Видео дня
Літературний конкурс. Найдорожче
Випадок, про який я розповім, трапився з одним моїм знайомим хлопчиком у нашому місті.
Події цього холодного зимового дня поставили звичайному хлопчині-семикласнику найвищу оцінку за зрілість, витривалість, а головне – за людяність і людську доброту.
Ще в п’ятницю вранці татко перед тим, як піти на роботу, звернувся до нас за сніданком:
- Якщо припиниться снігопад і не замете дорогу, поїдемо десь години о п’ятій до дідуся. Дітей одягай потепліше, Ніно, погода нестійка. Я, у зв’язку з поїздкою, постараюся не затриматися на роботі.
Сергійко (так звали хлопчика), радісно заплескав у долоні, бо дуже любив гостювати в дідуся у селі. А мала Яринка відразу почала збирати в дорогу своїх улюбленців – ляльку Іринку та плюшевого ведмедика Ласунця.
Хлопчик поспішив до школи, але по дорозі зайшов до сусідки із восьмої квартири – бабусі Василини, щоб сказати, що по дорозі зі школи купить і занесе їй хліб і молоко.
Бабуся жила самотою, і Сергійко часто допомагав їй. Це була старенька хвора жінка. Вона погано бачила і погано чула, а ще часто страждала на серце, тоді доводилося викликати до неї карету швидкої допомоги.
Вісімдесятий рік ішов бабусі Василині. І вік, і хворість...
Сергійка старенька дуже любила, за допомогу дякувала йому і лагідно називала „мій онучок".
Так і цього разу: Сергійко купив хліб для бабусі Василини, ще і батона приніс, бо їде майже на три дні у село. Хлопчик пояснив це старенькій, поцілував її і пішов, щоб не запізнюватися, бо зимовий день короткий.
Через півгодини машина виїхала з двору в напрямку села Вишневе, в якому жив дідусь Петро.
Доїхали щасливо і якраз вчасно, бо коли вже заходили у дім, то пішов густий лапатий сніг.
Вечір провели у сімейному колі за розповідями про останні події і новини.
Вранці мама заходилась ліпити вареники, мала Яринка допомагала їй, а Сергійко зібрався вивчати мікросхему годинника, бо після обіду планував паяти.
Та не довелося Сергійкові паяти.
Якось раптово і дуже чітко у репродукторі пролунали слова оголошення обласного радіо:
- У зв’язку з тим, що в будинку №6, що на вулиці Сагайдачного, виявлено просочування газу у трубах в підвалі, газ негайно вимикається. Подача газу буде відновлена після ремонту через декілька годин. Про включення не буде попереджено, тому прохання до абонентів, користувачів вулиці Сагайдачного і прилеглих до неї, негайно вимкнути усі газові крани.
- Чуєте, - мовила мама, - нашу вулицю вимикатимуть. Добре, що ми сюди приїхали, а то сиділи б без обіду.
Сергійко зблід. Його думка відразу спинилася на бабусі Василині. Це ж вона або готує зараз їсти, або ввімкне газ потім, коли його вже не буде. Вона погано бачить і погано чує, - значить, цього повідомлення не знатиме. А що, коли у неї буде ввімкнений газ, а тоді подадуть його? А що, коли бабуся черкне сірником? А що, коли вибух?
Ці думки миттєво промайнули у голові хлопчика. Йому стало гаряче. Він підійшов до мами:
- А бабуся Василина не чутиме цього повідомлення. Хоч би не сталося там біди...
- Сергійку, чому у тебе такі думки? Бабуся сьогодні довго спатиме, погода така...
- Але ж ми повернемося додому аж через два дні. Я би зараз їхав...
- Ну, заспокойся, заспокойся. Татко не може сьогодні повертатися: він хоче побути з дідусем і мусить відпочити; і, нарешті, глянь, яка заметіль, машина забуксує і стоятимемо посеред поля. Не хвилюйся, все буде добре.
