Олег Попов: «Автограф Чарлі Чапліна я повісив удома на стіні»

818
Олег Попов: «Автограф Чарлі Чапліна я повісив удома на стіні»

...Куди ж він зник? Це питання цікавить багатьох, хто пам'ятає знаменитого клоуна в картатій кепці та з копицею русявого волосся, що стирчало в різні боки. Свого часу він був символом радянського цирку (якщо говорити сучасними термінами - "брендом") і мав таку популярність, яка переважній більшості його колег навіть не снилась.

Нині Олег Попов жи­ве, в Німеччині (по­близу Нюрнберга), де опинився волею долі. Він одружився з молодою й красивою німкенею Габрієль. Знайомство було випадковим: вона прийшла на циркову виставу, а потім зайшла за куліси взяти ав­тограф... їхньому коханню не стала на заваді навіть різниця у віці — понад тридцять (!) років.

Приводом для нашого інтерв'ю стала неабияка подія — ювілей "Сонячно­го клоуна" (так його охрес­тили на Заході). 31 липня Олегу Попову сповниться 75 років. Знаючи, що на­передодні цієї дати мас-медіа штурмуватимуть зір­ку з проханнями про "ексклюзив", я вирішив при­вітати ювіляра першим і за­телефонував йому додому...

Видео дня

"ПУТІН НАДІСЛАВ ВІТАЛЬНУ ТЕЛЕГРАМУ"

— Олегу Костянтиновичу, у вас за два з половиною тижні — ювілей. Як святку­вати будете?

— Ну, вдома не сидітиму! Ось друзі запросили відзна­чити мій ювілей у цирку. Для мене манеж, звичайно ж, свята справа, якій я віддав стільки років.

Чи люблю я ювілеї? Ну як вам сказати... Це від компанії залежить — який народ збереться і як прой­де святкування. Зрештою, чому не святкувати? Якщо є можливість, треба обо­в'язково влаштовувати свя­то. Інакше — якого чорта жити?!

До речі, коли мені спов­нилося сімдесят, Путін надіслав вітальну телегра­му. Як буде цього разу — не загадуватиму. "Подиви­мось", — сказав сліпий. (Сміється).

Ви влітку гастролюєте чи відпочиваєте?

— Для себе я вирішив так: шість місяців на рік — пра­цюю, шість місяців — від­почиваю. Я ж усе життя працював — не було ні відпусток, ні нормального відпочинку. А тепер ось треба хоч трохи надивити­ся на природу і пташок по­слухати. (Сміється).

Та це так образно сказа­но, бо я все одно без робо­ти не сиджу: весь час щось майструю чи фарбую. Ось зараз готую реквізит до дня народження... Я взагалі люблю побути вдома, адже все моє життя минуло у по­їздках. Хоч тепер можу на­солодитися перебуванням у рідних стінах. І влітку ні до яких теплих країн не їжджу.

Знаю, що ви хотіли на­писати книгу. Вам це вдало­ся?

— Ой, у мене написання йде якимись ривками: то починаю, то кидаю, то по­чинаю, то кидаю. Я вже ба­гато чого згадав зі свого життя і записав, але... Зав­жди бракує часу. Тому не знаю, коли все ж таки вдас­ться завершити книжку.

Напевно, ви згадаєте у ній і про зустріч із Чарлі Чапліном?

— Так, обов'язково. Досі пам'ятаю, як ця зустріч відбувалася. Я нічого не міг сказати, адже не знав ан­глійської мови (а Чарлі Чаплін — відповідно, ро­сійської), та ми чудово порозумілись. Багато смія­лися, показували щось жестами... А потім він наді­слав мені до Москви фото­графію з автографом.

— І де ви п збе­рігаєте?

