Політик-гвалтівник перебрався у Київ і очолив державу

Володимир Великий – особливий діяч в історії України. Заслуги його безсумнівні, а результати діяльності очевидні й досі.

Саме Володимир запровадив в Україні християнство, і поширив його на підлеглі Києву землі Східної Європи. Саме до держави часів Володимира в усі часи апелювали ідеологи української держави.

„Як славні предки наші за великого Київського князя Володимира воювали морем Царгород, так і нащадки їхні на човнах сміливо те ж діють”, - писав у XVII столітті один з них про напади козаків на Стамбул.

Саме за часів Володимира закон в Україні став писаним, як у цивілізованих країнах. Саме від тризуба Володимира і Рюриковичів загалом веде свій початок нині чинний український герб.

Та й саме ім‘я князя не просто слов‘янське, а виразно українське. Усі вітчизняні літописи пишуть ім‘я Київського князя як „Володымер”, тобто з українською вимовою і повноголоссям. Навіть у заліських (московитських) билинах, записаних у ХІХ столітті, про селюків-„залішан” на службі Київського князя, ім‘я князя звучить як „Володимир”, або, принаймні, „Владымер” (див. http://historydoc.edu.ru/catalog.asp?cat_ob_no=&ob_no=12692 ).

Між тим, за канонізованим українською Церквою ликом князя не так легко побачити його реальну особу – складну і суперечливу.

Князь Володимир був сином князя Святослава і ключниці (домашньої прислуги) княгині Ольги – Малуші. Малуша була донькою якогось Малка Любечанина, вихідця з міста Любеча (нині містечко на Чернігівщині). Деякі історики досить обґрунтовано доводили, що Малуша була родичкою Древлянського князя Мала, переможеного княгинею Ольгою.

Однак, походження Володимира по матері було не надто аристократичним, у порівнянні з братами. Тож, його було відправлено князювати на далеку Північ, до не надто престижного Новгорода.

На початку своєї діяльності князь Володимир виступає як тиран і жонолюб. Полоцька княжна Рогнідь із варязької династії не хотіла вийти заміж за нього (як вона сказала, „за робичича”, тобто сина рабині), а хотіла за його брата Ярополка. Після здобуття Полоцька Володимир бере Рогнідь за жінку силоміць, а батька й братів її убиває.

Через десятиліття Рогнідь хотіла помститися і зарізати Володимира, але замисел було викрито. За княгиню вступився її син Ізяслав, і їй повернули батькову вотчину – Полоцьке князівство.

Тарас Шевченко, слідом за літописом, писав з приводу штурму Полоцька й „женихання” князя з явним осудом:

... Прийшли, і город обступили Кругом, і город запалили. Владимир князь перед народом Убив старого Рогволода, Потя народ, княжную поя, Отиде в волості своя, Отиде з шумом. І растлі ю, Тую Рогніду молодую І прожене ю, і княжна Блукає по світу одна, Нічого з ворогом не вдіє, Там отакії то святії... („Царі”, 1848)

У конфлікті за Київський стіл з братом Ярополком у 978 р. Володимир виступає як вкрай підступний князь. Він намовляє одного зі зрадників убити свого брата. Після убивства брата, яке відбувається явно не без відома Володимира, він бере шлюб з його дружиною – колишньою грецькою черницею, приведеною ще Святославом із походу на Балкани.

За різними підрахунками у Володимира було до дванадцяти офіційних дружин і 800 наложниць. Судячи з даних літопису навколо Києва концентрувався княжий гарем:

„Був же Володимир переможений похіттю до жінок, і було йому приведено шість жон: Рогнідь, що її посадив він на Либеді, де ото є нині сільце Передславине, і від неї родив чотирьох синів: Ізяслава, Мстислава, Ярослава, Всеволода,— і двох дочок; від грекині Святополка; від чехині — Вишеслава, а від другої чехині — Святослава і Станіслава; від болгарині — Бориса і Гліба. І наложниць в нього триста у Вишгороді, триста в Білгороді, а двісті - на Берестовім, у сільці, яке й нині зовуть Берестовим. І був він ненаситний на блуд, і, приводячи до себе замужніх жінок і дівчат, він розтлівав їх. Був бо він жонолюбець, як і Соломон, бо в Соломона було, кажуть, сімсот жон і наложниць триста, і мудрий він був, а кінець кінцем погиб. Сей же був невіглас, а кінець кінцем знайшов спасіння”.

