Немовчання ягнят

Паливна криза, гострі рецидиви якої спостерігалися днями, послужила в нашому суспільстві своєрідним каталізатором деяких рушійних процесів.

Перш за все, оскільки шила в мішку не втаїш, стало більш ніж очевидним існування неузгодженості, а то й конфлікту інтересів між окремими гілками влади. Публічні з’ясування взаємин між Тимошенко і Порошенком, Тимошенко і Кінахом, недвозначні заяви з цього приводу з боку Литвина, і, як апогей – витікання інформації про словесну перепалку, у присутності російських нафтотрейдерів, між Президентом і прем’єром, під час якої Віктор Ющенко нібито запропонував Юлії Володимирівні подати у відставку, -- що це, якщо не яскраві ознаки початкової стадії кризи влади? І саме від влади, від її ключових фігур, насамперед Президента, прем’єра і голови РНБОУ, залежатиме подальший розвиток подій: чи криза, з усіма відповідними наслідками, розгортатиметься далі, чи її спробують, принаймні до парламентських виборів, штучно приглушити. Так, штучно, оскільки вже зрозуміло, що нинішня команда переможців не є цільним, організованим оркестром, в якому кожен музикант грає на своєму інструменті свою мелодію, і в результаті чого виходить красива і милозвучна мелодія.

Чому так сталося – думками про це можна буде поділитися іншим разом. Зараз же варто звернути увагу на реакцію наших опозиційних сил на такі примітні явища, як паливна криза і, відповідно, загострення стосунків на верхніх поверхах влади. Адже, здавалося б, чим не чудова нагода для того, аби, використавши це, а також доволі незграбні дії українського уряду в кризовій ситуації, зайвий раз розповісти виборцям про те, яким поганим і неефективним є нинішній режим...

Зверніть увагу: у виникненні дефіциту пального Юлія Тимошенко прямо і недвозначно звинуватила російських нафтотрейдерів, які монопольно контролюють паливний ринок, заявивши, що кризова ситуація з нафтопродуктами в Україні викликана лише саботажем з боку Росії. “Я думаю, що Служба безпеки України в найближчі кілька тижнів скаже своє слово про те, як була організована ця криза – заявила прем’єр на початку минулого тижня. -- У нас є унікальна інформація про те, як це організовувалося”, - додала Тимошенко.

Цікаво, чи продовжить пан Турчинов, колишній партійний колега Юлії Володимирівни, розслідування причин кризи вже тепер, після оприлюднення президентського указу, згідно з яким винним у її виникненні названо якраз не російських нафтотрейдерів, а – український уряд?

Проте більш цікавим є ще одне питання: чому подібна різка антиросійська риторика з вуст прем’єр-міністра не отримала відповідних осудливих коментарів з боку лідерів тих сил, котрі постійно підкреслюють свою відданість ідеям тіснішої співпраці з північно-східним сусідом?

Чому як води в рот набрала радикальна Вітренко?

Чому нічого виразно гнівного не чути від товариша Петра Симоненка?

Щодо есдеків, то у них на те є все-таки поважна відмазка: члени цієї партії, схоже, розгортають фронтальну боротьбу з політичними репресіями антинародного режиму. Щоправда, результатом невдалого визволення з міліцейських лабет закарпатського активіста Різака стало те, що тепер їм, схоже, доведеться перейматися протестами з приводу струсу чи не головного мозку партії, над яким поглумилися нахабні омоновці.

До честі Віктора Федоровича, то в нього були не менш вагомі причини проігнорувати бензинову кризу. Однак лідер як мінімум донецького народу, за умов зайнятості з формування давно вже обіцяного тіньового уряду, все-таки знайшов час і можливість для того, аби хоч якось засвідчити свою стурбованість і тривогу, а також кваліфіковано оцінити недоліки помаранчевих.

Знайшли свою форму для реагування і соціалісти. В заяві Соцпартії, оприлюдненій з нагоди бензинової кризи, міститься глибокодумний заклик “проводити продуману і прогнозовану економічну політику”. Пожуривши трохи уряд за використання неринкових методів (!), соціалісти запропонували, з метою залагодження кризи, сідати за стіл переговорів не з російськими олігархами, а – “з Кремлем”.

Отже, чому все-таки опозиція, маючи на те чудову нагоду, не вставила своїх закономірних і твердих п’яти копійок і не підлила горючого матеріальчику не лише до бензинового полум’я, але і до вогню міжвладного конфлікту, роздмухати який було б для неї, природно, – що бальзам на душу?

Спробуємо коротко відповісти на це непросте запитання.

Чому ніхто з непримиренної опозиції не підтримав Президента – це зрозуміло. Теперішній лідер держави апріорі не може бути підтриманий ними. Найпроникливіші з новітніх опозиціонерів (як той же Л.Кравчук, приміром) у тому, що трапилося, Ющенка навіть звинуватили.

Якби ж опозиція відкрито продемонструвала свою підтримку прем’єру, котра цими днями дозволяла собі згадувати про Москву переважно у негативних формах, звинувачуючи її у виникненні паливної кризи, тоді як би це могло виглядати з позицій Кремля, на симпатії якого багато хто з опозиційного середовища розраховує?..

Добре, але чому тоді прем’єра не було піддано остракізму? Чому опозиція ніяк не засудила її антиросійських заяв?

Напевне не тому, що глава уряду в своїй діяльності використовує елементи планової економіки і виступає за посилення функцій держави. Далеко не всіх з теперішньої опозиції такий підхід влаштовує, однак голосних протестів від них не чути.

Відповідь, можливо, ховається глибше.

“Завалювати” Юлію Володимирівну, образно кажучи, опонентам влади сьогодні не з руки. По-перше, залишається незрозумілою ситуація з політичною реформою. Судячи з намагань прем’єра всіляко уникати прямої конфронтації з Президентом, а також виходячи з публічних запевнень у її відданості всім політичним проектам глави держави, вона планує залишитися на своєму посту надовго. При цьому Тимошенко в середині квітня визнала, що готова слухатися Віктора Ющенка у питанні політреформи, зауваживши, між іншим, що у Президента з цього приводу “існують письмові домовленості з Олександром Морозом”. Схоже, дехто у питанні т.зв. конституційної реформи розраховує на підтримку прем’єра, яка у випадку успішної її реалізації, а також за умов збереження нинішнього поста, отримає значно більше владних повноважень, ніж дотепер.

Крім того, можливо, дехто не виключає такого розвитку подій, за якого прем’єр зможе протиставити Президенту вагомі політичні аргументи і не буде ухилятися від лобової конфронтації, як це має місце дотепер. Після вступу в дію політреформи, а також після парламентських виборів, цілком можливо, що позиції глави держави будуть істотно ослаблені, а, відповідно, прем’єра – посилені.

Яких форм тоді набуде український політичний пасьянс – спрогнозувати неможливо. Важко сказати навіть, кому в Україні подібний сценарій виявиться вигідним.

Значно простіше вирахувати, хто зараз зацікавлений у його реалізації.

Відповідь на це питання дає виразне мовчання в окопах опозиції – в даному випадку якраз далеко не мовчання ягнят.