Опа! УПА!

Кажуть, що війна триває, поки не похований останній солдат. А якщо тисячі загиблих і десятки ще живих ветеранів навіть не визнані солдатами? «Ми сьогодні переосмислюємо всю проблематику Другої світової війни, — каже завідувач Центру історичної політології Інституту політичних та етнонаціональних досліджень НАНУ Юрій Шаповал. — Можемо говорити про українську війну і про те, якою розмінною картою була Україна в роки ІІ Світової, між якими двома жорнами вона опинилася. Але наштовхуємося на такий же, як і раніше, спротив». Історики переконані, що коли люди знатимуть минуле, вони зможуть його оцінювати по-своєму, але на фактах, без міфів. І тоді стане можливим примирення.

Розбрат у спадок

«9 Мая — наш общий праздник... Мы не имеем морального права допустить в своих городах победных фашистских шествий в этот день, — пише на одному з інтернет-форумів хлопчина, що назвався «Рожденный в СССР». — Мы с друзьями выйдем на улицы нашего города и будем пресекать любые попытки последователей фашистов поднять головы и изгадить праздник ветеранам... У кого есть силы и достаточно смелости для поддержки — присоединяйтесь в своих городах!» Інші дописувачі форуму погоджуються: «Необходимо отговорить ветеранов от участия в официальных торжествах. На мероприятиях, предлагаемых нынешней властью, вывесить лозунги протеста»; «Внучат бандеровских надо, как их дедушек, раздавить».

На недавній прес-конференції, де українські вчені презентували висновок дослідження діяльності ОУН-УПА, молодий журналіст Денис питав, чому зносять пам'ятники червоним розвідникам і при цьому ставлять пам'ятники національним героям: «Конкретна ситуація, да, намагалися перенести пам'ятник Миколі Кузнєцову, да, людині, яку велика кількість ветеранів вважає своїм героєм, да, про якого багато книжок написали». Можливо, для хлопця стала відкриттям відповідь доктора історичних наук Юрія Шаповала, що Кузнєцов був не тільки розвідником, а й «виконував кілерську місію, їздячи дипломатичними представництвами СРСР за кордоном». Утім сьогодні всім уже відомо, що й у рівненських лісах Кузнєцов мав завдання винищувати не так нацистів, як українських партизанів. Пам'ятник йому в місті Кузнєцовськ на Рівненщині, насправді, не знесли. А в Києві досі є вулиця Івана Кудрі, який так само з групою енкавеесівців вистежував і вбивав українських борців за незалежність.

Педагог Януш Корчак зазначав, що війну з власне війною слід розпочинати в душах дітей. Утім «захисники війни» цього не прагнуть, війну по-язичницьки обожнюють і підживлюють у серцях молоді старими міфами. А якщо в когось один дід — воїн Червоної армії, а інший — партизан УПА? Ця шизофренічна реальність з експлуатацією ран і орденів частини народу, що боролася на боці нелюдського режиму (так і не отримавши життєвого полегшення від перемоги) й агресивним «прєсєканієм» будь-якої спроби хоча б реабілітувати борців зі злочинним режимом, подовжує війну ще на кілька поколінь уперед.

За що воювала УПА

За українську державність воювала не тільки Українська повстанська армія, зазначає заввідділом історії ІІ Світової війни Інституту історії України НАНУ Олександр Лисенко. Цілий спектр політичних сил домагався відродження української національної держави, серед них і націонал-комуністи. Упереджені історики свідомо плутають з УПА сформовану в складі німецьких військ дивізію СС «Галичина». Керівництво СРСР знало правду про УПА. Комісар Руднєв у своєму щоденнику писав: «Националисты бьют немцев, но они — наши враги». І для німців, і для радянської влади українські незалежники були «бандитами». «Советская власть и госбезопасность именовали их, как и немцы партизан в период Великой Отечественной, бандитами», — сказав у одному з інтерв'ю оперуповноважений МВС УРСР лейтенант Георгій Санніков, визнаючи, що «бандеровское движение поддерживалось большинством сельского населения».

