Збройна партія чорного пішака, або «Туринська шахівниця», 14 июля 2005

Продовження. Попередні розділи розслідування читайте в матеріалах:

"Туринська шахівниця”. Куди менше „Великої шахівниці” Бжезинського, але все одно вражає... "

"Леонід Кучма проти Управління спеціальних операцій"

Пригоди джентльменів у спецпорту Жовтневий

Як казав супершпигун Аллен Даллес, робота розвідки інколи стає надбанням громадськості. Думку, висловлену колись легендарним шефом ЦРУ, перевірив час. Раз у раз світ облітає інформація про ті чи інші секретні операції. Ось і влітку 2003 року ми дізналися, що розвідувальні служби США і Росії, провівши спеціальну комбінацію, попередили продаж ракет терористам.

Але ж історія вже знає приклади подібних спільних операцій. І одна з них була настільки успішною, що у 1994 році комітет із санкцій Ради Безпеки ООН подякував компетентним органам України за їхні зусилля у викритті міжнародного афериста Стрешинського. Що мається на увазі?

У 1994 році “Jadran express”, що перевозив зброю та боєприпаси, опинився під ковпаком відразу двох спецслужб — СБУ і британської Secret Intelligence Service. У порту Жовтневий група контррозвідників таємно встановила на цьому судні спеціальні технічні пристрої, котрі дозволили потім через супутникову систему контролювати його пересування в морях.

Автор цих рядків зустрівся з одним із безпосередніх учасників спецзаходу в порту — колишнім начальником відділу Головного управління контррозвідки СБУ, полковником Сергієм Глєбовим.

— До цієї справи я підключився, можна сказати, випадково, — згадує полковник. — Хоча, напевно, моя участь була в чомусь і закономірною. Свого часу — років так 17 тому — ваш покірний слуга носив погони офіцера КДБ, був куратором ряду підприємств Міністерства суднобудівної промисловості. Тому частенько навідувався до Миколаєва, де розташовані досить потужні заводи. Там у мене склалися товариські стосунки з колегами з місцевого управління КДБ, а згодом і СБУ. Тому, коли в 94-му у відомому приміщенні на Володимирській постало питання, хто з наших поїде з британськими розвідниками у порт Жовтневий, мій тодішній начальник, Володя Куліш, швидко назвав мою кандидатуру.

За кадром. 23 лютого 1994 року в порту Жовтневий пришвартувалося судно під мальтійським прапором. Екіпаж становили хорвати. Капітан — Кузьма Меданіч. Судно орендував шеф панамської фірми “Global technologies international” Дмитро Стрешинський.

— Сергію Федоровичу, розкажіть, будь ласка, про перші контакти у цій справі з англійською розвідкою.

— Спочатку спецслужби України та Великобританії активно листувалися між собою. В основному тема стосувалася головного — як простежити шлях судна у світовому океані? Обговорювалися різні варіанти. Приміром, спочатку хотіли направити на “Jadran express” свого агента. Але це було нереально (екіпаж-то хорватський!). Зрештою, зійшлися на тому, що в даній ситуації найкраще зробити на судні радіозакладки. Схема пропонувалася така: англійці передають нам ці пристрої, а ми вже закидаємо їх на “Jadran”. Але, подумавши, ми вирішили відмовитися від цього. Чому? Не хотіли збою. Техніка ж чужа, раптом ми щось не так зробимо. Тому запросили фахівців з Великобританії.

— Чи висували вони якісь особливі умови?

— Ні. Обговорювалися технічні моменти. Під час листування вони ставили, як за моїм розумінням, дещо дивні запитання. То запитували, чи зможуть вони в порту отримати доступ до морських контейнерів, які завантажувалися на судно. То цікавилися печатками, пломбами (чи можемо ми, українці, їх зірвати?). То допікали нас своїми запитаннями щодо правових наслідків роботи з приватним контейнером, скільки часу на це знадобиться і таке інше. Я ж думав: наївні вони люди. Невже ми у себе вдома не змогли б розкрити контейнер і знову його запломбувати? Це ж смішно…

— До речі, десь читав, що у британській розвідці є джентльмени, які елегантно порушують закон.