— Вона висить у мене вдома на стіні... Знаєте, я ще в дитинстві полюбив Чарлі Чапліна. Тоді в наших кінотеат­рах демонстру­вали його фільми, і я бігав дивитися. Мама давала мені гроші на морозиво, а я їх витрачав на квитки в кіно... Тому ця зустріч у Венеції була для. мене особливою.

"ЯПОНСЬКИЙ ПРОДАВЕЦЬ ПРИНІС НАМ НІЖ ДЛЯ ХАРАКІРІ"

Чи траплялися курйози підчас ваших гастролей за кордоном?

— Їх було багато. Про одні можна розповісти, про інші — ні. (Усміхається).

За кордоном, як ви знає­те, видають добові. Ось ми назбирали трохи грошей і пішли одного разу купити щось для родичів та друзів. Увійшли в якийсь магазин, і нам здалося, що там усе досить дешеве. Набрали різних речей, пішли до каси, а тут від нас щось ви­магають. Знову ж таки, не розуміємо що. Коротше кажучи, виявилось, що ми потрапили в хімчистку! І то не ціни товарів висіли, а вартість послуг... Ось такий випадок.

А одного разу — це було під час гастролей у Японії — я пішов по магазинах із Волжанським (славетний канатдходець, який створив повітряний атракціон "Прометей ". — Авт.).Тоді мод­ними були куртки з пласт­масовими застібками-блискавками. Не з маленькими, а з такими ве-е-еликими. У магазині одягу ми намага­лися пояснити продавцеві, що шукаємо. Показуємо, водячи по животі руками, що нам потрібні куртки з блискавками. Вжик-вжик, вжик-вжик...

У того — квадратні очі, нічого не може зрозуміти. А за кілька хвилин він ви­гукнув: "О-о-о!". Сів на мотоцикл і кудись поїхав. За якийсь час привіз коробку, відкриває, а там... ніж для харакірі. (Сміється).Кажу ж, за кордоном смішного було дуже багато.

Вам доводилось зустрі­чати людей, які не розуміють гумору?

— А чому ні? (Сміється). Що, хворих немає? Усі обділені почуттям гумору — хворі люди. Таких треба обходити стороною! Це я кажу вам із власного до­свіду, бо в мене були випад­ки... Знаєте, якщо почуття гумору не закладено в лю­дині змалку, то вона ніколи не розумітиме жартів. І все життя буде таким собі ро­ботом.

— В одному з інтерв'ю П'єр Рішар дуже красиво сказав: "Сміх — це передчут­тя щастя". А як ви вважає­те?

— Не знаю. Розумієте, від сміху до трагедії — один крок. І навпаки. Життя — воно ж складна штука...

— До речі, вам не здаєть­ся, що ваша знаменита кар­тата кепка певною мірою має філософський зміст: чорний квадрат, білий квадрат? Як наше життя...

— Коли я вибирав її, то, звичайно ж, ні про що таке не думав. Тоді я знімався у фільмі про цирк "Арена сміли­вих" і зовсім ви­падково на­ткнувся у кос­тюмерній на шапку з клітин­ками. Вона про­сто сподобалася мені за формою. Як надягнув її тоді, так донині й не знімаю.

А самих кепок я змінив багато — навіть не мо­жу вам сказати, котру за рахунком маю нині. (Сміється). Вони ж і забруд­нюються, і рвуться. Тому до­водиться раз на два роки шити нову.

"Я НЕ ХОЧУ ПОВЕРТАТИСЯ ДО МОСКВИ"

У вас є рецепт, як під­няти настрій?

— Особисто мені допома­гає музика. Коли в мене ви­никають якісь проблеми, я вмикаю магнітофон — і все піднімається. (Сміється).

Багато хто підбадьорює себе горілкою...

— Глушити горілку — ні! Це ж наркотик. Ось тільки всіляку марихуану забороняють, а спиртне — не хо­чуть. Стільки вже людей у нас померло, бо п'ють всі­ляку гидоту, "кислоту", чортзна-що!

Ви, здається, ніколи навіть не курили?