Водночас, одразу Володимир виявив державну мудрість. Коли варяги, які укривали його в Скандинавії і допомогли йому взяти Київ, вимагали по дві гривні з чоловіка, Володимир сказав: „Чекайте з місяць, поки вам куни (тобто шкірки куниць) зберуть”.

Літопис повідомляє: „І ждали вони місяць, і не дав він їм, і сказали варяги: „Обдурив ти нас. Так що покажи нам путь у Греки”. І він сказав їм: „Ідіть”. І вибрав він із них мужів добрих, і тямущих, і хоробрих, і роздав їм городи. А інші пішли до Цесарограда. І послав він поперед них послів, кажучи так цесареві: „Ідуть оце до тебе варяги. Не держи їх у столиці, бо того вони натворять тобі в городі, що й тут, але розішли їх нарізно і сюди не пускай ні одного”.

Як видно, з варягами князь не відчуває рідства: йому важливіша громадська думка киян, якими йому треба керувати, ніж сентименти щодо співвітчизників його предків і „бойових побратимів”.

Володимир підкорює сусідні землі, спочатку міста на кордоні з Польщею – Перемишль і Червен, а потім в‘ятичів і радимичів.

Підкорення Києвом з в‘ятичів і радимичів – другий відомий історії конфлікт предків українців і предків росіян, після першого підкорення Святославом. Ось як пише про це вітчизняний літописець:

„Сього ж року (981) і в‘ятичів він переміг, і наклав на них данину од плуга, як і отець його брав.

У літо 982. Піднялися оружно в‘ятичі. І пішов на них Володимир, і переміг їх удруге”.

В‘ятичі і радимичі – племена польського походження – разом із численними фінно-угорськими народами згодом стали складовими російського етносу.

Літописець відгукується про них без політкоректності: „У літо 984. Пішов Володимир на радимичів. А був у нього воєвода Вовчий Хвіст, і послав перед собою Володимир Вовчого Хвоста. І стрів він радимичів на ріці Піщані, і переміг Вовчий Хвіст радимичів. Тому й дражнять руси радимичів, кажучи: „Піщанці од вовчого хвоста втікають”. Були ж радимичі із роду ляхів і, прийшовши, тут поселилися. І платять вони данину Русі, і возять повіз і до сьогодні”.

Треба сказати, що за часів Володимира Руссю називалася лише Центральна Україна, тобто землі Київської, Чернігівської, Житомирської і Сумської областей, а також частини Вінницької, Черкаської і Полтавської областей.

Досить показовий епізод конфлікту Володимира з волзькими болгарами. Побачивши, що всі полонені болгари в чоботях, він з воєводою прийшов до висновку: „Ці нам данини платити не будуть, йдемо шукати тих, що в постолах” (тобто в лаптях).

Проте найвеличніший результат діяльності Володимира – християнізація Русі. За даними літопису, князь прийняв проповідників кожної релігії. В ісламі йому, як жонолюбу, сподобалися гурії, але не сподобалися обрізання, відмова від свинячого м‘яса і вина: „Русі веселість — пиття, ми не можемо без сього бути”. У хозарських іудеїв, за даними літопису, Володимир запитав: „То де єсть земля ваша?” І вони сказали: „В Єрусалимі”. Він же спитав: „А чи там вона єсть нині?” І вони сказали: „Розгнівався Бог на предків наших, і розкидав нас по землях за гріхи наші, і оддана була земля наша християнам”. Володимир тоді мовив: „То як ви інших учите, коли самі ви одкинуті Богом? Якби Бог любив вас, то не були б ви розкидані по чужих землях. Чи ви замишляєте, щоб і нам таке лихо прийняти?”

Володимир відрядив десять послів, які відвідали послідовно кожну країну. У Константинополі посли відвідали Святу Софію – величний візантійський храм VI століття, який зберігся й досі. Літопис повідомляє, що посли були вражені: „І прийшли ми тоді в Греки. І повели нас, де ото вони служать Богові своєму, і не знали ми, чи ми на небі були, чи на землі. Бо нема на землі такого видовища або краси такої,— не вміємо ми й сказати. Тільки те ми відаємо, що напевне Бог перебуває з людьми і служба їх єсть краща, ніж в усіх землях. Ми навіть не можемо забути краси тієї, бо всяк чоловік, якщо спершу спробує солодкого, потім же не може гіркоти взяти. Так і ми не будемо тут поганами жити”... Бояри ж сказали: „Якби лихий був закон грецький, то не прийняла б хрещення баба твоя Ольга, що була мудрішою за всіх людей”.

