„Туринська шахівниця”. Куди менше „Великої шахівниці” Бжезинського, але все одно вражає...
Виртуальный мемориал погибших борцов за украинскую независимость: почтите Героев минутой вашего внимания!
Одинадцять років тому, навесні 1994 році в Адріатиці спецслужбами було затримано судно „Jadranexpress” з контейнерами, повними зброї на борту. Ця здавалося б непримітна подія стала першою сторінкою справи, що у 2001 році переросла в знаменитий „туринський процес”.
Головним фігурантом цього гучного міжнародного скандалу став наш колишній земляк і, як з’ясувалося, крупний торговець зброєю Дмитро Стрешинський. Саме йому належав смертоносний вантаж з „Jadran express”, який планувалося продати в одну з „гарячих точок”. Завдяки зусиллям українських та британських розвідників товар до покупця не доплив. Однак протягом попередніх двох років пан Стрешинський вже встиг вивезти з України і продати ракет, снарядів, кулеметів та автоматів на мільйони доларів...
У процесі судового розслідування на поверхню випливло чимало цікавих фактів і прозвучало багато сенсаційних заяв. Автором однієї з них став той же таки Дмитро Стрешинський. Він відкрито заявив про існування в Україні „міжнародної мафіозної групи”, яку нібито очолював секретар СНБО (на той час) Євген Марчук. Ця інформація була вмить підхоплена світовими ЗМІ, що суттєво підірвало міжнародний авторитет нашої держави.
Ще у 1994 році цією справою зацікавився український журналіст Леонід Фросевич. Упродовж більш як десяти років він вів власне журналістське розслідування і тепер має свої відповіді на більшість запитань. Він, зокрема, з’ясував, що являє собою постать Дмитра Стрешинського і з чого він розпочинав, яким чином вище керівництво України продавало аферисту зброю і яке насправді відношення до цього мав генерал Марчук, яку роль у цій справі зіграли спецслужби та інші. Результатом журналістських доробок Леоніда Фросевича стала щойно випущена з друку книга „Туринська шахівниця”.
„ОБОЗ” з дозволу автора Леоніда Фросевича ознайомить з найцікавішими фрагментами книги.
"GLOBAL" Починає і виграє (поки що)
У березні 1992 року паризький хитрован Стрешинський уклав з Комерційним центром Міністерства оборони України перший контракт (№ 1/11) на поставку за кордон армійських спецвиробів.
О, ця торговельна операція — надзвичайно цікава, оскільки була проведена блискавично, в умовах повної відсутності законодавчого регулювання такої торгівлі, а відтак і механізмів контролю за експортом усіх цих "стрілялок". Надамо тут слово Володимиру Кулішу,
Знайомтеся: Куліш Володимир Петрович, полковник СБУ, контррозвідник, кандидат юридичних наук. У цьому відомстві пройшов шлях від оперуповноваженого до заступника начальника департаменту центрального апарату СБ України. Завдяки таким, як Володимир Куліш, у 1992—1994 роках наша спец-служба вивела на чисту воду Стрешинського, а головне — було виявлено й перекрито канал таємного перекидання автоматів, кулеметів, снарядів, мін та іншої смертоносної продукції до "гарячих точок" — туди, де йшла війна та гинули люди, Чомусь упевнений, що в цьому місці Володимир Петрович уточнить: багато людей зі спецслужби гідні похвали. Згоден. Втім, доречним буде висловлювання професійного розвідника часів СРСР Леоніда Шебаршина про те, що останню крапку в операції все ж таки ставить хтось один, хоча й акумулює працю багатьох, а то й усієї розвідки як єдиного організму. В оперативній справі "Стратег" таку крапку поставив саме Куліш.
— Ось що відомо про першу комерційну оборудку Стрешинського зі зброєю, — відкриває у розмові зі мною "файли" розслідування Володимир Куліш. — Експортну ліцензію йому видали у Києві 10 березня 1992 року, і вже 23 березня судно "Sabinа" з військовим вантажем на суму 4,5 мільйона доларів залишило спецпорт Жовтневий, що у Миколаївській області, Якби на той час існував чіткий, законодавчо виписаний механізм контролю за торгівлею зброєю і боєприпасами, то цей контракт, гадаю, пройшов би крізь сито контролюючих інстанцій. Урядову експертно-технічну комісію, на яку було покладено завдання ліцензування, квотування, продажу й придбання зброї, армійської та спеціальної техніки, запчастин до неї і військового майна, іншими словами — спецпродукції, було створено лише 25 березня 1992 року після доповідних записок керівництва СБУ Президенту України Кравчуку. І тільки у травні 1992 року ця комісія дозволила реалізацію експортних контрактів двом зовнішньоторговельним фірмам — "Укрінмашу" і "Прогресу". Комерційний центр Міністерства оборони, який продавав зброю до цього, втратив таке право, його розформували. Так держава почала налагоджувати нову систему експортного контролю, що її запропонувала СБУ.