— Мені в житті поталани­ло. Я лише один раз заку­рив — у 14 років. Тоді я пра­цював учнем слюсаря на московському комбінаті "Правда". Усі робітники час від часу йшли на пере­кур. Сидять там півгодини, ні хріна не роблять, тільки дим пускають. Я собі поду­мав: "Чим я гірший?!" (Смі­ється). Дістав десь сигару, зайшов до курилки, а там такий туман стоїть, що навіть один одного не роз­гледіти.

Ну я закурив, затягнувся один раз і... відключився. (Я ж тоді не знав, що сигарою не можна затягуватись). А відкрив очі уже в лікарні. Ось це був перший і, слава Богу, останній раз, коли яспробував закурити.

— Ви згадали про підліткові роки, а яким було ваше ди­тинство? Мабуть, нелег­ким?

— Це ж було під час війни, розумієте? Ми ходили на­півголі, напівголодні... Сіль міняли на тютюн, тютюн продавали, купували овес, його й варили... Та все одно лишалися голодними! Зна­єте, у мені й донині зачаїв­ся страх перед голодом. А якби я залишився в Росії з тією жебрацькою пенсією, яку виділила держава, то так би й було. На ті ж гроші неможливо прожити! Між іншим, нині мене кличуть до Москви, але не хочу їхати. Мене так образили, що я не хочу бачити тих людей.

"Я НЕ ЗВАЖАЮ НА РІЗНИЦЮ У ВІЦІ З ГАБРІЄЛЬ"

— Олегу Костянтиновичу, як ви вважаєте, зустріч з ва­шою нинішньою дружиною Габрієль — це доля?

— Це точно! Сто відсотків — це так.

— А які її ржи розкрилися з часом і ще більше вас під­корили?

— Порядність. Габі дуже, дуже чесна. Іноді це не над­то добре. (Сміється). Між іншим, вона моя перша по­радниця. Як тільки щось придумаю для цирку, від­разу біжу до неї. Іноді дру­жина щось порадить, ду­маєш: "Та ні, це не підходить", а потім спробуєш — і якраз!

Не знаю, чи вам відомо, що Габі виступає зі мною в цирку. Ще працюючи в аптеці, вона підкидала всілякі пляшечки атепер до6ре жонг­лює. Окрім того, дуже любить тва­рин, займається дресируванням — у нас навіть номер був з білим поні... Ой, вона багато в чому до­помагає.

А різниця у віці дається взнаки? Принаймні на побу­товому рівні?

— Про це не думаєш. Точ­ніше — про це не треба ду­мати. Якщо будеш сушити голову: "Ось мені стільки, їй — стільки, а як і чого..." Тоді буде тільки гірше!

Кожний мужчина все життя шукає ідеал. Чи можна сказати, що ви знайшли свій Ідеал жінки?

(Після паузи). Це дуже важке питання. Ми ось жи­вемо разом уже 15 років... Напевно, так.

А німецьку мову ви вже опанували?

— Ні, ні. Мені весь час заважають гастролі. Живеш у цих вагончиках тижня­ми... А треба було б замк­нути мене десь на півроку, ось тоді я обклався б книж­ками і щось вивчив. Нато­мість Габі скоро перейня­ла російську — може тепер працювати перекладачем. (Усміхається).

Ті 75 років, що залиши­лись позаду, ви можете під­сумувати фразою: "Життя вдалося"?

— Знаєте, якби мені дали ще два, три чи п'ять життів, я хотів би пройти через ті самі випробування. Чому? Труднощі загартовують лю­дину! Я переконався: якщо успіх приходить швидко, то він так само швидко й по­лишає людину. А якщо ти йдеш до нього роками, він залишається на роки... На мій погляд, кожна людина повинна пізнати в житті і погане, і добре. Тоді більше цінуватимеш те останнє.

Богдан БОНДАРЕНКО, «Експрес»