирішив ще трохи затриматись у Вишеньках, щоб заїхати до того самого Михайла Секлетенка.

            Цей намір виник не тільки-но і навіть не вранці: давно вже думалось про те, як би його побачитися з давнім приятелем, але останніми роками якось не випадало такої можливості, навіть коли приїздив у Вишеньки: то справи затягувались аж до вечора, то приїздив не сам, а в компанії з кимось із сусідів, і не хотілося затримувати людей. Тепер же ніщо не заважало і Афанасій повернув кобилу на Михайлів куток.

            Вони були знайомі ще з сорок шостого року. Афанасій тоді працював у колгоспній столярній майстерні. Якось весною у них з’явився новий робітник: смуглявий, як циган, худющий і злегка сутулий Мишко.

            На відміну від більшості чоловіків, він не встиг повоювати: ще неповнолітнім потрапив до концтабору і пробув ув’язненим аж до самого визволення Радянською Армією. А там, доки у відповідних органах розбиралися з його долею, то й війна закінчилася та й ще деякий час пройшов.

            Природа від народження наділила Михайлові стільки життєрадісної сили, що ні тяжкі поневіряння, ні злиденний повоєнний побут не змогли загасити хлоп’яцтво, яке, то ховалось (і тоді Мишко був спокійним, небалакучим, заглибленим у себе), то, завирувавши, вихоплювалось назовні, і він витівав чергову штуку, після якої одні сміялися, інші осуджували, а дехто нерозуміюче знизував плечима і хитав головою, мовляв: треба ж такому вдатись. До всього іншого слід додати, що він мав хист до творчості. Самотужки навчився малювати, різьбити по дереву, грати на гітарі, але, здавалось, ніколи навіть не думав заробляти цим на хліб, бо то було - для душі. Хотілося - і міг місяць вечорами напроліт малювати картину, потім ховав її на горищі, чи, іноді, дарував кому і знову більше року не брав до рук пензля. Так же і з різбярством.

            Правда, декілька разів погоджувався працювати художником-оформлювачем у клубі, але надовго не вистачало терпіння виводити однаково рівними буквами однаково вірні лозунги і він починав  щось імпровізувати, після чого завклубом викликав голову сільради, вони дивились то на нове "проізвєдєніє" Михайла, то один на одного, чухали потилиці і гадали, чим це може для них пахнути.

            Врешті-решт, голова, як більш відповідальна особа, морщив чоло і говорив:

            - Ти, Михайле, ось що: не мудруй, а зроби, як тобі говорилося: по-людські, без канделябрів. Хай воно буде просто і ясно любому дураку.

            Михайло відразу погоджувався переробити, але за одної умови: що його після цього відразу відпустять назад у майстерню. Іноді керівництво пробувало не погоджуватись дати "вільну", бо слід було ще дещо поновити із наглядної агітації. Тоді Михайло з’являвся на роботу аж під вечір п’яним і замість вітання попереджував з порогу:

            - В мене - криза.

            - Яка криса? - дивувалась прибиральниця.

            - Творча. - незворушно відповідав він, впевнено, але не найкоротшим шляхом крокував до кабінету і, зачинившись там, лягав спати.

            А через декілька днів, мовби нічого й не було, він знову працював на своєму звичному місці в майстерні.

            Афанасій не відразу зійшовся з Михайлом. Ніби й працювали поряд, та жили кожен своїм життям. Вже після декількох років знайомства, поїхали якось з бригадою у Явірне заготовляти ліс. Працювали там декілька днів, жили в куренях. Після вечері старші лягали спати, а молодші ще деякий час сиділи біля вогнища, розповідали всякі історії. В останній вечір, коли робота була закінчена і дерево на підводах ув’язане, хтось спритніший збігав у село і розжився горілкою. Тепер вечеря трохи затяглася. Після третьої чарки, молодь потягло на співи. Афанасій тихенько підмугикував: йому хотілося співати, та вже й знав більшість тих пісень, але соромився збитись. А Михайло, раптом, взяв та й завів:

                                               Черный ворон, что ж ты вьешся

                                                Над моею головой...

            Афанасія ніби пройняло: це була батькова улюблена пісня. Стримавши сльозу, яка готова була виступити, він підхопив:

                                                Ты добычи не добьешся:

                                                Черный ворон, я - не твой.

            Співали вдвох. Решта чи то не знали цієї пісні, чи відчули зайвим уклинюватись і зачудовано слухали. Михайло відразу перейшов на другий голос, давши Афанасію можливість вести. Співали стримано, не рвали горлянок, але пісня лилась повноводно, впевнено і могутньо. Голоси то зливались, то віддалялись і їхнє переплетіння творило настільки чисту мелодію, що здавалося: ці двоє давним-давно співають разом.

            Потім знову співали українських і Афанасій уже не соромився.

            Після тої поїздки вони з Михайлом і потоваришували. Поки були молодшими, то й сім’ями частенько зустрічались, а як обважніли літами - все рідше випадало порадіти дружньому спілкуванню.

            Дивна річ: у повоєнні роки і жилося важко, і їлося іноді впроголодь, але було якось веселіше. А коли вже обжилися, облаштували господарство  і, здавалося б, радіти тільки - чомусь саме радості ставало все менше і менше.

            Михайло частіше став заглядати у чарку,  ще більше згорбився і потемнів, і все глибше ховався в ньому безтурботний, життєрадісний хлопчисько. А потім життя завертіло кожного в своєму вирі і розвело у різні сторони...