Володимире Петровичу, давайте подумки перенесемося в ті роки і торкнемося питання контролю за бізнесовими справами на ринку зброї.
— Почну трішки здалеку. Після розвалу Радянського Союзу в Україні залишилися колосальні запаси військової техніки, зброї, боєприпасів. З надлишками треба було розлучатися. Але щоб усе йшло під чітким контролем держави, необхідно мати правоохоронну систему забезпечення цієї сфери. Сама СБУ реально почала формуватися на початку 1992 року, а закон про Службу безпеки України було ухвалено 25 березня 1992 року. Проте я не можу сказати, що сфера експорту зброї перебувала поза увагою СБУ. Військові контррозвідники, звичайно, відстежували всі значні переміщення озброєнь і техніки. їхні колеги, які працювали в економічному напрямку, якоюсь мірою контролювали хід укладення й реалізації експортних контрактів. Однак цілісна система коятррозвідувального забезпечення цієї сфери діяльності держави, що включає перевірку надійності іноземних ділових партнерів, гарантій оплати експортних поставок, сертифікатів кінцевого користувача, а також контроль за доставкою вантажу власнику, була далека від досконалості.
Позначимо маркером слова Куліша і повернемося до березневого (1992 року) почину екс-адміністратора знімальної кіногрупи. Ось перелік документів, з якими Стрешинський прийшов до начальника Комерційного центру Міноборони України: реєстраційне посвідчення фірми "Global technologies enteryainment", сертифікат кінцевого користувача Марокко, банківська довідка про платоспроможність фірми. У цій організації візитер, як вважає Володимир Куліш, знайшов повне порозуміння, тому швидко опинився на бистрині торговельної операції. У Міністерстві зовнішньоекономічних зв'язків Комерційний центр одержав генеральну ліцензію, яка дозволяла продати спецвироби панамській фірмі. Далі — також усе за планом: оперативно провели митне оформлення "стрілялок", завантажили їх на теплохід "Sabina"...
Стрєшинський якимось чином зумів переконати київських генералів у тому, що повезе зброю до Марокко (порт призначення — Касабланка), що буцімто тамтешньому Міністерству оборони украй необхідні протитанкові та переносні зенітно-ракетні комплекси "Фагот", "Метис", "Игла", а також стрілецька зброя, снаряди... Але це було брехнею. Інтерпол не підтвердив, що судно заходило до Касабланки. Швидше за все, ця партія зброї, як і наступні, потрапила на Балкани. Невже до Хорватії?
Торкнемося фінансової сторони цього контракту. У ньому було передбачено, що оплата товару здійснюється протягом чотирьох днів з часу відкриття безвідкличного акредитиву на 4 500 000 доларів (саме таку суму глава панамської фірми заплатив за українські ракети). Але через який банк проходили ці гроші? У 1994 році це було загадкою для мене. Я шкодував, що у моїй картині, сиріч — досьє, бракувало ще багато пазлів. Деякою втіхою став важливий документ, який за допомогою друзів опинився на моєму письмовому столі.
У березні 1993 року ревізори фінуправління Міністерства оборони України з подивом доповідали своєму керівництву: зникли деякі папери, що фігурували як додаток до угоди № 1/11/92 р. Вони стосувалися фінансових розрахунків. Звісно, інспектори зажадали пояснення від начальника Комерційного центру Міноборони, адже саме він укладав цю угоду з Дмитром Стрешинським. І що ж почули у відповідь? Зі слів начальника центру, він комусь віддав цей додаток до контракту. Тобто шукайте, хлопці, по всіх усюдах. Дивина та й годі.
Втім, може ця дивина не випадкова? Адже ревізори встановили: вартість спецвиробів, що були придбані панамською фірмою, склала 8 010 000 інвалютних карбованців (4 500 000 доларів). А фактично на банківський рахунок Комерційного центру надійшло 7 815 150 інвалютних карбованців, тобто на 194 850 інвалютних карбованців менше. Хто ж тут нахімічив? Лише згодом, під час слідства, розібралися з цим: виявляється, фінансисти не взяли до уваги курс валюти, який існував на час укладення угоди і на момент перерахування коштів до Міноборони. Тобто ми одержали за свій товар чотири з половиною мільйони "зелених", як і годиться.