— У Жовтневому ми працювали у рамках нашого законодавства. Елегантно працювали, по-джентльменськи.

— Може, ваші колеги з-за кордону просили для себе гарантії особистої безпеки?

— Це було зайвим. Йшлося про конспіративне проведення заходу. У нас був взаємний інтерес — викрити афериста і виявити нелегальний канал перекидання зброї.

— Група англійців прилетіла з самого Лондона?

— Ось цього не знаю. Хоч не виключаю, що хтось, очевидно, прибув безпосередньо зі штаб-квартири британської спецслужби. А кілька чоловік, напевно, прилетіли з якихось південних регіонів, тому що вдягнуті були явно не по сезону — у легких курточках і черевиках на тонкій підошві, і їм, звичайно, було холодно у Києві. Побачивши тривогу в наших очах, вони почали посміхатися: мовляв, не змерзнемо. Хоча одного хлопця з короткою стрижкою ми все ж таки вирішили приодягнути — купити йому шапку.

І ми поїхали за нею на ринок, а він тоді розташовувався на Республіканському стадіоні. Пам’ятаю здивовані погляди англійців: вони ніяк не могли зрозуміти, як на стадіоні можна купити шапку. Під час примірки іноземець поцікавився, з якого хутра вона пошита. Я пояснив, що це бобер. Дивлюся, а в очах моїх приятелів з Лондона якийсь подив, а то і жах. Я їм ще раз втовкмачую: мовляв, ніхто вам розум не отуманює, це хороше хутро. А в них, пробачте, щелепи просто відвисли. Пізніше, прийшовши додому і відкривши словника, я зрозумів, у чому річ. Виявляється, моїх знань англійської не вистачило, аби правильно перекласти англійською слово “бобер”. Мої попутники зрозуміли, що шапку пошили з хутра... п’яниці. Звідси і дикий жах в їхніх очах. Наступного дня наша група, розмістившись у великому джипі (він, до речі, був з дипломатичними номерами), виїхала до Миколаєва.

— Але поява “дипломатів” на режимному об’єкті, у порту спецпризначення, могла викликати підозру, зайві запитання.

— Ми все намагалися робити конспіративно. Начальнику тамтешнього обласного управління СБУ зателефонували з Володимирської і сказали: у Жовтневий приїздять “експерти Інтерполу”, групу забезпечити всім необхідним. Там, на місці, я запросив до нашої команди двох знайомих оперативників.

— Отже, працювали під прикриттям Інтерполу?

— Без коментарів.

— Ваші перші кроки у Жовтневому?

— Зустрівшись з начальником порту, я попросив його забезпечити (протягом 12 годин) доступ до одного з морських контейнерів, який згодом буде завантажено на “Jadran express”. При цьому додав: щоб у радіусі кілометра не було жодної душі. На той час судно вже пришвартувалося, і завантаження йшло повним ходом.

Ми приступили до роботи в портовому ангарі. На контейнері зі зброєю треба було при-кріпити радіомаяк. Минуло три години, я кажу своїм партнерам, що, мовляв, час і перекусити. Ті у відповідь дають зрозуміти: бутерброди — після завершення роботи. Уявляєте собі: один британець пролежав на контейнері близько чотирьох годин! Я думав, що він там задубіє. Адже мороз. Знизу йому допомагали, стоячи на драбині, двоє. Але хлопець витримав.

— Які складності були при встановленні радіожучка?

— Та, мабуть, ніяких. Наші колеги чудово знали свою роботу. Склалося враження, що вони усе життя цим лише й займалися. А можливо, і тренувалися перед від’їздом до України. У них був свій інструмент, з автономним живленням. Хлопці щось клеїли, різали, прикріплювали, фарбували, добираючи кольори. Адже треба було дуже добре замаскувати технічний пристрій, щоб його ніхто не зміг виявити. Тому шукали на контейнері відповідні місця для встановлення. Загалом, на операцію в ангарі ми витратили близько восьми годин.

— Роз’їдає цікавість: а що являв собою цей маячок?

— Зовні — звичайна залізячка. У неї була антена, живлення. А про те, чим начинена ця залізячка, давайте залишимо за рамками нашої розмови.

— Свою місію група виконала того ж дня?