988 року, ради престижу Київський князь узяв неприступну візантійську фортецю Херсонес, на місці якої нині розташований Севастополь, ставши її першим в історії завойовником.

Згодом Володимир використав Херсонес в якості віна за одруження з візантійською принцесою Анною: „І послав Володимир до цесаря Василія і Костянтина, говорячи так: „Оце город ваш славний я взяв. Та чую ось я, що сестру ви маєте, дівчину. Тож якщо її не оддасте за мене, то вчиню вашому городу те, що й сьому вчинив”.

Умовою одруження візантійці зробили хрещення князя Володимира, на він радо згодився. Хрещення князя відбулося у Херсонесі. Тому це місто надзвичайно важливе для української історії. За даними літопису, там же відбулося чудесне одужання князя від хвороби очей.

Повернувшись до Києва, Володимир повелів поскидати язичницьких божків — одних порубали, а інших спалили. А ідол Перуна повелів він прив’язати коневі до хвоста і волочити з Гори по Боричевому узвозу до Почайни, і дванадцятьох чоловік приставив бити його палицями. Приволікши ідола, вкинули його в Дніпро, а людям наказав відпихати його, якщо десь пристане, весь шлях аж до Дніпрових порогів.

Наступного дня всіх охрестили. Як пише літописець, кияни в більшості хрестилися з радістю, кажучи „Якби се не добре було, князь і бояри сього б не прийняли”.

Треба сказати, що в інших підконтрольних Києву землях, язичництво відступало з боєм. У Новгороді заколоти язичників довелося придушувати силою, як і в Суздалі, де язичницькі волхви підбурювали народ на заколот проти християнства ще через півтора століття.

Християнізація Києва відбулася 988 року. Один літератор порахував, що рівно через 666 років після цієї світлої події сталася подія зовсім іншого роду – Переяславська рада 1654 року, і зв‘язав це з помстою темних сил за християнізацію України.

Дехто з науковців навіть вважає, що літопис навмисне подає в занадто темних тонах минуле Володимира до християнізації, щоб підкреслити чудесну зміну, яка сталася з ним після охрещення.

Прийняття християнства надзвичайно вплинуло на князя, посиливши, як би сказали сьогодні, соціальну складову його політики:

„Повелів він усякому старцеві і вбогому приходити на двір княжий і брати всяку потребу — питво і їжу, і з скарбниць кунами. Сказавши: „Немічні й недужі не можуть дійти до двору мого”,— він повелів спорядити вози і накладав [на них] хлібів, м’яса, риби, і овочів різних, і мед у бочках, а в других квас. І стали це возити по городу, запитуючи: „Де недужі чи старці, що не можуть ходити?”

Був Володимир щедрим і до дружини: коли вояки повпивалися на пиру і почали нарікати, що мають ложки не срібні, а дерев‘яні, Володимир наказав викувати їм усім срібні ложки, сказавши так: „Сріблом і злотом не знайти мені дружини, а дружиною знайду я срібло і злото, як ото дід мій і отець мій добули дружиною злота і срібла”.

Згодом Володимир почав забирати у знатних людей дітей і оддавати їх на навчання. Матері з невігластва оплакували „студентів”, як померлих.

Також князь зводить міста навколо Києва по Десні, і по Остру, і по Трубежу, і по Сулі, і по Стугні, для протидії печенігам, яких перемагав. Він же заснував і Переяслав, а також і величне місто Білгород, яке дожило до цього часу не як повноцінне місто, а як село Білогородка. Літопис повідомляє трагічний і водночас кумедний випадок, коли обложені білгородці використали забобони печенігів: викопали яму, залили в неї пшеничний кисіль і сказали, що їм боятись облоги нічого, бо земля їм такі харчі родить.

„І жив він із князями навколишніми у мирі — з Болеславом лядським, і з Стефаном угорським, і з Ондроником чеським, і був мир межи ними і дружба”, - повідомляє літопис.

Наостанок у великого князя виник конфлікт з сином Ярославом, який князював у Новгороді. Традиційно з трьох тисяч гривень податків, які щороку збиралися в Новгороді, дві тисячі віддавалося на Київ, і одна тисяча лишалася для новгородської дружини. Ярослав передумав платити, сподіваючись, як і колись батько, позвати на допомогу варягів. У процесі підготовки до походу Володимир і помирає.

Так закінчилося життя людини, яка, попри свою неоднозначність, чи не найбільше з усіх приклалася до нашої історії і культури.

Олександр Палій, історик, для „Оглядача”