Українські партизани намагалися не знищувати німців, щоб не викликати вогонь на села, — розповідає заступник директора Інституту історії України НАНУ Станіслав Кульчицький. — Вони брали зброю і захищали місцевих жителів від непосильних продовольчих поборів. Утворювали зони, в які німці не могли зайти. Це була армія народна. Радянські ж партизани за потребою могли перебазовуватися навіть в іншу країну, місцеве населення їх не цікавило. Це були професійні солдати, які воювали партизанськими методами в тилу ворога, дуже мало було там місцевих жителів. Німці платили за їхні дії тим, що знищували все населення навкруги». Згодом українські повстанці захищали своїх земляків від грабіжницької колективізації, атеїстичних кампаній, виховання дітей на прикладі Павліка Морозова. УПА боролася відразу на три фронти: з польською Армією Крайовою (поляки тоді бажали відродження держави у довоєнних кордонах), радянськими військами і з німцями. Від радянських куль втрати були чи не найбільші: за 10 років було вбито понад 60 тисяч повстанців, ув'язнено й відправлено до Сибіру понад півмільйона селян.

А ще ж була війна психологічна. У 1953—54 роках провокаторських «загонів УПА» було чи не більше, ніж справжніх. Ці загони складалися з колишніх вояків, які потрапили в полон, були психічно зламані й завербовані енкаведистами. Така енкаведистська мережа на початку 1950-х років накрила всю Західну Україну.Державна воля

Проблема ОУН-УПА вперше відкрилася для широкої громадськості восени 1992 року, коли відзначалося 60-річчя Повстанської армії. У жовтні наступного року було опубліковано Закон України «Про статус ветеранів війни, гарантії їхнього соціального захисту», що визнав бійців УПА «особами, які належать до учасників бойових дій». З того часу довгі роки публічно цю тему не обговорювали, сторони не чули одна одну.

Активніше заговорили перед 60-ю річницею закінчення війни. Хоча ще в 1997 році Президент доручив Кабінету Міністрів України створити урядову комісію задля вивчення ОУН-УПА та «вироблення офіційної позиції щодо діяльності цієї організації». У вересні того ж року при Інституті історії України НАНУ створено робочу групу для підготовки такого історичного висновку. До групи увійшли працівники Інституту політичних та етнонаціональних досліджень НАН, Національного інституту стратегічних досліджень, Національного університету ім. Шевченка, Служби безпеки України, Комітету архівів України тощо. Вчені опрацювали масу ранiше засекречених архівних документів, опублікували 28 видань. Минулого року в жовтні робоча група завершила свою працю й передала до Мін'юсту два документи — Висновок (11 позицій) та 500-сторінкову книгу з результатами кількарічної праці. «Основний висновок: цей опір — унікальний, — каже Станіслав Кульчицький. — За «залізною завісою», в могутній тоталітарній країні 10 років (від 1945 до 1955 року) тривав опір спочатку десятків тисяч, потім сотень, нарешті одиниць. Іншого такого прикладу немає». Позиція учених: оголосити вояків УПА людьми, які воювали за українську незалежність.

У березні цього року до Президента і уряду не раз зверталися з проханням висловити позицію держави з цього питання. Визнати УПА воюючою стороною закликала Українська народна партія. Львівська міськрада прохала Президента підписати відповідний указ, а Прем'єра — винести законопроект на розгляд ВР. Львівська облрада звернулася до Голови ВР Володимира Литвина з проханням прискорити розгляд нової редакції Закону «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні». На початку квітня нардеп iз фракції «Наша Україна» Олексій Івченко запропонував ВР визнати діяльність УПА національно-визвольною боротьбою.

Утім державної позиції щодо цього так і немає. Президент Ющенко, закликаючи знайти шляхи примирення «різновекторних» ветеранів, апелював до досвіду Іспанії і Польщі, де учасники різних рухів (скажімо, комуністична Армія Людова і національна повстанська Армія Крайова) воювали за одну, свою країну. В Україні ж одні воювали за Україну, а інші — за СРСР. Хоча українські історики вважають: не слід переглядати, хто здобув перемогу — Червона армія (в якій боролися 6 мільйонів українців) чи національно-визвольний рух, бо українці і в Червоній армії, і в УПА воювали заради вільної України. Щодо акту примирення, то Юрій Шаповал нагадує, що з вояків УПА ворогів зробила тодішня влада. Тому і зараз перший крок має зробити держава — надати статус цим людям. Бо, як каже останній головнокомандувач УПА 92-річний Василь Кук: «У якому статусі я маю миритися? У статусі бандита, яким я не був?»Хто не хоче миру?

