Голодомор. Люди мають знати, хто проти пам’яті та визнання

У селах на півдні Київщини до сьогодні залишився на перший погляд дивний звичай – коли гості встануть з-за столу, ніколи не прибирати тарілки з недоїдками. Їх лише накривають хустиною. Навіть якщо люди встали з-за столу, вони завжди можуть підійти і доїсти те, чим їх пригощали.

А на українському Поліссі вважається нечемним недоїдати те, що тобі подали. Особливо хліб. Кажуть, будуть снитися голодні старці.

Той вбивчий голод, який винищив мільйони у 30 роки, і досі відчувають живі нащадки. Ми все ще голодні. На рівні підсвідомості, набутих звичаїв, переказів. Страшно їхати по селах Полтавщини, і бачити на кожному подвір’ї поржавілі хрести на могилах тих, хто загинув тоді. Кого опухлі з голоду напівживі не мали сили донести навіть до кладовища.

Голодомор в Україні призвів до винищення корінної нації і навіки змінив етнічний склад українських земель. Матеріали перепису 1937 року сухо, без емоцій відзначають, що всупереч природному приросту населення, кількість етнічних українців в СРСР скоротилася від 31’194’976 осіб до 26’421’212.

Навіть під час другої світової війни українці зазнали менших втрат. У порівнянні з 1926 роком, у 1937-ому залишилось жити лише 84,7% українців. У той час, як кількість росіян у СРСР збільшилася на 20%.

В багатьох країнах світу факт, що голод 33 року був спрямований проти українців, доведення вже не потребує. Закриті раніше документи НКВС розповідають, як по кордону Української РСР стояли внутрішні війська, щоб відловлювати збожеволілих від голоду втікачів і спрямовувати назад до районів вимирання. Завдяки такій політиці у сусідніх з Україною областях Білорусії та Росії голоду не було взагалі.

Директива Сталіна і Молотова від 22 січня 1933 року до ГПУ прямо наказувала - тих, хто пробрався з території помираючої від голоду України, виявляти, арештовувати, і після розслідування контрреволюційної діяльності, відправляти „в місця попереднього проживання”.

Характерно, що окрім України війська оточили лише етнічні українські райони Кубані, де страшною голодною смертю загинули десятки тисяч людей. Збіжжя вилучили і на Поволжі, де до війни також було чимало українських козацьких станиць.

Ці та інші факти переконали парламенти 10 країн світу визнати голодомор 30-х років геноцидом проти українського народу.

Дослідникам тих часів відомі слова тодішнього керівника Харківської ОГПУ, який заявив, що в результаті голоду на Україні „етнічний матеріал буде змінено”. Італійський консул у Харкові Серджіо Граденіго писав тоді послу Італії у Москву: „Наслідком теперішнього лиха в Україні буде російська колонізація цієї країни, яка призведе до зміни її етнографічного характеру. В майбутньому ніхто більше не говоритиме про Україну або про український народ чи про українську проблему, бо Україна стане де-факто територією з переважно російським населенням”.

Але на щастя навіть мученицька смерть кількох мільйонів українців не дозволила у повній мірі втілити режиму Сталіна його задуми у життя і винищити увесь український народ. Наразі ми живемо в країні, де українці не вимерли, все ще складають більшість і разом з чисельною російською громадою та іншими національностями утворюють єдність – український народ.

Однак, останні політичні заяви міністра закордонних справ Росії пана Сергея Лаврова, які перегукуються з висловлюваннями спікера українського парламенту Олександра Мороза, знову роз’ятрюють старі незагоєні рани і можуть принести реальну шкоду міжнаціональному миру в Україні.

Адже незважаючи на те, що голодомор цілком свідомо був спрямований проти українців, а території з вимерлим населенням штучно заселені росіянами, треба визнати, що хоч і був народ-жертва, все ж таки не було народу-ката.

Якщо голодомор і задумували грузин Йосип Сталін (Джугашвілі) та росіянин Павєл Постишев, то на місцях його організовували етнічні українці, які виконували план хлібозаготовок. Свідки тих злочинів згадують, як потерпаючі від голоду райони особисто об’їздили українець-нарком Микола Скрипник та український єврей Лазар Каганович, вимагаючи активніше забирати хліб у людей.

Злочинними були не народи, а політична система, яка спонукала людей до таких дій, та ще конкретні виконавці злочинів, нащадки яких навряд чи можуть відповідати за дії своїх дідів.

Тому заява Сергея Лаврова про «так званий голодомор» є не просто нелюдською – це політичний ляпас не тільки всім етнічним українцям, але ще й усьому російському народу. Адже міністр закордонних справ РФ, за своїм статусом говорить від імені народу, якого до сьогодні ніхто не називав катом. Беручи поняття голодомор під сумнів і у лапки, Лавров мимоволі викликає хибні уявлення, що нібито злочин проти українців здійснили виключно росіяни.

З іншого боку, заява соціаліста Олександра Мороза ще раз засвідчила, що у душі він почуває себе носієм аж ніяк не європейських соціалістичних традицій, а похмурої кривавої спадщини НКВД-КПРС. „Трагедія була, але вона не може бути темою для спекуляцій”, - не змигнувши оком заявив він на зустрічі з Сергеем Лавровим, поставивши під сумнів історичні факти і саму народну пам’ять.

У рідному містечку Кагановичі, тепер Поліське на Київщині, українці і євреї, самі ледь живі від голоду, віддавали останні харчі тим, хто рвався втекти з України на близький білоруський кордон. Ні місцеве походження Лазаря Мойсеєвича, ні національність, - його землякам їжі не додавали. Не оминув голод і рідний для Миколи Скрипника Донбас.

Фото: "День"

У ряді європейських країн заперечення голокосту євреїв вважається кримінальним злочином і переслідується по закону. В Україні до сьогоднішнього дня Верховна Рада не визнала голодомор етнічною чисткою і геноцидом проти українського народу. Причому заважають не росіяни, не українці або євреї – на перешкоді духовні та політичні нащадки тих, хто знищував свій народ у 30-ті роки.