УкраїнськаУКР
EnglishENG
PolskiPOL
русскийРУС

„Туринська шахівниця”. Куди менше „Великої шахівниці” Бжезинського, але все одно вражає...

„Туринська шахівниця”. Куди менше „Великої шахівниці” Бжезинського, але все одно вражає...

Одинадцять років тому, навесні 1994 році в Адріатиці спецслужбами було затримано судно „Jadranexpress” з контейнерами, повними зброї на борту. Ця здавалося б непримітна подія стала першою сторінкою справи, що у 2001 році переросла в знаменитий „туринський процес”.

Головним фігурантом цього гучного міжнародного скандалу став наш колишній земляк і, як з’ясувалося, крупний торговець зброєю Дмитро Стрешинський. Саме йому належав смертоносний вантаж з „Jadran express”, який планувалося продати в одну з „гарячих точок”. Завдяки зусиллям українських та британських розвідників товар до покупця не доплив. Однак протягом попередніх двох років пан Стрешинський вже встиг вивезти з України і продати ракет, снарядів, кулеметів та автоматів на мільйони доларів...

У процесі судового розслідування на поверхню випливло чимало цікавих фактів і прозвучало багато сенсаційних заяв. Автором однієї з них став той же таки Дмитро Стрешинський. Він відкрито заявив про існування в Україні „міжнародної мафіозної групи”, яку нібито очолював секретар СНБО (на той час) Євген Марчук. Ця інформація була вмить підхоплена світовими ЗМІ, що суттєво підірвало міжнародний авторитет нашої держави.

Ще у 1994 році цією справою зацікавився український журналіст Леонід Фросевич. Упродовж більш як десяти років він вів власне журналістське розслідування і тепер має свої відповіді на більшість запитань. Він, зокрема, з’ясував, що являє собою постать Дмитра Стрешинського і з чого він розпочинав, яким чином вище керівництво України продавало аферисту зброю і яке насправді відношення до цього мав генерал Марчук, яку роль у цій справі зіграли спецслужби та інші. Результатом журналістських доробок Леоніда Фросевича стала щойно випущена з друку книга „Туринська шахівниця”.

„ОБОЗ” з дозволу автора Леоніда Фросевича ознайомить з найцікавішими фрагментами книги.

"GLOBAL" Починає і виграє (поки що)

У березні 1992 року паризький хитрован Стрешинський уклав з Комерцій­ним центром Міністерства оборони України перший контракт (№ 1/11) на поставку за кордон армійських спецвиробів.

О, ця торговельна операція — надзвичай­но цікава, оскільки була проведена блискавич­но, в умовах повної відсутності законодавчого регулювання такої торгівлі, а відтак і механіз­мів контролю за експортом усіх цих "стрілялок". Надамо тут слово Володимиру Кулішу,

Знайомтеся: Куліш Володимир Петрович, полковник СБУ, контррозвідник, кандидат юридичних наук. У цьому відомстві пройшов шлях від оперуповноваженого до заступника начальника департаменту центрального апа­рату СБ України. Завдяки таким, як Володи­мир Куліш, у 1992—1994 роках наша спец-служба вивела на чисту воду Стрешинського, а головне — було виявлено й перекрито канал таємного перекидання автоматів, кулеметів, снарядів, мін та іншої смертоносної продукції до "гарячих точок" — туди, де йшла війна та гинули люди, Чомусь упевнений, що в цьому місці Володимир Петрович уточнить: багато людей зі спецслужби гідні похвали. Згоден. Втім, доречним буде висловлювання професій­ного розвідника часів СРСР Леоніда Шебаршина про те, що останню крапку в операції все ж таки ставить хтось один, хоча й акуму­лює працю багатьох, а то й усієї розвідки як єдиного організму. В оперативній справі "Стратег" таку крапку поставив саме Куліш.