— Ну що ви! (Здивовано.) Це було лише півсправи. Увечері ми зібралися в готелі, повечеряли. Розмістилися, до вашого відома, у дешевому готелі (це, до речі, також було з метою конспірації). Холоднеча в номерах страшенна, аж серце холоне. Про гарячу воду можна було тільки мріяти. Правда, іноземців цей “совдепівський” сервіс аніскільки не збентежив (можливо, вони навчилися приховувати свої емоції). Наступного дня ми мали встановити спецприлад безпосередньо на судні. Ось це вже було складно.

— Проясніть, навіщо вам знадобилися дві радіозакладки?

— Для надійності й підстрахування. Адже частину контейнерів зі зброєю могли вивантажити в одній країні, а частину — в іншій. І якщо прилад буде встановлено на корпусі судна, то ми неодмінно відстежимо усі порти заходження. Я вже не кажу про те, що один із пристроїв міг зіпсуватися, або ж міг пропасти радіосигнал через нагромадження контейнерів у трюмі.

— І як вашу групу зустріла команда мальтійського судна?

— Ну вже не з розкритими обіймами. Та на “Jadran express” і не здогадувалися про нашу присутність! Команді заборонялося виходити на берег (режимний порт). Покрутившись поблизу цього судна, ми дійшли висновку, що найкраще встановити маяк на верхній палубі. Але як проникнути на борт? Зблиснула ідея замаскуватися під прикордонників або митників. Але відмовилися від неї. Тоді придивилися до працівників порту, які обслуговують судно. Подумали: а що, коли наша людина “змінить професію” і під цим прикриттям зробить свою секретну роботу? На цьому варіанті й зупинилися. Чому? Портових фахівців, яким дозволено підійматися на борт, багато. Отже, на судні всіх не запам’ятають. Тому розвідника не повинні були викрити.

— Хто першим з вашої команди ступив на борт?

— Оперативник з Миколаєва. Я попросив його разом з портовими працівниками побувати на судні й запам’ятати, де що знаходиться. Після цього ми визначили, що найзручнішим місцем для встановлення радіомаяка є точка біля леєрних огорож на лівому борту. Через якийсь час наш опер знову з’явився на “Jadran express” — потай узяти проби фарби.

— Навіщо, цікаво, знадобилися ці проби?

— Бачте, “залізячка” була закамуфльована під фрагмент деревинки, а вона мала злитися з палубними конструкціями, тобто бути непомітною. Близько години ми добирали фарбу. І тут виникла основна проблема — як же цю деревинку непомітно приклеїти на борту? Адже її якийсь час треба потримати на одному місці. Якщо матроси побачать ці маніпуляції — чекай провалу. Відтак розвідника могли побити і викинути за борт. Що цікаво, в англійців був набір усіляких матеріалів для маскування приладу. Але зупинилися на деревинці.

Побачивши моє сумне обличчя, один із британських розвідників промовив: “Сергію, ми що, відмовляємося від цього плану?” Але я й не мав наміру давати задній хід. Просто думав, як мій оперативник може це зробити. Поміркувавши, знайшли прекрасний варіант. На палубу, буцімто з метою обслуговування судна, підніметься наш опер. А на березі стоятиме його колега і навздогін гукатиме, що той, мовляв, забрав ключі від складу, а їх слід терміново повернути. Оперативник нахилиться і однією рукою кине вниз, на берег, ключі. Тим часом другою рукою приклеїть пристрій.

І ви знаєте, план вдався. Все відбулося за нашим сценарієм. Сама увертюра з ключами зайняла півгодини. Правда, оперативник у матеріальному плані постраждав.

— Ну ж бо розкажіть, будь ласка. Цікаво.

— Та з клеєм невеликий промах вийшов. Добряче намазавши “деревинку” клеєм, ми дали її нашому розвіднику. А він сховав її під курточку. І почимчикував на “територію ворога”. Ви здогадуєтеся, напевно, що цей одяг виявився вимащеним. Його довелося потім викинути. Добре, що керівництво матеріально відзначило цього хлопця, преміювавши за чудову роботу.

— Якби вас викрили хорвати і вашому колезі загрожувала небезпека, що б ви, Сергію Федоровичу, зробили?