Коротко про гроші (4,5 мільйона доларів), які надійшли "від Стрешинського" до казни Міноборони. Оскільки між військовим відомством та Київською міськадміністрацією існували домовленості про співпрацю, то 2,5 мільйона доларів з цієї суми були перераховані на рахунок КМДА. Натомість військовики сподівалися одержати 300 квартир. Цю фінансову операцію лобіював один з генералів, який командував армійськими будівельними підрозділами. Принаймні так пояснював тодішній начальник Комерційного центру МО. За його словами, тодішня київська влада досить швидко забула про свої домовленості з приводу житла для захисників Вітчизни.
Ще одна загадка стосується корабля "Sabina", на якому перевозили цей армійський вантаж. Через рік після цього рейсу судно " Sabina ", яке ходило під прапором держави Антигуа і Барбуда, чомусь перейменували на "Fast vel". У 1993 році це судно належало німецькій компанії з міста Норденгам.
Відомо, що 12 березня 1992 року "Sabina " заходила до Варни (Болгарія). Потім взяла курс на порт Жовтневий (Миколаївська область), тут завантажилась і 23 березня звідси вийшла знову в Чорне море. "Sabina" прямувала до словенського міста Копер. 1 квітня вона пришвартувалася у цьому порту, А вже 2 квітня прибула до італійського порту Мон-фалконе. Далі сліди судна зі зброєю на борту вже губляться... До речі, "Sabina" стала першим іноземним судном, яке відвідало Жовтневий — порт військового значення.
Матеріали, які мені вдалося зібрати під час журналістського розслідування, показують, що Стрешинському "пробивати" перший контракт допомагали деякі посадовці військового відомства. Один з них у моєму журналістському досьє фігурує під псевдонімом "генерал Пугач".
Так ось, десь наприкінці 92-го просочилася інформація, буцімто на ім'я Пугача за кордоном було відкрито валютний рахунок. І сюди, мовляв, мали капати грошики за його сприяння панамській фірмі " Global technologies international”. А ще "добрі люди" потурбувалися про нерухомість генерала Пугача — начебто придбали для його сім'ї будинок в Італії. Втім, офіційних доказів цьому немає. Але, як не крути, ясно: генерал Пугач узяв під опіку фірму “Global”. Він особисто побував у порту Жовтневий, намагаючись уладнати справу з відвантаженням зброї без оформлення експортної ліцензії. До речі, цю поїздку фінансував Стрешинський, зрештою, оплата чартерного авіарейсу до Миколаєва (літак Як-40) для нього була дрібницею. Генеральський бліцкриг на Південь закінчився невдачею. Тоді Пугач запропонував Стрешинському поїхати на дачу до тодішнього міністра машинобудування, військово-промислового комплексу та конверсії Віктора Антонова. І вже там цей тандем вів розмову про одержання такої ліцензії.
Віктор Антонов одного разу пригадав: зі Стрешинським, як представником фірми " Global technologies international", він познайомився у березні 1992 року. Цього моторного хлопця представив йому хтось із генералів МО України. Пізніше Стрешинський приїздив до нього кілька разів з пропозиціями щодо продажу зброї різним країнам, зокрема Єгипту. Попереднє опрацювання його пропозицій свідчило, що оборонна промисловість України такої зброї, на яку він розраховував, не випускає. Стрещинський часто говорив про свої гарні зв'язки і великі можливості. I це йому, Антонову, набридло. Врешті-решт Стрешинський став спілкуватися переважно з представниками МО України.
Із журналістського досьє
Під час слідства до рук правоохоронців потрапив оригінал листа державного міністра Віктора Антонова № 10-589/98 від 10 березня 1992 року на адресу міністра оборони України та голови Державного митного комітету України. У ньому були такі рядки (дослівно): "Керуючись п. 4 Указу Президента України від 20 січня 1992 р. (№ 45) і необхідністю вирішення соціальних програм у Збройних силах України, підтримки економічних програм уряду, дозволяється поставити фірмі " Global technologies international " зброю згідно контракту № 1/11/92".
У розмові з прокурорськими працівниками Антонов підтвердив візит до нього на дачу Пугача і Стрешинського. Він згадав, що у лютому 92-го йому зателефонував Пугач і попрохав прийняти його разом зі Стрешинським. Оскільки Антонов перебував у відпустці, то погодився зустрітися з ними у домашній обстановці. З перших же хвилин спілкування гості торкнулися проблеми — через відсутність експортної ліцензії зброю (а вона вже була у порту Жовтневий) не дозволяли завантажити на корабель. На той час питання видачі ліцензій ще не було врегульовано й Антонов жодного такого документа не підписав. Господар дачі викликав до себе одного з підлеглих працівників, і той згодом оформив експорт зброї через " Global technologies international".
