Представником України в Росії я став через якийсь тиждень опісля проголошення нашої незалежності. Москва в ті перші дні вересня 1991 року мала гнітючий вигляд. Майже пусті полиці магазинів. Розгублені люди. Гранична невизначеність ситуації з владою. Союзне керівництво вже, по суті, не керувало державою. Але й російське ще не тримало руля. На країни Балтії практично махнули рукою. Начебто, так і було. А от Україна!..

Видео дня

Для Єльцина це була якраз та ситуація, що сприяла його задумам. Він знаходився весь у полоні протистояння з Горбачовим. Тому відхід України давав більше простору його діям. Можна було повністю зосередитись на головному: опануванні владою в Москві. Здається, аби в ті дні Росія скоротилася до меж Московського князівства часів Івана Калити, це теж не завадило б запеклому двобою і не відвернуло їхньої уваги. Бо все інше було дрібницею. Виграти тут, у Москві. А потім із розв’язаними руками знову стулити до купи розірвану державу.

І десь лише на межі жовтня і листопада в Москві почали розуміти незворотність подій в Україні. Єльцин навіть підтримав план Явлінського щодо економічного союзу ще вчора радянських республік, а сьогодні - відокремлених держав. Та навіть тоді, впритул до нашого референдуму, залишалась якась надія. «Якось минеться» – марилось в Кремлі і одночасно в Білому домі неподалік Київського вокзалу.

Тому так приголомшили оті 90 з чимось відсотків голосів. Саме тоді, а не в серпні, почався відлік часу розваленої імперії.

Історія не дозволяє собі користуватись умовним способом. Тим не менше, багатьох із нас не залишають питання, зокрема, чи відбулося б усе, якби не Горбачов? Ну ось, наприклад, Андропов або Черненко були б здорові і керували далі. Сталось би те, що ми маємо сьогодні, чи ні? Як на мене, за їхнього подальшого правління це відбулося б навіть раніше.

Саме такі немічні керівники були логічним завершенням ери «соціалізму». Достеменно так – «соціалізму» в лапках. Адже те, що було побудовано на одній шостій земної суші, мало все ж таки досить віддалену причетність навіть до соціалізму Маркса. Геронтократія стала невід’ємною складовою всіх країн, об’єднаних під цією ідеєю. Хоннекер, Чаушеску, Живков, Кім Ір Сен etc. А нинішній Фідель? Де той молодий команданте, барбудос?

Вона була такою ж невід’ємною рисою цього ладу, як і гігантські репресії. Розвиток економіки теж був повною аномалією. Навіть китайський і в’єтнамський досвід не є чимось протилежним загальному прокрустовому ложу соціалістичної схеми розвитку. Так і не відомо: чим врешті-решт скінчиться цей експеримент мирного вростання соціалізму в капіталізм.

Слід думати, що варіант, запропонований Ден Сяопіном, був вимушеним кроком. Здається, китайські комуністи вирішили на досвіді суцільного провалу суспільних ідей соціалізму створити пом’якшену модель авторитарного державного капіталізму. Стан речей в Китаї далекий від тієї райської картини, яку намагаються намалювати наші недолугі адепти китайського шляху. Рівень доходів на душу населення в Китаї навіть менший, ніж у нас. І це після майже двадцяти років з чимось безупинного підйому.

Тому поява Горбачова на чолі радянської імперії була логічною. Ніхто інший з керівництва Союзу не був би адекватним вимогам часу. Згадайте фразу Маяковського: «І по всьому цьому в глушині симбірській народився звичайний хлопчик Ленін». Логіка історичного розвитку підвела того ставропольського хлопчину з села Привольного до вершин влади. Не можна, звісно, перекреслювати того, що суб’єктивні риси Горбачова призвели до певних модифікацій.

Але саме такі люди більшою частиною і висуваються на передній план в зламні часи. Згадайте Керенського. Там було більше загальної культури. Проте в директивній спрямованості у них багато спільного. Розхристаність думок, неакцентованість дій, відсутність сильного вольового настрою. І наявність зовнішнього шарму, вміння говорити.

А після цього поява сильних фігур, можливо, різного калібру, проте чимось схожих. Те, що Горбачов протримався набагато довше, пояснюється тим, що крах системи тоді, в часи Керенського, прискорювався війною. Та неминучість розвалу спершу Союзу, а потім - і соціалістичної побудови в державі неможливо було зупинити. Його більше або менше вдалося пригальмувати, як от в Бєларусі. Тільки загальмувати. Появи відповідно Леніна, а потім Сталіна, як і Єльцина з Путіним, теж були обумовленими явищами.

