Коли сліпуче сяєво стрибнуло за примарний овид, серце славетного богатиря Гордині Святоруського захлиналося від плачу, а, проте, на очах його, що не бачили вже світу білого, сльози не проступали. Усе виплакав богатир у двобої з Оком Світовим, і доля, як і раніше, штовхнула його в прірву невідворотної звитяги. Отож, приречений долати своїх супротивників, горював Гординя невимовно, як і тоді, коли звернувся до Ясного Сонця, питаючи:

Видео дня

 – А чи не гоже тобі, небесний брате, зі мною поборотися?

 – Стану до бою із великою охотою, – одповідало Сонце, – та тільки не хочу битися з тобою ні кулаками, ні довгим списом, ані кривою шаблею. Чи ти витерпиш денний погляд мій? Зморгнеш – пропадеш, спалю своїм промінням, а не зморгнеш – роби, що хочеш зі мною.

Місяць був за свідка, – вдарили вони по руках, і від світанку до заходу камінним поглядом слідкував Гординя за ходом Зорі Палаючої. Пόтом уперемішку зі сльозами він зросив навколо себе сухий пісок. Зір його танув, як сніг, і от тепер, коли битва була позаду, осліплий богатир лежав на березі синього моря і чекав на переможеного Бога. Вселенська втома розтікалася нескінченною рікою по всьому тілу Гордині, поки його не залихоманило. Сонце на вогняному коні стояло перед ним. Богатир підвівся.

 – Ось моя зброя, ось мій кінь. Вони твої, забирай, – почув Гординя.

Не думаючи ні про що, він рушив уперед. Ні смертельні опіки, ані велетенське полум’я, що стовпом зайнялося на богатирському тілі, не зупинили Гординю – він ішов до сонячного коня на останній поєдинок із самим собою.

На ранок, як розвиднилося, біля обгорілого трупу Гордині зібралося гайвороння.