— Ось що відомо про першу комерційну оборудку Стрешинського зі зброєю, — відкриває у розмові зі мною "файли" розслідуван­ня Володимир Куліш. — Експортну ліцензію йому видали у Києві 10 березня 1992 року, і вже 23 березня судно "Sabinа" з військовим вантажем на суму 4,5 мільйона доларів зали­шило спецпорт Жовтневий, що у Миколаїв­ській області, Якби на той час існував чіткий, законодавчо виписаний механізм контролю за торгівлею зброєю і боєприпасами, то цей контракт, гадаю, пройшов би крізь сито кон­тролюючих інстанцій. Урядову експертно-технічну комісію, на яку було покладено зав­дання ліцензування, квотування, продажу й придбання зброї, армійської та спеціальної техніки, запчастин до неї і військового майна, іншими словами — спецпродукції, було ство­рено лише 25 березня 1992 року після допо­відних записок керівництва СБУ Президенту України Кравчуку. І тільки у травні 1992 року ця комісія дозволила реалізацію експортних контрактів двом зовнішньоторговельним фір­мам — "Укрінмашу" і "Прогресу". Комерцій­ний центр Міністерства оборони, який прода­вав зброю до цього, втратив таке право, його розформували. Так держава почала налагод­жувати нову систему експортного контролю, що її запропонувала СБУ.

Володимире Петровичу, давайте подумки перенесемося в ті роки і торкнемося питання контролю за бізнесовими справами на ринку зброї.

— Почну трішки здалеку. Після розвалу Радянського Союзу в Україні залишилися ко­лосальні запаси військової техніки, зброї, бо­єприпасів. З надлишками треба було розлуча­тися. Але щоб усе йшло під чітким контролем держави, необхідно мати правоохоронну сис­тему забезпечення цієї сфери. Сама СБУ ре­ально почала формуватися на початку 1992 ро­ку, а закон про Службу безпеки України було ухвалено 25 березня 1992 року. Проте я не мо­жу сказати, що сфера експорту зброї перебу­вала поза увагою СБУ. Військові контррозвід­ники, звичайно, відстежували всі значні переміщення озброєнь і техніки. їхні колеги, які працювали в економічному напрямку, яко­юсь мірою контролювали хід укладення й ре­алізації експортних контрактів. Однак цілісна система коятррозвідувального забезпечення цієї сфери діяльності держави, що включає пе­ревірку надійності іноземних ділових партне­рів, гарантій оплати експортних поставок, сертифікатів кінцевого користувача, а також контроль за доставкою вантажу власнику, була далека від досконалості.

Позначимо маркером слова Куліша і по­вернемося до березневого (1992 року) почину екс-адміністратора знімальної кіногрупи. Ось перелік документів, з якими Стрешинський прийшов до начальника Комерційного центру Міноборони України: реєстраційне посвідчен­ня фірми "Global technologies enteryainment", сертифікат кінцевого користувача Марокко, банківська довідка про платоспроможність фірми. У цій організації візитер, як вважає Во­лодимир Куліш, знайшов повне порозуміння, тому швидко опинився на бистрині торговель­ної операції. У Міністерстві зовнішньоеконо­мічних зв'язків Комерційний центр одержав генеральну ліцензію, яка дозволяла продати спецвироби панамській фірмі. Далі — також усе за планом: оперативно провели митне оформлення "стрілялок", завантажили їх на теплохід "Sabina"...

Стрєшинський якимось чином зумів пере­конати київських генералів у тому, що повезе зброю до Марокко (порт призначення — Ка­сабланка), що буцімто тамтешньому Мініс­терству оборони украй необхідні протитанко­ві та переносні зенітно-ракетні комплекси "Фагот", "Метис", "Игла", а також стрілецька зброя, снаряди... Але це було брехнею. Інтерпол не підтвердив, що судно заходило до Ка­сабланки. Швидше за все, ця партія зброї, як і наступні, потрапила на Балкани. Невже до Хорватії?