Очевидно, саме Пугач був інформатором Стрешинського. Від нього парижанин одержав точну інформацію про те, які саме зброя та боєприпаси зберігаються на наших військових базах.
Із закритих джерел
"Стратег був добре поінформований про військовий потенціал України та мав широкі зв'язки серед високих посадових осіб держави".
Ось тут нам знову знадобиться думка полковника СБУ Володимира Куліша:
— У штабі Озброєння Збройних сил України Стрешинський деякий час був своїм, — пригадує Володимир Петрович. — Він одержав доступ до номенклатури, найменувань, кількості зброї та боєприпасів. Здавалося б, а що тут такого, адже він — бізнесмен. Бачте, у кожної держави є свої секрети, наприклад, відомості про реальні запаси зброї, боєприпасів. Теоретично цей авантюрист міг роздобути таку інформацію. І було б наївно вважати, що вона не цікавить іноземні спецслужби. Розглядаючи Стрешинського як афериста і пройдисвіта, я весь час думав: а чи не ділиться він інформацією з якимись розвідками світу?
...Генерал Пугач, певно, розумів, що нишпорка Стрешинський рано чи пізно викличе підозру військових контррозвідників. А тоді ниточка приведе і до нього. Отож чи варто було далі ризикувати своєю кар'єрою? Потрібно було вигадати якийсь маневр. І Пугач робить хитрий хід, який можна назвати так: некоректна жертва. Генерал ставить під удар начальника Комерційного центру Міноборони, звинувачуючи його в некомпетентності, а також у тому, що той, уклавши угоду з господарем панамської фірми, прийняв невигідні умови, і так далі.
Звісно, Стрешинський не міг не помітити цих змін у поведінці Пугача. Тому й зрозумів, що ця фігура невдовзі може бути "бита". Про це й сказав якось у колі своїх партнерів: "Пугач виявився не тією людиною..."
Інтуїція не підвела Пугача. На той час наша контррозвідка уже розробляла оперативні справи "Стратег" і "Терміти". Зрозуміло, що Стратег — це Стрешинський. А під термітами, очевидно, мались на увазі хабарники з Міністерства оброни України, корумповані чиновники.
...Попри тимчасові труднощі парижанин продовжував налагоджувати тіньові бізнесові схеми. Він шукав нових знайомств, тинявся по урядових кабінетах, відгукувався на пропозиції про співробітництво. Якось улітку 1992 року Пугач познайомив його з одним із полковників (він у нашому розслідуванні буде під псевдонімом Шуліка). Шуліка відповідав за певний напрямок у Міністерстві оборони.
Полковник не був проти вигідного співробітництва з торговцем зброєю, більше того — заради матеріальної вигоди він ладен був, так би мовити, стелити перед цим аферистом килимові доріжки,
На початку вересня 92-го Шуліка пропонує Стрешинському ділову зустріч з чиновником високого рангу, який може "пробити" будь-який контракт. Парижанин приймає пропозицію. І така зустріч справді відбулася у Києві, у ресторані Спілки архітекторів. Звичайно, стенограми цієї розмови ніхто не вів, але обізнані люди стверджують, що "пробивний" чолов'яга узявся допомогти Стрешинському. А за свої послуги нібито запросив 50 тисяч доларів. Почувши це, торговець зброєю запротестував. Чиновник відступив. Була названа нова сума — цього разу 10 тисяч "зелених". Як то кажуть, вдарили по руках і розійшлися. Щоправда, новий знайомий спочатку висловив побажання, щоб ці гроші "перекинули" на рахунок офшорної фірми, але потім узяв свої слова назад, мовляв, зв'язок — через полковника Шуліку.
Через кілька днів після цього у готель, де зупинився Стрешинський, прийшов Шуліка. З якою метою він завітав сюди? Може, саме у готельному номері й відбулася передача отих 10 тисяч? Як би там не було, але я підозрюю, що і Шуліка, і його друзяка-чиновник, який видавав себе за впливову особу, блефували. їх цікавило одне — грошенята цього паризького спритника. Коли у шефа панамської фірми починалися труднощі з оформленням контрактів, він телефонував Шуліці й вимагав пояснень. Та полковник був стріляним птахом, у розмові зі своїм благодійником він щоразу використовував одні й ті ж тактичні прийоми: по-перше, стверджував, що, з його точки зору, усе Йде добре, а по-друге, скоромовкою випалював, що у разі необхідності може повернути одержану від парижанина валюту.