— Одне знаю: свого опера скривдити не дав би. Зрештою, судно перебувало на нашій території. І ми були у себе вдома.

Доповнює Володимир Куліш:

— Розвідники конспірувалися, але й екіпаж свою роботу добре знав: у Жовтневому вивантажили 181 контейнер і стільки ж було доставлено назад на судно, тільки от зі зброєю у трюмах виявилися 133 контейнери (вони стояли стінка до стінки. Не відчиниш!). Решта як були порожніми, так і залишилися такими ж, їх розташували зверху. Ось у цьому і був фокус! Про сумнівність рейсу говорило навіть те, що капітан судна Кузьма Меданіч, як потім з’ясувалося, в бортовому журналі не зазначив, що заходив у Жовтневий.

— Після встановлення радіомаяків ви, пане Сергію, перевіряли їх роботу?

— А як же! Повернувшись до адмінкорпусу порту (там займали дві кімнати), розгорнули антену, увімкнули ноутбук і перевірили. Через супутник ми спіймали “свій” сигнал. Він ішов від двох пристроїв. Отже, усе гаразд.

— Можна було й випити за успіх.

— Це ми й зробили згодом. Я на радощах побіг до кіоску, купив пляшку шампанського. І тут проколовся — напій виявився “паленим”.

— Та-а-к, пане полковнику, ось, виходить, на якій дрібниці “погоріла” група “Glebov & Compani”.

— Ви знаєте, ніхто з іноземців на цей фальсифікат не звернув уваги. Але мені було неприємно, якщо чесно. Зате потім ми відвели душу на іншому. Мої напарники показали, що вміють не лише добре працювати, а й пити.

— І що ж це за історія?

— Завдяки своїм знайомим, я організував англійцям екскурсію на “Варяг”, що будувався тоді. Звичайно, вони були безмірно щасливими. Ну а безпосередньо перед відвідуванням цього авіаносця один із керівників заводу питає в мене: мовляв, твої інтерполівці п’ють... “шило”? Я сумлінно переклав. Але гості з Британії здивовано знизали плечима. Довелося брати “командування” на себе і від їхнього імені погодитися із запропонованим — випити по чарчині спирту. І тут з’ясувалося, що в цього начальника — десятилітрова каністра спирту. Ми, звичайно, її повністю не спорожнили, але випили чимало.

А незабаром благополучно повернулися до Києва. Своїх напарників я провів в аеропорт. Обмінявшись сувенірами, ми попрощалися, як добрі друзі. Це були професіонали своєї справи, у кожного з них, гадаю, по 10—15 років розвідувального стажу. Наша спільна робота дала чудові плоди. 8 березня 1994 року судно “Jadran express” було затримано в Адріатиці.

Опоненти Євгена Марчука неодноразово піднімали на кпини історію зі встановленням на судні приладів контролю, а то й узагалі заперечували факт проведення такої спецоперації. Ось що, наприклад, писав у 2002 році один із журналістів: “…Ночь, идет баржа. Здоровая, как теплоход “Jadran express”. В резиновом комбинезоне плывет некто, чьи мощные очертания напоминают высокопоставленного представителя силовой структуры Украины. Он слился с мраком и водой. Только изредка рыбаки, проплывающие мимо на своих утлых суденышках, здороваются с ним и делают вид, что не узнают. Идет операция спецслужб по пресечению нелегальных поставок оружия в одну из “горячих точек”. Вот оно, истинное лицо героя!”

У 2004 році “морський сюжет” повторить вже інший автор. Підставою для підготовки матеріалу стало обговорення у парламенті питання про участь України у миротворчих операціях. Під вогонь журналіста потрапила фігура міністра оборони України Марчука. Отже читаємо: “…Тихая либерийская ночь. Редкая местная тварь доберется до середины Атлантического океана. Тихо скрипят весла подводной лодки, которая рулит к побережью. Слышен глухой удар, вскрик, приглушенный мат. Произошел отстрел (в позитивном смысле этого слова) объекта. Из морского прибоя, как Афродита, грациозно появляется министр обороны в белом плаще, одетом для маскировки поверх эксклюзивного гидрокостюма…”