Видео дня
Літературний конкурс. Прислужник Царівни
(бувальщина)
«Іди, сину мій, до теє краси вічної і там узриш…»
(Велесова Книга, ІІ частина, 7Е)
Діялося це, панове, не тут і не зараз, а давно-давно в тридесятому царстві, де жив Цар-Володар, який мав гожу-прегожу доньку. Тішився-милувався він красою Царівни, аж поки не сталося те, що мало бути. Якась дивна недуга настигла Царівну, і ніякий у світі лікар, знахар чи ворожбит не міг їй нічим зарадити. Здавалося, що бідна дівчина буде навік прикута до ложа, і надії на її одужання щодня марніли. Та одного разу привиділося Царевій доньці, ніби її врятує один бідний хлопець, умиваючи до схід сонця джерельною водою. Батько Цар, вже не знаючи як врятувати доньку, миттю розіслав гінців у всі кінці своєї держави на пошуки загадкового рятівника. Довго шукали парубка посланці, не день, не два, поки на третій не знайшли його за дрімучим лісом серед чистого поля і не привели до палацу.
– Ти врятуєш мою доньку! – вигукнув Цар, як тільки хлопець постав перед ним.
– Якщо ваша корона стане мені до лиця, – пожартував той у відповідь.
Цареві було не до сміху, і тому він зауважив:
– Як блазню вона тобі підійде.
Удосвіта весь царський двір зібрався подивитися, як буде вздоровлена Її Високість. Проте, коли хлопець умив Царівну, нічого не трапилося. Цар почув за спиною глузливі репліки підданців та їдкий смішок. Від сорому він не знав, куди дітись. Аж тут Царівна мовила:
– Навіщо ви прийшли сюди? За чудесами? Поки віра ваша не вмре, не бачити вам дива!
Після цього постановлено було блазневі щоранку вмивати Цареву доньку, і нікого це не повинно було обходити. А хлопець так заходився прислуговувати Царівні, що став для неї найближчим товаришем. Він готував їй обід, сніданок і вечерю, одягав її та прибирав після неї, – словом, виконував усю брудну роботу. Цар навіть почав противитися такому повороту подій, – пощо, мовляв, блазневі бабським ділом займатися, – та, зваживши на те, що хворій від таких заходів начебто краще ставало, відступив.
Між тим дні пропадали безвісти, а Царева донька таки не одужувала. Натомість її прислужник не міг дати ради думкам, які постійно обсідали його. Вже й не радий він був своїй обіцянці: не хотілося йому ні престолу, ні розкошів. Він щиро бажав швидкого одужання Царівні, і тоді б він одружився на ній, – ні, не заради багатства, – вони б залишили палац і жили простим щасливим життям, маючи зграю гомінких діточок і онуків. А, зрештою, що стримує їх побратися зараз? Хлопець навіть не чекав від себе такої несподіваної думки, однак вона йому видалася цілком слушною. Тому й поспішив цією думкою поділитися з Царівною.
– Милий мій блазню, – відповіла Царівна, – як би ми не хотіли з тобою побратися – поки я не одужаю, у нас немає шансу навіть заручитися. Царська воля тяжіє над нами. Єдине, що подарувала нам доля, – чекати.
– Твого одужання чи…– він недоговорив.
– Це вже як кому буде завгодно.
І більше вони про це не говорили, а тільки думали і ждали.
Нічого не ждала і була байдужою до безталання Царевої доньки двірська челядь. Та й сам Цар ніби махнув на все рукою. «Як батько, я зробив, що міг. Від мене тут уже нічого не залежить», – думав він, а чи був правий, – ніхто про це не знає.
Хутко мовиться казка, та далеко ще до розв’язки. Рік чекав хлопець, два чекав, а на десятий терпець йому урвався. Він зненавидів і палац, і Царівну, а найперше, як він гадав, – свої сліпі мрії. «Змарнував я молоді літа та й годі! – у відчаї мовив прислужник. – Подамся я геть із двору!» Зібрав він пожитки, і вже виходив із воріт, як стражники одразу його затримали і привели до Царя.
– Куди ти тікаєш? – не зрозумів Цар. – Невже моя донька здорова?
– Мені остогиділо двірське життя, – почув він у відповідь, – і я вирішив піти геть.
Такі слова, як молот, ударили по самолюбству Царя:
– Як ти смієш так зі мною говорити, негіднику? П’ятдесят палок йому! А потім нехай для двору йде дрова рубати!
Наказ Володаря було так само швидко виконано, як і оголошено. Бідолаха прийшов до тями на третій день, і тупий біль злобою нив у його серці. Коли він став колоти дрова, жага помсти, на диво, простої, але невідворотної, як доля, заволоділа ним. Напівжива, забута всіма Царівна мусить умерти. Тільки так вона буде спасенна від земного лиха, а він знайде спокій своєї душі.
Узявши сокиру, прислужник, наче примара, прокрався уночі до покоїв Царівни. Але дивна річ! Чим ближче він наближався до кімнати, де спала Царева донька, тим його ненависть мимоволі зникала, а страх невідомості, страх перед гріхом став терзати його душу. І тут прислужник запитав себе: над ким він, зрештою, заносить сокиру? Над бідною-нещасною дівчиною, якій у житті не пощастило більше, ніж усім? Чим вона завинила перед ним? Що важить його честь поряд із її стражданнями? Не знаючи, що й діяти, кинув прислужник сокиру на підлогу і вже зібрався йти, як почув раптом, що на нього гукають. То був голос Царівни.
У ложі її не було. Царева дочка стояла на балконі і, вочевидь, чекала на свого прислужника.
– Любий, – легкими подихами вітру полилося з її губів, – яка втіха зараз бачити тебе, коли сили небесні подарували мені чарівну чистоту і блаженство. Я люблю тебе…
Сльози щастя струменіли по щоках Царівни, а приголомшений прислужник так і закляк на місці. Так вони простояли віч-на-віч усе Життя, не сміючи наблизитись один до одного. Тривало це всього лиш мить. І коли блазень ринувся обійняти свою вічну наречену, вона вже возносилась до кришталевих зір.
На балконі прислужник простояв усю ніч, а потім іще добу, розмовляючи з небом і слухаючи його нескінченну музику, поки царева прислуга не звернула на це увагу. Тут же було виявлено і пропажу Царевої доньки, і напівбожевільного блазня кинули до темниці. Під тортурами він зізнався в умисному вбивстві Царівни, сказав, що це була відплата Цареві, що від замордованої жертви і місця живого не лишилося, і, що йому, розбійникові, немає вже місця на землі. Після допитів прислужника привселюдно стратили. Подейкували, що він до останнього дивився угру, ніби благаючи прощення за скоєний злочин; але ніхто не знав, що ангели усміхалися йому очима коханої, яку він от-от мусив зустріти.