Звичайно, ось така дивна мініатюра у виконанні Шуліки змушувала нервувати конструктора заплутаних оборудок зі зброєю. З часом Шуліка до того знахабнів, що поставив перед Стрешинським вимогу: буцімто треба заплатити 10 відсотків від вартості майбутнього контракту. І дав зрозуміти, що від цієї суми йому перепаде лише якась дещиця. Стрешинський не був би Стрешинським, якби не став торгуватися: він відразу ж кинув у бій важку артилерію, заявивши, що навіть араби не беруть таких високих відсотків. І тут же додав; якщо Шуліка відмовиться, то — не велика біда: знайдуться нові помічники. Після цих слів полковник мусив принишкнути і погодитися на значно меншу суму — 200 тисяч доларів.
У жовтні 92-го Шуліка і Стрешинський побували у Жовтневому порту, звідки планувалося відправити чергову партію зброї. Разом із ними у цій поїздці були представник Стрешинського у Києві Анатолій Федоренко, водій-охоронець (він же помічник) Андрій Важнік та деякі інші особи. Як конфіденційно розповідали очевидці, у літаку Ан-24, під час польоту, Шуліка, діставши з портфеля кишенькові шахи, запропонував Стрешинському зіграти партію. Той не відмовився. Свого часу Дмитро захоплювався шахами і, як для свого рівня, грав досить пристойно. Мабуть, він був певен, що досить швидко покарає цього липкорукого пройдисвіта в погонах.
Стрешинський грав чорними. Десь після двадцятого ходу Шуліка став здалеку натякати про необхідність матеріального заохочення за сприяння господареві фірми "Global" у просуванні його бізнесових справ. Такий пресинг явно не подобався паризькому хитровану, але він мусив терпіти. Правда, Дмитрик-спритник не був би талановитим аферистом, якби не підстрахувався. Вийшовши на хвилинку в туалет, крадькома підготував виносний мікрофон, під'єднав його до джемпера й увімкнув диктофон. Побачивши Федоренка, прошепотів йому: "Запишу красавца!" Ось така своєрідна, висловлюючись шаховою термінологією, зв'язка фігури.
Цього разу Стрешинський, знаючи, що з бізнесом більш-менш випогодилося, не збирався платити ні Шуліці, ні його начальникові. О, щодо грошей він мав клепку в голові.
Партія врешті-решт закінчилася тим, що "красуньчик" програв і здався. Після цього він став говорити вже відкритим текстом: треба платити. Мовляв, такі правила гри. І диктують їх інші люди. (Про себе Шуліка, мабуть, думав: за допомогою таких, як цей паризький чи панамський панок, ми і в крильця вб'ємося, і в силу вберемося.) А щоб гість із Парижа зміг переконатися у правдивості цих слів, Шуліка запропонував йому зустрітися з однією із впливових осіб. Під час розмови цей начальник, на підтвердження домовленості Шуліки і Стре-шинського, подасть відповідний знак — двічі постукає авторучкою по телефону.
Така конспірація, як гадали, певно, Шуліка й компанія, була виправдана. Схоже, що "терміти" своїм нутром відчували: до них приглядається контррозвідка.
Думаю, вони не помилялися. Спецслужба підозрювала, що ще влітку 1992 року українці відвантажили фірмі партію зброї та боєприпасів. Такий висновок напрошувався у 93-му, після обшуку на дачі полковника Шуліки. Там оперативники знайшли важливі документи, зокрема лист Стрешинського до міністра оборони України з проханням розглянути можливість поставки до Єгипту наступної спецтехніки:
• снарядів (125 мм) ЗВБМ9 — 100 тис. шт.;
• набоїв (7,62 мм) до АКМ — 50 млн. шт.;
• мін (82 мм) до міномета — 100 тис. шт.;
• мін (120 мм) до міномета — 100 тис, шт. До того ж не було великим секретом і те, що 21—22 липня 1992 року пройшли переговори представників служби міждержавних зв'язків Міністерства оборони України, київської компанії "Прогрес" та фірми "Global technologies international". Обговорювалася можливість продажу за кордон грізного начиння наших арсеналів. Пізніше, під час слідства, військові тузи, керівник фірми "Прогрес" та й сам Стрешинський заперечували факт продажу зброї до Єгипту влітку 1992 року.
Допускаю, що трапився якийсь збій і цю торговельну операцію не вивершили. Але ж у Міністерстві оборони і не думали відмовлятися від партнерства з паризьким спеціалістом з об-шахраювання. Бо для декого це було партнерством заради власного гаманця. І не більше.
Леонід Фросевич, "Туринська Шахівниця"