Торкнемося фінансової сторони цього кон­тракту. У ньому було передбачено, що оплата товару здійснюється протягом чотирьох днів з часу відкриття безвідкличного акредитиву на 4 500 000 доларів (саме таку суму глава панам­ської фірми заплатив за українські ракети). Але через який банк проходили ці гроші? У 1994 році це було загадкою для мене. Я шкоду­вав, що у моїй картині, сиріч — досьє, браку­вало ще багато пазлів. Деякою втіхою став важливий документ, який за допомогою друзів опинився на моєму письмовому столі.

У березні 1993 року ревізори фінуправлін­ня Міністерства оборони України з подивом доповідали своєму керівництву: зникли деякі папери, що фігурували як додаток до угоди № 1/11/92 р. Вони стосувалися фінансових розрахунків. Звісно, інспектори зажадали по­яснення від начальника Комерційного центру Міноборони, адже саме він укладав цю угоду з Дмитром Стрешинським. І що ж почули у відповідь? Зі слів начальника центру, він ко­мусь віддав цей додаток до контракту. Тобто шукайте, хлопці, по всіх усюдах. Дивина та й годі.

Втім, може ця дивина не випадкова? Адже ревізори встановили: вартість спецвиробів, що були придбані панамською фірмою, склала 8 010 000 інвалютних карбованців (4 500 000 доларів). А фактично на банківський рахунок Комерційного центру надійшло 7 815 150 інва­лютних карбованців, тобто на 194 850 інвалют­них карбованців менше. Хто ж тут нахімічив? Лише згодом, під час слідства, розібралися з цим: виявляється, фінансисти не взяли до ува­ги курс валюти, який існував на час укладен­ня угоди і на момент перерахування коштів до Міноборони. Тобто ми одержали за свій товар чотири з половиною мільйони "зелених", як і годиться.

Коротко про гроші (4,5 мільйона доларів), які надійшли "від Стрешинського" до казни Міноборони. Оскільки між військовим ві­домством та Київською міськадміністрацією існували домовленості про співпрацю, то 2,5 мільйона доларів з цієї суми були перерахова­ні на рахунок КМДА. Натомість військовики сподівалися одержати 300 квартир. Цю фінан­сову операцію лобіював один з генералів, який командував армійськими будівельними підрозділами. Принаймні так пояснював то­дішній начальник Комерційного центру МО. За його словами, тодішня київська влада до­сить швидко забула про свої домовленості з приводу житла для захисників Вітчизни.

Ще одна загадка стосується корабля "Sabina", на якому перевозили цей армійський вантаж. Через рік після цього рейсу судно " Sabina ", яке ходило під прапором держави Антигуа і Барбуда, чомусь перейменували на "Fast vel". У 1993 році це судно належало німецькій компанії з міста Норденгам.

Відомо, що 12 березня 1992 року "Sabina " заходила до Варни (Болгарія). Потім взяла курс на порт Жовтневий (Миколаївська об­ласть), тут завантажилась і 23 березня звідси вийшла знову в Чорне море. "Sabina" пряму­вала до словенського міста Копер. 1 квітня вона пришвартувалася у цьому порту, А вже 2 квітня прибула до італійського порту Мон-фалконе. Далі сліди судна зі зброєю на борту вже губляться... До речі, "Sabina" стала першим іноземним судном, яке відвідало Жовтне­вий — порт військового значення.

Матеріали, які мені вдалося зібрати під час журналістського розслідування, показу­ють, що Стрешинському "пробивати" перший контракт допомагали деякі посадовці військо­вого відомства. Один з них у моєму журна­лістському досьє фігурує під псевдонімом "ге­нерал Пугач".

Так ось, десь наприкінці 92-го просочила­ся інформація, буцімто на ім'я Пугача за кордоном було відкрито валютний рахунок. І сю­ди, мовляв, мали капати грошики за його сприяння панамській фірмі " Global technologies international”. А ще "добрі люди" потур­бувалися про нерухомість генерала Пугача — начебто придбали для його сім'ї будинок в Іта­лії. Втім, офіційних доказів цьому немає. Але, як не крути, ясно: генерал Пугач узяв під опі­ку фірму “Global”. Він особисто побував у пор­ту Жовтневий, намагаючись уладнати справу з відвантаженням зброї без оформлення екс­портної ліцензії. До речі, цю поїздку фінансу­вав Стрешинський, зрештою, оплата чартерно­го авіарейсу до Миколаєва (літак Як-40) для нього була дрібницею. Генеральський бліц­криг на Південь закінчився невдачею. Тоді Пу­гач запропонував Стрешинському поїхати на дачу до тодішнього міністра машинобудування, військово-промислового комплексу та конвер­сії Віктора Антонова. І вже там цей тандем вів розмову про одержання такої ліцензії.

