Суміщення несумісного, впихання невпихуємого, уряд як Федерація роботодавців

„Помаранчева” влада дуже любить вихвалятися своєю працездатністю. Міністр фінансів розповідає, як він передостаннім залишає урядову будівлю, гуманітарний віце-прем’єр зізнається, що сідає в робоче крісло з першими півнями, а глава уряду взагалі продемонструвала найпотаємніший предмет свого кабінету – розкладне ліжко, на якому вона спить без відриву від виробництва.

Ті чиновники, які не здатні похвалитися такою фізичною витривалістю, вирішили бити „не числом, а умінням”. Демонстрацією їхньої жертовності, працьовитості і самовідданого служіння рідному народу є численна кількість посад, яку вони обіймають. Кількість нардепів-„багатостаночників” перевалила за два десятки, і найближчим часом радикального зменшення не передбачається.

Досвід попередньої влади свідчить, що різноманітні хитрощі з відрядженнями, лікарняними та відпустками дозволяють відносно законно обіймати будь-яку посаду, зберігаючи при цьому в кишені дорогоцінний депутатський мандат. Тому не варто дивуватися, якщо навіть через півроку на офіційному сайті Верховної Ради серед парламентаріїв можна буде зустріти мера Одеси Гурвіца, начальника Одеського морського порту Павлюка, голову Держкомрезерву Бойка, керівника „Нафтогазу” Івченка, голову правління Експортно-імпортного банку Капустіна, голову фонду Держмайна Семенюк, а також голову Національної Ради з питань теле- і радіомовлення Шевченка, керівника НТКУ Стецьківа, першого заступника голови ДПА Катеринчука, керівника ДУСі Ігоря Тарасюка або директора Національного інститут стратегічних досліджень Гриніва.

Але найбільше парламентських сумісників роз’їхалося по регіонах, отримавши від президента губернаторські посади. Це, наприклад, Петро Олійник, Юрій Артеменко, Віктор Балога, Володимир Бондар, Павло Жебрівський, Євген Жовтяк, Іван Стойко, Юрій Єхануров. Навіть серед членів Кабміну знайшлися міністри, які не забажали повертати своє депутатське посвідчення. Це міністр економіки Терьохін та міністр фінансів Пинзеник.

Тепер уявімо собі ідилічну картину: зранку всі вищеназвані персони з головою поринають у депутатську роботу – листуються з виборцями, вивчають законопроекти, пишуть запити, а надвечір їм доводиться відповідати на свої ж запити і дуже поспішати, щоб не залишати хвостів на виконавській посаді. У такому режимі не лише ночувати – жити в своєму кабінеті доведеться. Якщо, звичайно, виконувати і ту, і іншу роботу на совість.

Однак напружений графік та абсолютно рабські умови праці чомусь не відлякують сумісників. Вони наводять десятки благородних пояснень свого рабського становища, і головна з них, звичайно ж, - турбота про виборців. „Хто, якщо не я?” – читається риторичне запитання в очах працеголіків. „На такі умови – будь-хто!” – в’їдливо посміхається громадськість.

Але відкинемо іронію. Хіба не сором звинувачувати таких працьовитих і самовідданих слуг народу в жадібності чи інших гріхах. Звичайно, жоден з них не бажає отримувати чималу зарплату одразу на двох місцях, не прагне користуватися пільгами та соціальними благами „за двох”, не бажає зберегти депутатську недоторканність. Це самодостатні, впевнені в собі люди, яким не потрібна „запасна” посада на випадок звільнення. А всі домисли та пересуди – від лукавого.

Повернемося до наших сумісників. Вірніше, до проблем, які іноді виникають у їхній діяльності. Головна з них – протиріччя, які інколи роздирають службовців через певну суперечливість їхніх посад. Візьмемо, наприклад, голову СБУ Олександра Турчинова. Крісло керівника СБУ змушує його нещадно боротися зі злочинністю, корупцією та іншими небезпечними для держави явищами. Але душею він палкий парламентарій, захисник пригноблених виборців. Тому виходить, що як силовик Олександр Валентинович опосередковано причетний до затримання Бориса Колесникова. А його депутатський голос віддається за звільнення особи, яку підозрюють у скоєнні злочинів.

