Молодець проти овець

Президент відзначив перших сто днів свого правління. Можна по-різному оцінювати цей період, але зрештою доведеться погодитися: нові люди так довго і важко йшли до влади не для того, аби її потім комусь віддати.

Вони, здається, прийшли надовго, хочеться це комусь визнавати чи ні. Тим більше що й віддавати владу, за великим рахунком, нікому.

Звичайно, у будь-якому цивілізованому суспільстві (а ми теж хочемо, аби нас вважали такими), мусить бути поважна опозиція. Віктор Ющенко днями заявив, що він готовий прислухатися до розумних голосів з того боку барикад, і навіть визнав, що з новітніми опозиціонерами доведеться рахуватися. Але при цьому проникливо так, я б сказав, прозоро натякнув, викликавши інтелектуальні асоціації чи то з Висоцьким, чи з Чорноволом-старшим: "людина, яка не шанує закону, повинна сидіти в тюрмі".

Відвертішим був, як це і годиться головному міліціонеру, до того ж ще й недавньому практикуючому журналістові, Юрій Луценко. “Я впевнений, що наші громадяни не проголосують за виборчий блок “СІЗО” чи виборчий блок “Мафія”, -- як завжди образно і метафорично висловився Юрій Віталійович на адресу деяких “опозиціонерів у бігах”, які ще донедавна надимали щоки, претендуючи на якісь парламентські перспективи, однак після викликів до міліції чомусь пощезали на лікування в північно-східному напрямку.

Зрозуміло, що дехто з них у кращому випадку там і доживатиме пенсійного віку, - там, де під березами росте смородина, і де йдуть грибные дожди.

Втім, не хочеться, та й не моя це компетенція – прогнозувати, що їх чекає у гіршому разі.

Однак навряд чи хтось із тих, кого зараз люб’язно-настійливо запрошують побесідувати в казенних домах, у недалекому чи більш віддаленому майбутньому зможе очолити хрестовий похід на владу.

Але тоді хто це може зробити? Кому під силу подібні Гераклові подвиги? Отже, що становить собою українська опозиція сьогодні, на межі ста днів свого перебування у новому статусі?

Перший висновок – опозиційні сили роз’єднані, і навряд чи до парламентських виборів наступного року зможуть порозумітися між собою. Причини тут лежать не лише у суб’єктивній площині (головний невдаха минулого року нізащо не погодиться з кимось ділитися почесними лаврами лідера опозиції, що, здається, викликає ригачку у декого з його колег по окопах).

Роз’єднаність і неможливість домовитися між собою провладних (у координатах часів Кучми) кланів і була головною причиною їхньої колективної поразки у двобої з Ющенком наприкінці минулого року. Ті ж причини не дозволяють їм домовитися і тепер. Схоже на те, що головні фігуранти опозиції – об’єднані есдеки і регіонали – так і не знайдуть між собою спільної мови стосовно участі у виборчих змаганнях-2006. Щоправда, кожна з цих політичних сил сподівається (і, скажемо відверто, небезпричинно) на подолання заповітного бар’єру, який дозволить їм потрапити до майбутнього парламенту. Щодо традиційного третього владного компаньйона – трудовиків, то у них, як відомо, нещодавно з’явився новий лідер, якого нібито називають креатурою Рината Ахметова, котрий таким хитрим і підступним чином чи то намагається подружити донецьких з дніпропетровськими, чи почати ліпити майбутнього нового лідера опозиції, чи просто хоче скинути з борту добрячий кусень непотрібного уже і надокучливого, подібного до чемодана без ручки баласту у вигляді все того ж, єдиного і послідовного. Хтозна, однак, по-перше, і над самимРинатом Леонідовичем останнім часом тучі ходять хмуро, а по-друге, щось новий його висуванець поки що, крім кількох таких собі не дуже голосних заяв, ніяк себе і не проявив. Лідерів не призначають – чи не так? Ними, очевидно, стають чи принаймні народжуються. Чи свитка лідера зшита на Валерія Коновалюка – про це казати передчасно, однак існують величезні сумніви щодо того, що цей молодий і перспективний, як його дехто називає, політик припав до вподоби деяким іншим, більш заслуженим і достойним людям із теперішньої опозиції.