«Що напишемо об'єктивно — що «група товаріщей» блокує?» — розповідають історики, що постійно відчувають тиск і психологічний, і адміністративний, аж до «вето» на нові підручники. Компартійні структури та підлеглі їм ветеранські організації «бомбардують» інститути НАНУ та ЗМІ листами й заявами, де називають учених «відступниками» й «святотатцями». 9 квітня у газеті «День» було надруковано відкритого листа Президенту, Голові Верховної Ради, Прем'єр-міністру України від знаних українських істориків — докторів наук, професорів, у якому вчені діляться, що в час, коли нарешті з'явилася можливість сформувати наукову концепцію історії ІІ Світової війни, певні політичні сили намагаються зберегти «монополію на істину», відстоюючи сталінсько-брежнєвську концепцію. А в завершальному томі «Книги пам'яті України» (вийшло вже 250 томів під редакцією генерала Івана Герасимова) «чистяться» українські сюжети. «Ми всі ці роки не знаходили розуміння ні в нашому істеблішменті, ні в суспільстві, — каже Юрій Шаповал. — Ні Леонід Макарович, ні Леонід Данилович не хотіли торкатися цих тем. Це була позиція людей, тісно пов'язаних з комуністичними структурами. Це породило непевну, невизначену ситуацію на довгі роки».

Це, ясна річ, не допомагає порозумітися ветеранам, які воювали за краще життя для своїх нащадків. Кращого життя так і не побачили, але молодість і все, з нею пов'язане, згадують з ностальгією. «Сучасним ветеранам в час війни було 16—18 років, — розповідає доктор Кульчицький. — Вони були виховані в радянській освітній системі. Люди, мобілізовані до Радянської армії у віці 30—40 років (які знали і голод 1933 року, і терор 1937 року й були до радянської влади інакше налаштовані), переважно загинули у війну».

Сьогодні радянська ветеранська організація все ще експлуатує образ ворога. Нардеп-комуніст Юрій Соломатін хвалиться, що пропозиції щодо примирення ветеранів Радянської армії і УПА «завжди відхиляє профільний Комітет ВР України у справах пенсіонерів, ветеранів й інвалідів». У цьому комуністам неабияк допомагає книжка «Коллаборационизм. Природа, типология и проявления в годы Второй мировой войны» М. Семиряги, видана за підтримки Російського гуманітарного наукового фонду.Захисники війни

«Московські святкування річниці закінчення війни — це прелюдія тоталітарного концерту Володимира Путіна при мовчазній згоді Європи, — вважає головний редактор журналу Newsweek Polska Томаш Врублевський. — Світова церемонія перемоги над фашизмом також буде пропагандистською перемогою Путіна. Вперше за довгі роки комунізм не буде ототожнений з нацизмом, Радянська армія — загарбницьким військом, а росіяни стануть жертвою, а не нацією окупантів». Утім від приїзду до російської столиці відмовилися президенти Литви, Естонії, Грузії, прем'єр Японії. Прибудуть президенти США, Франції, Польщі, федеральний канцлер Німеччини.

У Росії своє бачення перемоги. «Дискредитация нашей Победы ведёт к дискредитации Ялтинского мирового порядка и убирает последние препятствия на пути организации нового мирового порядка без России», — пише у статті «Великая победа» Юрій Крупнов, голова російського громадського об'єднання «Партія Росії», лауреат премії президента РФ у галузі освіти. Пан Крупнов, як і багато інших «захисників війни», продовжує воювати на шпальтах московських видань: «главный бой сегодня — в выработке и распространении правильных знаний о Великой Победе в Великой Войне». Пропонується називати війну вже не «Великою Вітчизняною», а просто — «Великою», бо «Вітчизняна» вказує на регіональність, а йдеться ж про світовий масштаб! На думку дослідника-аматора Вадима Кожинова, який виразив переконання усіх «захисників війни», та війна довела, що «русские» — це поняття не етнічне, а світополітичне, яке поєднує в собі росіян, казахів, євреїв, українців, білорусів — усі без винятку «євразійські народи Росії».

Якими ж ворогами світопорядку виглядають крізь такі «окуляри» європейці-українці! Недарма у липні 2002 року МЗС Росії агресивно відреагувало на спробу української влади визнати вояків УПА ветеранами війни, закликавши Україну «обуздать националистические силы». Творці «євроазійського світопорядку», для яких невигідний кінець війни, є не тільки за кордоном. «Та група людей, яка сьогодні сповідує негативне ставлення до ОУН-УПА, не бачить Україну як самостійну державу, — каже Юрій Шаповал. — Ми повинні чесно сказати, що правда про УПА — це форма легітимізації української нації, української державницької ідеї». Може, за згодою на очевидне — визнання українського народу і його держави — у наші душі прийде мир?

Ярослава МУЗИЧЕНКО