Не легше і секретарю РНБО Петру Порошенку. Національна безпека вимагає якнайбільших витрат казенних грошей на зміцнення армії, на масштабні галузеві проекти, на розвиток промисловості. А як голова бюджетного комітету Верховної Ради він виступає за максимальну соціалізацію бюджету, за витрачання коштів не на велику Україну, а на маленьких українців.

В подібній ситуації перебувають усі без виключення службовці, яким доводиться поєднувати посади у законодавчій та виконавчій владі. Хоча іноді трапляється і так, що чиновник ніби не має двох державних портфелів, однак своєю бурхливою діяльністю на громадському фронті створює чимало кумедних ситуацій.

Скажімо, перший віце-прем’єр Анатолій Кінах є також головою Федерації роботодавців України, яка лобіює інтереси і права представників бізнесу. Переконатися в цьому можна на офіційному сайті роботодавців, де чорним по білому написано: „У проміжок між з’їздами керівництво ФРУ здійснює Рада Федерації... Раду Федерації очолюють: Анатолій Кирилович Кінах, голова ФРУ”.

Про те, яка непроста моральна дилема постала перед першим віце-прем’єром, стає зрозуміло з наступних рядків. „Фахівцями організації проводяться незалежні громадські експертизи проектів законодавчих та інших нормативних актів, які стосуються соціально-трудових, економічних відносин, проведення податкової, цінової політики, державних програм зайнятості, охорони праці, соціального страхування, пенсійного забезпечення”, - повідомляє все той же сайт ФРУ.

З огляду на це хочеться запитати у Анатолія Кириловича: наскільки об’єктивною буде ця експертиза, якщо керівник „контролюючої” організації, і чільний посадовець в установі, яку перевіряють, - одна особа?

Або інше запитання. В Україні правління фондів державного соціального страхування формуються за пропорційним принципом. Третина місць належить уряду, третина – профспілкам, ще третина – роботодавцям. Чи можна вважати справедливим такий розподіл, якщо урядова і „роботодавча” квоти опинилися під контролем однієї особи? І що мають сказати про таке „соціальне партнерство” профспілки, які залишилися в меншості.

Або інший нюанс: „Представники Федерації роботодавців беруть участь в укладенні Генеральної угоди між Кабінетом Міністрів України, всеукраїнськими об'єднаннями роботодавців і підприємців та всеукраїнськими профспілками і профоб'єднаннями. Положення Генеральної угоди поширюються на підприємства, установи і організації всіх форм власності. Вони встановлюють мінімальні гарантії інтересів сторін під час укладення колективних договорів та галузевих і регіональних угод”. Як в такому випадку мають захищати свої інтереси робітники, якщо профспілки під час підписання такої важливої угоди опиняються у меншості?

Крім того, раніше ФРУ здійснювала контроль за тим, як уряд виконує вимоги вищезгаданої Генеральної угоди. Наприклад, 7 грудня минулого року Федерація роботодавців України „визнала незадовільною роботу уряду щодо виконання Генеральної угоди між Кабінетом міністрів України, всеукраїнськими об'єднаннями організацій роботодавців і підприємців та всеукраїнськими профспілками і профоб'єднаннями у І – ІІІ кварталах 2004 року”.

Цікаво було б почитати цьогорічний висновок ФРУ, підписаний керівником Федерації Анатолієм Кінахом. Можливо, роботодавці знову визнають незадовільною роботу уряду, в якому першим віце-прем’єром працює Анатолій Кінах.

Цікаво також було б почути звернення першого віце до Федерації роботодавців (в особі себе самого), у якому урядовець Кінах дорікає Кінаху-роботодавцю за те, що сума заборгованості із виплати заробітної плати працівникам економічно активних підприємств з початку року зросла на 14,9%.

Це лише окремі випадки колізій, які виникають в нашій державі через депутатів-багатостаночників. Як бачимо, суміщення посад в різних органах влади і навіть неурядових організаціях не дуже сприяє ефективній роботі. На жаль, навіть позиції Президента, який засудив сумісництво, цим особам виявилося замало. Самі вони не наважуються скласти зайві повноваження, тому єдиною інституцією, яка може відновити законність, є суд. Втім, навіть Феміда безсила, коли йдеться про членство у неприбуткових громадських організаціях, тож у випадку з Анатолієм Кінахом можна апелювати хіба що до совісті чиновника.