Віктор Антонов одного разу пригадав: зі Стрешинським, як представником фірми " Global technologies international", він позна­йомився у березні 1992 року. Цього моторно­го хлопця представив йому хтось із генералів МО України. Пізніше Стрешинський приїз­див до нього кілька разів з пропозиціями що­до продажу зброї різним країнам, зокрема Єгипту. Попереднє опрацювання його пропо­зицій свідчило, що оборонна промисловість України такої зброї, на яку він розраховував, не випускає. Стрещинський часто говорив про свої гарні зв'язки і великі можливості. I це йому, Антонову, набридло. Врешті-решт Стрешинський став спілкуватися переважно з представниками МО України.

Із журналістського досьє

Під час слідства до рук правоохоронців потрапив оригінал листа державного міністра Вікто­ра Антонова № 10-589/98 від 10 березня 1992 року на адресу міністра оборони України та голови Державного митного комітету України. У ньому були такі рядки (дослівно): "Керуючись п. 4 Указу Прези­дента України від 20 січня 1992 р. (№ 45) і необхідністю вирішення соціальних програм у Збройних силах України, під­тримки економічних програм уряду, доз­воляється поставити фірмі " Global technologies international " зброю згідно контракту № 1/11/92".

У розмові з прокурорськими працівника­ми Антонов підтвердив візит до нього на дачу Пугача і Стрешинського. Він згадав, що у лю­тому 92-го йому зателефонував Пугач і попро­хав прийняти його разом зі Стрешинським. Оскільки Антонов перебував у відпустці, то погодився зустрітися з ними у домашній обстановці. З перших же хвилин спілкування гості торкнулися проблеми — через відсутність експортної ліцензії зброю (а вона вже була у порту Жовтневий) не дозволяли завантажити на корабель. На той час питання видачі ліцен­зій ще не було врегульовано й Антонов жод­ного такого документа не підписав. Господар дачі викликав до себе одного з підлеглих пра­цівників, і той згодом оформив експорт зброї через " Global technologies international".

Очевидно, саме Пугач був інформатором Стрешинського. Від нього парижанин одер­жав точну інформацію про те, які саме зброя та боєприпаси зберігаються на наших вій­ськових базах.

Із закритих джерел

"Стратег був доб­ре поінформований про військовий потен­ціал України та мав широкі зв'язки серед високих посадових осіб держави".

Ось тут нам знову знадобиться думка пол­ковника СБУ Володимира Куліша:

— У штабі Озброєння Збройних сил Укра­їни Стрешинський деякий час був своїм, — пригадує Володимир Петрович. — Він одер­жав доступ до номенклатури, найменувань, кількості зброї та боєприпасів. Здавалося б, а що тут такого, адже він — бізнесмен. Бачте, у кожної держави є свої секрети, наприклад, ві­домості про реальні запаси зброї, боєприпасів. Теоретично цей авантюрист міг роздобути та­ку інформацію. І було б наївно вважати, що вона не цікавить іноземні спецслужби. Розгля­даючи Стрешинського як афериста і пройдис­віта, я весь час думав: а чи не ділиться він ін­формацією з якимись розвідками світу?

...Генерал Пугач, певно, розумів, що ниш­порка Стрешинський рано чи пізно викличе підозру військових контррозвідників. А тоді ниточка приведе і до нього. Отож чи варто було далі ризикувати своєю кар'єрою? По­трібно було вигадати якийсь маневр. І Пугач робить хитрий хід, який можна назвати так: некоректна жертва. Генерал ставить під удар начальника Комерційного центру Міноборо­ни, звинувачуючи його в некомпетентності, а також у тому, що той, уклавши угоду з госпо­дарем панамської фірми, прийняв невигідні умови, і так далі.

