Завдання влади – спалити «хату скраю»

- А вот недавно моя подружка поехала на Украину работать…

- Куда?!?

- Ну, на Украину.

- А мы сейчас где?

- Мы – в Крыму…

Цей діалог з кримською журналісткою здався авторові аж надто показовим. Звісно, Крим – це Автономна Республіка, окреме і навіть особливе адміністративне, та й географічне утворення нашої держави. Але, по-перше, про поїздки „з Криму на Україну” говорила не якась рядова співробітниця з обслуги Чорноморського флоту, а журналіст, людина, яка працює в інформаційному середовищі і, звісно, формує те середовище відповідно до свого сприйняття держави Україна.

А по-друге, авторові чомусь здається, що навряд чи можна ще десь у світі зустріти подібне ставлення до своєї держави. Ну не кажуть жителі Квебеку, що їдуть „працювати до Канади”, ну не пишуть жителі Аляски про себе „шукаю роботу в США”. Парадокс ще й у тому, що навіть мешканці Росії і на Камчатці, і на Крайній Півночі кажуть „їхати на Материк” або ж „на Велику Землю”, але ж ніяк не „їхати в Росію”. Слово „русня” по відношенню до центральної влади РФ – це винахід чеченських ідеологів, а вони, як відомо, вважаються там сепаратистами і терористами.

Власне, у порівнянні з 90-ми, навіть на прилеглих до Росії територіях люди дедалі більше ідентифікують себе саме як громадяни України. Найбільш показовою була реакція і українського політикуму, і простих громадян під час гідротехнічного експерименту „Коса Тузла”, який влаштували нам росіяни. Тоді всі, навіть комуністи, були єдиними в своєму переконанні: не можна пускати ЧУЖИХ (хай навіть колишню братню республіку) на НАШУ територію.

Але для кращого розуміння суті ментального розколу, який нам доведеться долати, варто згадати трохи історії. Відомо, що на Сході найбільше розповсюджувалися міфи-страшилки про „західняків-бандерівців”. Ще за радянських часів авторові доводилося чути на Дніпропетровщині „перекручений в народі” текст відомої пісні про гори й полонини: „…Приїжджайте в Прикарпаття, приїжджайте, люди добрі, завжди будуть раді вам. З кулеметом вас зустрінуть, ще й ножа у спину вставлять…” Це було фактично частиною пропаганди і працювало на придушення національно-свідомих настроїв в УРСР.

Під час виборів Президента, 2004 року, в одному зі штабів, що працював у Музейному провулку, геніальні креативщики намалювали сумнозвісну карту з поділом України на три сорти. І це спрацювало. І це почало дублюватися в іншому штабі „тільки навпаки”. Тоді ж у Києві розвішувалися наклейки із закликами не використовувати під’їзди в якості туалетів, „ти ж не донецький…” Хто лякав нас „бандюками” зі Сходу?

Тоді політтехнологи використали базис „колективного регіонального підсвідомого”. Давню людську звичку бути патріотом перш за все свого двора, а вже потім – міста чи області і лише в останню чергу – патріотом цілої країни. Але в традиційному вигляді світогляд типу „моя хата скраю” не заперечує, що інші хати теж можуть бути нормальними чи гарними – просто моя має бути найгарніша. Цю думку спекулятивно спотворили до іншого: всюди, де не ми – там вороги. Для чого це робилося? Звісно, з благою метою мобілізувати виборця. Змусити його обов’язково прийти на вибори. Не дати перемогти опонентам.

А вже потім навіть заклики з помаранчевого майдану „Схід і Захід разом” не спрацьовували. За півтора року (між президентськими та парламентськими виборами) влада так і не спромоглася запропонувати Сходу адекватну ідею, яка могла б справді з’єднувати. Бо всі ідеї об’єднання стикалися з шаленим ментальним опором. Там хотіли реваншу. Схід хотів реваншу. Місцеві еліти хотіли реваншу. І вони його отримали.

Хто має спинити процес штучної сепарації? За логікою, ті, хто цю сепарацію розпочав. Принаймні три найбільші політичні сили – Партія регіонів, Наша Україна, БЮТ. Кожна з них протягом останніх виборів діяла в рамках риторики „після голосування – хоч потоп”. Одні лякали суцільним хаосом і соціальними катастрофами (не відбулося), інші голосили про „повернення бандитів” (налякали, але чи завадило це регіоналам взяти перше місце на виборах?) І усі три заявляли про своїх опонентів таке, після чого, здавалося б, співпраці бути точно не може.

Партійні оратори чудово розуміли, що говорять, звинувачують, проголошують анафеми лише з однією метою: правильно прозвучати у вухах виборця. А виборці у найширшій своїй масі сприймають не доводи розуму, на мітингу чекають не того, що їх заспокоять чи закликатимуть до порозуміння - люди хочуть простих емоційних гасел.

І саме зараз той момент, коли консолідаційні ідеї зможуть знайти підтримку як всередині еліт, так і в широких народних масах. Бо насправді так звані „пересічні українці” за рівнем та якістю життя, за своїми прагненнями та сподіваннями мало чим відрізняються. Рівно настільки, наскільки в межах однієї унітарної поліетнічної країни різняться громадяни. Україна може бути територією, а може бути країною. Але щоб вона таки стала повноцінною країною, люди мають в усіх куточках її території усвідомити, що вони не тільки населення, вони (тобто ми!) – народ.

Зараз, поки одні вибори скінчилися, а до наступних ще досить далеко, влада має унікальний шанс реально попрацювати на об’єднання країни. Бо це потрібно бізнесу, це, як не банально, потрібно для стабільності влади. Це розумів „перший другий і другий перший” президент України Леонід Кравчук. Це розумів його наступник Леонід Кучма, який ішов до влади як „більш проросійський”, але отримавши президентський пост, зробив багато для утвердження самостійності України. Це розумітимуть всі, хто матиме можливість реально Управляти державою. Це розуміння має стати державною ідеологією, хай навіть не дослівно так озвученою, але приблизно так усвідомленою всіма громадянами держави. Поділ на „своїх” і „чужих” все одно притаманний кожній людині, але важливо, щоб громадяни цієї країни не вважали одне одного „ворогами”, „зрадниками”, „бандитами” тільки за регіональною ознакою. Бо насправді, як „у класового ворога немає національності”, так немає в Україні областей чи регіонів, які „вирощують” зрадників чи ворогів.