І як у першому випадку, відбувся відкат ліворуч від генеральної лінії розвитку суспільства, так зараз Росія забирає праворуч. Але як тоді, так і тепер, це проходить з наростанням авторитаризму. Хай й не так сильно, як в двадцятих роках, але тепер дуже відчутно.

Тепер варто повернутись до того, що цікавить нас, українців. Як утвердження в якості першого керівника Горбачова сприяло майбутнім подіям? В першу чергу, відцентровим явищам в Радянському союзі. Дехто взагалі відокремлення України пов’язує виключно з позицією українських комуністів у серпневі дні 1991 року.

Не визнавати важливості рішучих кроків КПУ в той час було б невірно. Але ми повинні відчувати спресованість змін у цей період. Те, що роками, ще з кінця 19-го сторіччя накопичувалось під сподом суспільного поступу, двічі протягом вже 20-го століття виплеснулось у вигляді біфуркацій спершу в часи громадянської війни. А вже порівняно недавно – після ГКЧП у Москві.

Розпад радянського колоссу відбувся дещо спонтанно, але готувався самою історією, діалектикою процесу. Тому окремі суб’єктивні події та історичні особи слугували каталізаторами або, навпаки, уповільнювачами того, що відбувалось. Так, ідея Рейгана про протидію «імперії зла» спонукала до нарощування у гонитві озброєнь в СРСР, а звідси і стагнаційним перетворенням. Навпаки, розрядка працювала на пом’якшення негативних ознак.

Саме тому роль Горбачова у цих катаклізмах мала подвійну природу. Він, плоть від плоті радянського режиму, не міг не сприяти збільшенню негативного потенціалу. Але одночасно його суб’єктивні властивості до певної міри стримували скочування суспільства в безодню.

Такий підхід, здається, суперечить усталеним поглядам на постать Михайла Сергійовича, як мало не спонукальну силу деградаційних подій в державі. Але я знов-таки підкреслюю, що, наприклад, атавістичні властивості Андропова тільки прискорили б тенденції до падіння системи і розвалу Союзу. А тим більше, безвольна поведінка маріонетки, що залишилася без помочів, як це відбулося в часи правління Черненка.

В українському політикумі Горбачова нагадував Івашко. Фігура, безперечно, більш трагічна. Але, як і його московський аналог, він багато в чому сприяв позитивному розвитку. Кінець же їх обох однаковий. Можна лише жалкувати, що він залишився не оціненим адекватно своєму вкладу в події.

Шлях Горбачова на його Голгофу почався дуже давно і простежується в його діях ще з часів навчання в МГУ, про що добре розповідає один з активних учасників «празької весни» Зденек Млинарж. Вбачати в його діях вимушеність, слідування часу і лише тільки їх, було б несправедливо. Він довгий час – десь з 1985 по 1989 рік – йшов поперед свого часу. Та вже в процесі роботи першого, досить демократичного, як на ті умови, парламенту, він поступово почав відставати від вимог становища. Це відставання ставало дедалі більшим. Саме в цьому полягає його трагедія.

Він не чекав, зрозуміло, що події зайдуть так далеко. Але спитайте у найбільш затятих рухівців на стан осені 1989 року: чи думали вони, що менш ніж за два роки Україна стане вільною? Та, мабуть, що ні. Час випередив їх також.

Тому не звинувачуймо Михайла Сергійовича в зайвому. Він - людина свого часу. Багато хто з тих, хто так захоплювався ним у перші дні, майже з такою ж пристрастю зневажав його наприкінець. Не забути, як російський демократ, талановитий письменник Васілій Аксьонов говорив із задоволенням, коли зійшов Горбачов: «Нарешті ми отримаємо керівника країни без фрикативного «г». Боже, як справедливо і зараз звучать слова Винниченка: «Російська демократія закінчується на українському питанні».

Попри все, ми маємо багато в чому завдячувати Михайлові Горбачову, оцінюючи внесок кожного політичного діяча у становлення нашої незалежності. Він і не думав про це, але своїми діями намагався слугувати своєму часу. А годинник історії невпинно наближував всіх нас до цієї події. Його хода була невідворотна.Многая літа Вам, пане Михайле, в день Вашого 75-річчя.