Звісно, Стрешинський не міг не помітити цих змін у поведінці Пугача. Тому й зрозумів, що ця фігура невдовзі може бути "бита". Про це й сказав якось у колі своїх партнерів: "Пу­гач виявився не тією людиною..."

Інтуїція не підвела Пугача. На той час на­ша контррозвідка уже розробляла оперативні справи "Стратег" і "Терміти". Зрозуміло, що Стратег — це Стрешинський. А під терміта­ми, очевидно, мались на увазі хабарники з Міністерства оброни України, корумповані чиновники.

...Попри тимчасові труднощі парижанин продовжував налагоджувати тіньові бізнесові схеми. Він шукав нових знайомств, тинявся по урядових кабінетах, відгукувався на пропо­зиції про співробітництво. Якось улітку 1992 року Пугач познайомив його з одним із пол­ковників (він у нашому розслідуванні буде під псевдонімом Шуліка). Шуліка відповідав за певний напрямок у Міністерстві оборони.

Полковник не був проти вигідного співро­бітництва з торговцем зброєю, більше того — заради матеріальної вигоди він ладен був, так би мовити, стелити перед цим аферистом ки­лимові доріжки,

На початку вересня 92-го Шуліка пропо­нує Стрешинському ділову зустріч з чиновни­ком високого рангу, який може "пробити" будь-який контракт. Парижанин приймає пропозицію. І така зустріч справді відбулася у Києві, у ресторані Спілки архітекторів. Зви­чайно, стенограми цієї розмови ніхто не вів, але обізнані люди стверджують, що "пробив­ний" чолов'яга узявся допомогти Стрешинському. А за свої послуги нібито запросив 50 тисяч доларів. Почувши це, торговець зброєю запротестував. Чиновник відступив. Була наз­вана нова сума — цього разу 10 тисяч "зеле­них". Як то кажуть, вдарили по руках і розій­шлися. Щоправда, новий знайомий спочатку висловив побажання, щоб ці гроші "переки­нули" на рахунок офшорної фірми, але потім узяв свої слова назад, мовляв, зв'язок — че­рез полковника Шуліку.

Через кілька днів після цього у готель, де зупинився Стрешинський, прийшов Шуліка. З якою метою він завітав сюди? Може, саме у готельному номері й відбулася передача отих 10 тисяч? Як би там не було, але я підозрюю, що і Шуліка, і його друзяка-чиновник, який ви­давав себе за впливову особу, блефували. їх ці­кавило одне — грошенята цього паризького спритника. Коли у шефа панамської фірми по­чиналися труднощі з оформленням контрактів, він телефонував Шуліці й вимагав пояснень. Та полковник був стріляним птахом, у розмові зі своїм благодійником він щоразу використо­вував одні й ті ж тактичні прийоми: по-перше, стверджував, що, з його точки зору, усе Йде добре, а по-друге, скоромовкою випалював, що у разі необхідності може повернути одержану від парижанина валюту.

Звичайно, ось така дивна мініатюра у виконанні Шуліки змушувала нервувати кон­структора заплутаних оборудок зі зброєю. З часом Шуліка до того знахабнів, що поставив перед Стрешинським вимогу: буцімто треба заплатити 10 відсотків від вартості майбутньо­го контракту. І дав зрозуміти, що від цієї суми йому перепаде лише якась дещиця. Стрешин­ський не був би Стрешинським, якби не став торгуватися: він відразу ж кинув у бій важку артилерію, заявивши, що навіть араби не бе­руть таких високих відсотків. І тут же додав; якщо Шуліка відмовиться, то — не велика бі­да: знайдуться нові помічники. Після цих слів полковник мусив принишкнути і погодитися на значно меншу суму — 200 тисяч доларів.