Тобто, друга проблема, яка закономірно, у відповідності з законами філософії, витікає з першої – новітні опозиціонери не мають єдиного лідера. З тих чи інших причин цей статус недоступний ні Віктору Федоровичу, ні Віктору Володимировичу, ні тому ж, уже згадуваному тут, Валерію Коновалюку. Електоральні спроможності цих достойних у всіх відношеннях політиків добре відомі, і не становлять, якщо відверто, для влади особливої загрози. Хоча, звичайно, чим неотесанішою буде діяльність нової команди, тим більший урожай зберуть згадувані персоналії під своє крило напровесні наступного року.

Так само нецікавий і Петро Миколайович. Ну що нового може запропонувати цей досвідчений у словесних двобоях і професіональний захисник трудового люду? Його потенції, в силу вікових (і не лише) причин, стали куцими, ніби шагренева шкіра, і становлять максимум аж п’ять відсотків. Тим більше що п’яти Симоненкові (та й хіба тільки йому) відтоптує ця несамовита в своїх партійних почуваннях і палка до нестями на мітингах наша Наташа. На тлі угодовсько-колаборціоністських вихлянь певною частиною тіла деяких інших нібито опозиціонерів ця політикеса, чи, з дозволу сказати, діячка, виділяється твердістю характеру і незламністю. Шкода, що, крім надійного Марченка, у неї під рукою нема практично нікого, кого б публіка впізнавала. Однак одна Наташа може замінити собою десятьох... не називатиму прізвищ, а то образяться.

Хто ще вартий уваги залишається по той бік? Дрібніших не будемо називати, але згадаймо Кушнарьова, Губського, Гавриша і обов’язково Гапочку (до речі, де троє останніх? з ким вони? як вас тепер називати?)... Ми з колегою, відомим письменником Іваном Андрусяком, наполегливо намагалися пригадати ще якісь прізвища з цього переліку, однак (не проти ночі), крім Корчинського, Чорновола і Шуфрича чомусь нікого і не згадали. Як же швидко все щезає, писав свого часу і з іншої нагоди Марк Аврелій. У часах пізніших наш дотепний український народ придумав інший афоризм: молодець проти овець...

Однак є принаймні двоє політиків, за якими, здається, треба стежити пильніше. Про першого з них – Олександра Олександровича (звичайно ж, не Омельченка) написано вже стільки всього, що додати щось оригінальне важко. Цей довгограючий політик викликає повагу своєю постійною націленістю на інтригу. Лідер соціалістів переграв уже багатьох своїх візаві, і, схоже, сподівається на успіх у наступній авантюрі, яку він патронує від самого початку, і яка носить назву політреформа. Цікавий Мороз і тим, що здатен перебувати одразу у двох площинах, представляючи одночасно і владу, і опозицію. Причому робить це він легко, невимушено і переконливо, граючись, я б сказав. Вивести до Кабміну телят і свиней, протестуючи проти аграрної політики уряду, перед цим пролобіювавши на посаду сільського міністра свою людину на прізвище Баранівський – на подібну філігранну еквілібристику спроможний лише шанований нами товариш (чи все таки пан?) Мороз.

Проте – всьому свій час. Навіть соціалістичний лідер не спроможний, подібно до доктора Фауста (хоча й дуже хотіли б, еге ж, Олександре Олександровичу?) зупинити його плину. Зірковий час для О.О., схоже, перейшов до дефініції “було”, однак пір‘я синьої пташки удачі в руках залишилося. Пташине рагу приготувати свого часу не вдалося, хоч і піч розтоплена була, і дрівцят сухеньких наготовлено. За умов же новітніх інші люди заводитимуть інших пісень, але і Сансанич ще підспівуватиме досить голосно.

І нарешті, останній з політиків, на кого з надією поглядає багато хто, і котрий справляє враження розумного, передбачливого і не менш хитрого, ніж згадувані тут вище деякі панове, - це, звичайно, Володимир Литвин. Спікер ще не сказав свого слова, і, скоріш за все, ще довго не казатиме, і, ніби висококласний актор, майстерно триматиме паузу. Вичікуючи. Всі знають, що його до компанії неодноразово закликав Віктор Ющенко, пропонуючи об’єднати зусилля на виборах-2006. Однак Володимир Михайлович делікатно відмовчується. Щоправда, днями, перебуваючи в Сєверодонецьку (ого, яка символіка!) Литвин заявив, що не відкидає для Народної партії, яку він очолює, самостійної участі на наступних виборах. Чи це була знакова заява, чи просто таким чином досвідчений рибалка закинув вудочку у каламутну воду української політики – побачимо.