Та спокій покинув Сергійка, він не знаходив собі місця. Нарешті прийняв рішення: взяв аркуш паперу й вивів на ньому слова, котрі потім дуже стривожили батьків. Він написав: „Дорогі мої мамо, тату, дідусю і Яринко! Вибачте мені, будь ласка, що мусите через мене хвилюватися. Я добираюся в місто, щоб не трапилося лиха з бабусею Василиною. Потім я б собі цього не простив. Зі мною нічого не станеться, будьте спокійні.
Цілую. Ваш Сергійко."
Записку поклав на столі у кімнаті. Сам непомітно узяв татові рукавиці, шарф: вони тепліші. На ноги одягнув ще одні шкарпетки.
Прошмигнув у сіни, швидко одягнув пальтечко. І – надвір. Вітер мало не вирвав двері з рук. Причинив щільно. І – вперед. Вітер жбурляв його. І лише на одну мить виник сумнів: „Як же я далі? Це аж дев’ять кілометрів!"
Відігнав від себе страх і невпевненість.
„Я мушу дійти! – Оглянувся назад. – О, вже далеко відійшов від дому. Дійду! Обов’язково дійду!"
Вітер не давав поспішати...
Не зважав ні на що. Старався йти швидше. Ні про що не думав, лише про бабусю Василину: „Старенька вона уже. Молодість в неї була нелегкою. Та й усе життя... А війна... Нехай відчує хоч тепер, що у неї є хтось, хто її любить, хто турбується."
Такі думки додавали сили, зігрівали.
Вітер звалював з ніг, пронизував наскрізь.
„Скільки залишилося йти? Глянув на годинника. Уже чотири години бореться зі снігом і вітром. Вийшов о 9-ій. Зараз – перша. Чи ввімкнули газ? А що, коли ввімкнули?"
Почав іти швидше. Відчув, що горять вуха.
Нарешті побачив перші будівлі міста.
„О, напевне, я дійду..."
На тролейбусному кільці сів у тролейбус. Ніхто не підходив, не питав квитка. Мало не задрімав. Хоч би не проїхати зупинку.
Ось і вона. Перемагаючи біль у ногах, зійшов. Швидко піднявся на третій поверх, голосно, надривисто задзвонив – раз, удруге, втретє...
Двері відчинилися. На порозі стояла бабуся Василина. В одній руці тримала сірники:
- О, Сергійко... Та ти ж поїхав. Заходь. Такий обмерзлий увесь... А я оце хочу розтопити і чаю закип’ятити, щось газ не горів у мене раніше, спробую тепер...
Сергійко відсторонив бабусю, підійшов до газової плити, вимкнув газ, відчинив вікно. Забрав із бабусиних рук сірники, зайшов у кімнату і навстіж відчинив балконні двері.
Тоді підійшов до бабусі Василини, міцно обняв її і притиснув до грудей.
Його губи шепотіли:
- Я встиг. Як добре, що я дійшов... Бабуся Василина врятована, врятований увесь дім.
З очей хлопчика бризнули сльози. Але то були сльози радості.
Бабуся стояла і дивилася. Вона почала вже дещо розуміти.
- Онучку мій, Сергійку, а це що – вимикали газ?
- Так, вимикали. А тепер ось подали. У вас найшло газу, що аж повітря було гірке. Он як тухлою капустою ще й досі пахне...
Він говорив голосно, щоб бабуся почула.
- То це я б... я б... вибухнула? А звідки ж ти узявся?
- Прийшов.
- Як, пішки із села?..
- Пішки. Я чув повідомлення по радіо.
Закип’ятили чай. Бабуся принесла малинове варення... А Сергійко аж горів. Нічого, це пройде... Головне, що не трапилося нещастя. Він вихворіється: молодий організм переборе, але врятована бабуся Василина, врятований весь будинок.
Як добре, як добре, що він прийшов, як добре, що встиг. Дорожче понад усе – людське життя...
А батьки... Пересердяться, вони зрозуміють. Це ж вони виховали так, що найперше – це не бути байдужим.