У жовтні 92-го Шуліка і Стрешинський побували у Жовтневому порту, звідки плану­валося відправити чергову партію зброї. Ра­зом із ними у цій поїздці були представник Стрешинського у Києві Анатолій Федоренко, водій-охоронець (він же помічник) Андрій Важнік та деякі інші особи. Як конфіденційно розповідали очевидці, у літаку Ан-24, під час польоту, Шуліка, діставши з портфеля ки­шенькові шахи, запропонував Стрешинському зіграти партію. Той не відмовився. Свого часу Дмитро захоплювався шахами і, як для свого рівня, грав досить пристойно. Мабуть, він був певен, що досить швидко покарає цьо­го липкорукого пройдисвіта в погонах.

Стрешинський грав чорними. Десь після двадцятого ходу Шуліка став здалеку натяка­ти про необхідність матеріального заохочення за сприяння господареві фірми "Global" у просуванні його бізнесових справ. Такий пре­синг явно не подобався паризькому хитровану, але він мусив терпіти. Правда, Дмитрик-спритник не був би талановитим аферистом, якби не підстрахувався. Вийшовши на хви­линку в туалет, крадькома підготував винос­ний мікрофон, під'єднав його до джемпера й увімкнув диктофон. Побачивши Федоренка, прошепотів йому: "Запишу красавца!" Ось та­ка своєрідна, висловлюючись шаховою термі­нологією, зв'язка фігури.

Цього разу Стрешинський, знаючи, що з бізнесом більш-менш випогодилося, не зби­рався платити ні Шуліці, ні його начальнико­ві. О, щодо грошей він мав клепку в голові.

Партія врешті-решт закінчилася тим, що "красуньчик" програв і здався. Після цього він став говорити вже відкритим текстом: тре­ба платити. Мовляв, такі правила гри. І дикту­ють їх інші люди. (Про себе Шуліка, мабуть, думав: за допомогою таких, як цей паризький чи панамський панок, ми і в крильця вб'ємося, і в силу вберемося.) А щоб гість із Парижа зміг переконатися у правдивості цих слів, Шуліка запропонував йому зустрітися з однією із впли­вових осіб. Під час розмови цей начальник, на підтвердження домовленості Шуліки і Стре-шинського, подасть відповідний знак — двічі постукає авторучкою по телефону.

Така конспірація, як гадали, певно, Шулі­ка й компанія, була виправдана. Схоже, що "терміти" своїм нутром відчували: до них приглядається контррозвідка.

Думаю, вони не помилялися. Спецслужба підозрювала, що ще влітку 1992 року українці відвантажили фірмі партію зброї та боєприпа­сів. Такий висновок напрошувався у 93-му, піс­ля обшуку на дачі полковника Шуліки. Там оперативники знайшли важливі документи, зокрема лист Стрешинського до міністра оборо­ни України з проханням розглянути можливість поставки до Єгипту наступної спецтехніки:

• снарядів (125 мм) ЗВБМ9 — 100 тис. шт.;

• набоїв (7,62 мм) до АКМ — 50 млн. шт.;

• мін (82 мм) до міномета — 100 тис. шт.;

• мін (120 мм) до міномета — 100 тис, шт. До того ж не було великим секретом і те, що 21—22 липня 1992 року пройшли перегово­ри представників служби міждержавних зв'яз­ків Міністерства оборони України, київської компанії "Прогрес" та фірми "Global technologies international". Обговорювалася можливість продажу за кордон грізного начиння наших арсеналів. Пізніше, під час слідства, військові тузи, керівник фірми "Прогрес" та й сам Стре­шинський заперечували факт продажу зброї до Єгипту влітку 1992 року.

Допускаю, що трапився якийсь збій і цю торговельну операцію не вивершили. Але ж у Міністерстві оборони і не думали відмовлятися від партнерства з паризьким спеціалістом з об-шахраювання. Бо для декого це було партнер­ством заради власного гаманця. І не більше.

Леонід Фросевич, "Туринська Шахівниця"