            Ще з вулиці Афанасій помітив Михайла. Той сидів під хатою на старій вичовганій лавці, в руці диміла цигарка. Афанасія пізнав не відразу, лише коли той наблизився. Піднявся, спираючись на ціпок, зробив крок назустріч, обнялись. Деякий час мовчки розглядали один одного, потім сіли поряд.

            - А я вже, Панасику, не думав, що й побачимось.

            - Я давно собирался, только вот не получалось.

            - Ти ще молодець. А мені вже як збиратись, то хіба у вирій з журавлями.

            Михайло декілька раз коротко затягнувся. Скільки Афанасій його пам’ятав, він завжди так палив: ніби пихкав.

            - Ну что, огород убрал?

            - Та повбирали, куди ж дітися.

            - Как урожай?

            - Нічого. Ти - з млина?

            - Да.

            - Оце й мені Настя бурчить, щоб одтяг туди хоч мішок. А я їй кажу: все-одно ти не вмієш пекти хліба, ото краще купуй у магазині.

            - Пенсию -то носят?

            - Поганенько. Місяців на чотири запізнюються. Та нам її вже небагато і треба: на хліб, цукор, олію. Ну, інколи, пів-кіло тюльки.

            - А лекарство?

            - Я вже три роки не приймаю ті ліки. Все, Панасе, випив свою мірку. Досить. Пора підводити баланс, а це робити краще на тверезу голову.

            - Да я и вправду имел ввиду лекарство.

            - А пілюлі, ти ж знаєш, я ніколи не пив: то зайве. Природні хвороби слід лікувати природою. Настя, правда, щось там купує собі, ну та хай...

            Загасив цигарку. Поправив картуза.

            - А пам’ятаєш, як за лісом їздили?

            - Ну конечно, как-же! Хорошее было время.

            - Та не було воно хорошим. То ми були молоді і дурні, мов ті телята, яких весною вперше випускають із сарая.

            - Ну почему-же глупые? Ведь как было хорошо и радостно! А пели как?

            - Я не  спорю, Панасику, радісно було. Часто згадую той ліс, і вогнище, і шалаш. Лежиш у ньому вночі, тиша навколо, тільки пугач десь фугує . Руки натомились, аж гудуть від сокири, і очі вже злипаються, а засинати не хочеться, бо ти саме розповідаєш, як із братом на полювання ходили...

            - Да, было, - посміхнувся Афанасій, - говорю, говорю и слышу: уже захрапел Мишка - ну, значит, и мне пора спать.

            - Аби ти знав, скільки раз я потім згадував ті вечори. І мріялося мати десь такий шалашик, в якому б хоч на день загубитися від всіх, кому ти так потрібен, і побути самим собою. Хе-е-е, прометушився...

                        З пасовища пригнали корів. Михайло підвівся і рушив до воріт забирати свою. Разом з ним пішов і Афанасій. По дорозі згадували молоді роки, знайомих тих, хто ще топче траву, і кого уже нема. Не забулося...

            Сонце опустилося зовсім низько. Захід зайнявся багрянцем , мов далеке вогнище, яке не світить, не гріє та вже й не вабить. Зграйка ворон, ліниво помахуючи крилами, поволі поверталася з поля.    День згасав.

            Прощатися не хотілось, але скільки не відтягуй, все-дно, потрібно ставити крапку. Обнялися.

            - Давай, Панасику, щасливої тобі дороги.

            - И тебе счастливо оставаться. Я думаю - еще увидимся.

            - Та вже ж, та вже ж.  Ну, поганяй потихеньку.

            Скрипнула упряж, мірно, як маятник, зацокали копита, неголосно заторохтіли по дрібному камінню колеса. Афанасій не підганяв кобилу. Він оглядав знайомі подвір’я, на деяких з них затримуючись поглядом, ніби востаннє затягуючись, перш ніж загасити цигарку. Де-інде траплялися господарі, але пройняті передсмаком завершення буденних справ вони вже не звертали уваги на підводу, яка поволі рухалась вулицею.

            Он Іван Білик поніс до хати дрова: завтра пектимуть хліб. Іванова Олена гарно вміє це робити. Афанасій згадав смак її хліба і посміхнувся.

            Троценки заганяли до повітки гусей. Ті чомусь не погоджувались заходити і ґелґотали на весь двір. Та ще голосніше ґелґотала Троценчиха, висповідуючи одночасно і гусей , і чоловіка.

            А на сусідньому дворищі було тихо - там уже давно ніхто не жив: на стареньку хату не знайшлося покупців і, залишившися нікому не потрібною, вона самотньо поглядала на дорогу вибитими шибками, ніби чекаючи на когось в останній надії.

            Закінчилась Ільківщина, і відразу за греблею рушили назустріч хутірські двори. Центральна вулиця у Вишеньках довга: вирушив засвітла, а вже й сіріє. Та от пропливла у сутінках і залишилася позаду остання хата. Тепер - все: в дорогу, до своєї домівки!            Кобила, піднатужившись, подолала схил і віз покотився легше і швидше. З поля повіяло холодом, несильно, але впевнено. Осінь. Афанасій зручніше вмостився на сіні, застебнувся на всі гудзики, загорнувся у порожні мішки. Стало тепло, затишно. Здавалось, що й душа, знайшовши схованку, згорнулась потихеньку калачиком, закуталась і задрімала. До тепла. До весни. До наступного разу.