УкраїнськаУКР
EnglishENG
PolskiPOL
русскийРУС

Евтаназія по-“малороськи”

Евтаназія по-“малороськи”

Мене завжди цікавило: скільки разів Віктор Ющенко має плюнути в Майдан, щоб тому набридло втиратися?.. Тепер це не має жодного значення. Бо десь між простором і часом вже насипано невеличкий пагорбок. Він прикрашений вицвілим помаранчевим прапором із напівстертою підковою і непереконливим словом “Так”. А також - табличкою із написом: “Тут лежить Майдан. 2004-2006. Вічная пам’ять”.

Тепер на нього зневажливо і безкарно плюватимуть ті, хто вже фактично став владою в Україні. Інші – хто цю владу катастрофічно втрачає та у кого вона вередливо висковзнула із рук - якийсь час чесно доглядатимуть за могилою. Юлія Володимирівна Тимошенко із періодичністю раз на тиждень буде влаштовувати над нею черговий “плач Ярославни” та зворушливо запалювати свічки. Поки не набридне. Віктор Андрійович Ющенко з усіма прісними приходитиме сюди ностальгувати за світлою помаранчевою казкою і саджати барвисті квіти. (Чим не пасовище для улюблених бджіл?) А водночас - запевнювати себе та інших у тому, що ця могила – не на його совісті.

Згодом пагорбок якось непомітно зрівняють із землею, - щоб нікому більше не навіював некомфортних асоціацій і не нагадував про навмисне вбивство. Причому не лише Майдана... Ймовірно, це станеться тоді, коли червоно-рожево-біло-блакитна “хунта” під безпосереднім керівництвом сусідських “триколорів” пошматує країну на кілька удільних князівств – без жодного натяку на державність.

...Незрозуміло одне: тиша, яка досі панує в нашому домі. Громада приголомшено мовчить. Чи лишень тому, що в оселі небіжчика не прийнято здіймати галас?.. А може, вона ще не збагнула, що сталося? Не оговталася від втрати? Не переступила больовий поріг?

Але ж насправді нещастя трапилось не сьогодні і не вчора. Днями ми спостерігали лише офіційну констатацію факту смерті – те, у що довго не хотіли вірити.

Покійник уже в землі, відспівування у Верховній Раді відбулося за всіма правилами жанру. Щоправда, відспівували не Майдан, а його запізніле мертвонароджене дитя на ім’я “помаранчева коаліція”, але всім було зрозуміло, хто саме відправився до праотців.

Ба навіть панахида у вигляді радіозвернення Президента уже прозвучала. (Віктор Андрійович як міг заспокоював підданих: мовляв, кістьми ляжу, але не допущу повернення кучмізму! Хто ж питатиме, блаженний ви наш? Та ще й – у вас, прости господи...)

Це я все до того, що, незважаючи на гарячу зливу відчаю і болю, чорне ганчір’я, здається, вже час стягнути з дзеркал. І витерши шмарклі, роздуплитися бодай на якусь реакцію. Вірніше, на ту, що нею має вибухнути за таких обставин консолідована нація. Якою, між іншим, ще нещодавно гордо позиціонували себе українці.

Бо невже всі, кому був дорогий Майдан, настільки заклякли, знецінилися і зневірилися в собі, що навіть не “начистять” пику тим, хто його добив? Усім разом і кожному окремо? Не поставлять до стінки, не повідривають усе, що висить, не виметуть відомо яким віником? Чи, може, “національна гордість малоросів” за півтора роки крушіння надій, вже, вибачаюсь, геть “не стоїть”?..

...Напевно, задля того, аби в майбутньому називатися все-таки не “малоросами”, а українцями, ми мусимо передусім усвідомити і визнати частку своєї провини у тому, що сталося. Тому що сталося не просто політичне вбивство найсвітлішого за останню сотню років ідеалу. Сталося щось на зразок евтаназії.

Це паскудне явище у лікарській практиці деяких країн, як відомо, полягає в тому, що безнадійно хворому роблять смертельну ін’єкцію або відлучають від кисню. Щоб не мучився. Так би мовити, вбивство в ім’я милосердя. А по суті – звичайний злочин.

Тому що лише Бог має вирішувати, жити комусь чи вмерти.

Тому що надія конає останньою.

Тому що інколи у житті все ж таки трапляються чудеса.

Але ж навіть “акція милосердя”, як цинічно називають евтаназію її прихильники, може відбутися лише за згодою (чи проханням) “пацієнта”. Або його найближчих родичів. У нашому ж випадку “дітей Майдану” нібито ніхто ні про що не питав. Принаймні вголос. Проте питали мовою жестів, які нам так не хотілося сприймати буквально...

Тож, очевидно, нашу мовчанку у відповідь на численні плювки, дулі і “факи” було сприйнято не інакше як знак згоди. Мовчазної згоди на здійснення евтаназії. І політичні ескулапи у високих кабінетах із чистою совістю і дорогою душею, засукавши рукава, розпочали “милосердствувати”.

Вчора евтаназіювали Майдан з усіма його похідними.

Завтра смертельну ін’єкцію у вигляді відомого кадрового призначення отримає Україна.

Щоб не мучилась.

Мовчатимемо далі?..

P.S. А перед Олександром Олександровичем Морозом, їй-Богу, хочеться зняти капелюха. І вже потім – натиснути на курок.