Владислав Каськів: «Дід кликав мене «Владзюню»

З Владиславом Каськівим, 32 роки, "ГПУ" домовилася зустрітися в офісі "Пори", біля Андріївського узвозу.

10 хвилин мене тримали за две­рима, під оголошенням: "Внход из офиса после 20.00 через решетку второго зтажа. (Во дворе отвязанная собака.)" Білий папірець з друкованими літерами приліпили до дверей жовто-чорними наліпками "Пори". Трохи нижче, між поверха­ми, висів маленький плакатик: "Пора спитати" — з портретами Тимошенко, Ющенка та Литвина.

Владислав на півгодини спіз­нився — застряг у тисняві на Подо­лі. Забіг, винувато вибачився, ски­нув легке півпальто, з якого за ос­танні півроку трохи виріс, і зали­шився в синьому, теж неширокому, піджаку та сорочці із розстебнутим коміром. Прес-секретарка в корот­кій дявегсовій спідниці повідомила, що за півгодини в нього ефір на ІСТУ, у "Сво­боді слова".

— Треба було попередити, я ж — не по фор­мі, — зробив він зауваження.

У нього був стомлений погляд і темні кола під очима.

Хвилин 20 ми поспілкувалися в прохолодній за­лі - свіжовідремонтованій, за величезним оваль­ним столом для засідань. Над меншим столиком, для президії, на всю стіну ширяв мальований орел з жовтими пір'їнами — символ "Пори".

Каськів устиг лише розповісти, як став радни­ком президента: Ющенко сам подзвонив йому на мобільний. Мене цікавило, чи возять його тепер на державному авто.

— Навіть не знаю, чи належить мені мати дер­жавну машину, — потер лоба він.

Ми домовилися договорити завтра, в рестора­ні "Тайм-аут". Назву Владислав переплутав — назвав заклад "Прайм-таймом".

— Зранку я буду на з'їзді в Анатолія Матвієн-ка. А потім утечу, — пообіцяв він.

Це була субота. Спізнився він на 40 хви­лин. Був у сірому респектабельному пальті, сивому костюмі, сорочці в тон і при бордо­вій краватці.

Пояснив, що початок з'їзду страшенно затяг-ли, а він мав виголосити політичне привітання. Своєї промови він так і не сказав — подався на заплановане інтерв'ю до "ГПУ".

Офіціантка принесла йому склянку мінералки без газу, каву і мед. Ми продовжили перервану бесіду про автомобілі.

— Я їжджу на біленькому мікроавтобусі "УІТО", схожому на бронетранспортер, — роз­повів він. — Це моя машина, яка обслуговує "Пору". Що тільки не возила — і бензин, і жов­то-чорні стрічки, і обігрівачі, й ланцюги! І лю­дей, звичайно, теж. Якось 18 душ за раз. По кут­ках досі валяються цвяхи і муляж гранати, — політично пожартував Владислав, швидко пере­читуючи есемеску.

А яку зарплату отримує радник Ющенка?

— Можна, я уточню, — просить він, і набирає когось на мобільному. — Тарасе, не пам'ятаєш, яка в мене зарплата? Ми ж довідку брали спеці­ально. А в кого вона? Це погано. Там складна система нарахування, ще щось не те скажу, — коротко засміявся він. — Ну, в межах чотирьох тисяч гривень. У радника смішна зарплата — щось із 700. А решта — неправдоподібні нараху­вання: за особливий характер роботи, за особ­ливі заслуги... Це точне відображення ефемер­ності статусу держслужбовця. А радники прези­дента взагалі живуть у віртуальному світі, їм міс­ця на землі нема.

А кабінет на Банковій у вас є?

— № 215, у святая святих — так званій закритій зоні, на другому поверсі, — він удав, що дуже гор­дий з цього. — Навіть клерки, які там працюють, випромінюють особливе "боголєпіє". Та я чиновни­ком себе не почуваю.

Часто буваєте в своєму кабінеті?

— Буваю, — замислено протяг він. — Але від дзвінка до дзвінка не сиджу.

Багато ваших порад виконав Ющенко?

— Я знаю, що президент читає всі мої доповідні, бо на них є його візи. Але коли пропозиції, вже оп­рацьовані, повертаються до нього знову, вони геть викривлені, і йдуть уже повз мене, — він подивився, хто йому дзвонить, і відклав теле­фон. — Радників на роботу бере президент. Добре, якби на нас ще якось реагували. Інакше навіщо протирати штани й витрачати по чотири тисячі державних грошей? — Владислав трохи підвищив голос.

Ви стаєте справжнім політиком: так гарно говорите.

— Дякую-дякую, аж підскакую, — розсміявся він. — Але не думаю, що це комплімент.

Ми поговорили про життя в сто­лиці, куди він переїхав 1993-го з Чернівців.

— Поміняв, мабуть, ЗО помеш­кань. Мав квартиру на Кловському узвозі, але перед виборами продав -потрібні були гроші. Тепер знімаю — тут поряд, на Червоноармійській. У ній мене минулого року арештовува­ли. Маю півтори кімнати, — зізнався він. — Разом з маленькою прибудо­вою на другому поверсі.

Ви одружені?

— Був.

Розкажіть.

— Та що тут розказувати? Одру­жився 1996-го, з Оленою Гансяк-Каськів, 31 рік. Дехто з друзів досі вважає наше розлу­чення жартом. До речі, на Євробаченні Олена керувала табором "Пори"... У мене є кілька життєвих завдань, про які я вам не розкажу, але які мушу виконати до 33 років. Чогось думав, що мені має вже стукнути 33, — Владислав стиха засміявся. — А потім на пальцях по- рахував, що — лише 32, і навіть розчарувався; До речі, я наро­дився 28 листопада, а записали 1 грудня.

Він закашлявся. Розповів, що працює і вночі - зустрічі приз­начає до 3-ї ночі. Та недавно ра­птово знизилась працездатність. Обстежився у знайомих лікарів і з'ясував, що дістав запалення легенів.

— Тиждень ходив хворий, а температура була 35,5. Навіть за кордон літав, до Аме­рики — читав лекції в Олбані. Потім два тижні лежав удома під крапельницями. Хвороба — приємна річ, бо дає можливість подивитися на себе збоку. Збагнув, що політика вбиває в тобі людину, — він знову закашлявся.

У кого ви одягаєтеся?

— Пішов у Канаді в магазин та й купив собі піджа­ка, — промовив він по-домашньому, з тернопільським акцентом. Відгорнув полу піджака, щоб я могла про­читати марку.

— В університеті мав близького друга. Всі ходили на "пари" в джинсах, а ми з ним — при краватках. Був у цьому якийсь шик. Потім працював у різних громад­ських організаціях, і теж носив костюми. Це так осто­чортіло, що тепер навіть у Секретаріат приходжу нео­фіційно.

А вдома?

— Вдома у кого?.. — автоматично перепитав він. Ми засміялися. — Вдома я ходжу босий і в спортивно­му костюмі. Бо понад усе люблю свободу.

Парубкуєте?

— Зараз у мене нема постійної... е-ее... дівчини, — просто сказав він.

А хто ж пере і прасує сорочки?

— Сам. А тепер ще інколи — мама.

Каськів розповів, що його мама, Валентина, 57 ро­ків, нещодавно повернулася з Греції, — із заробітків.

— Вона, напевно, єдина, хто знайома одразу з дво­ма переможницями Євробачення — Русланою та Папарізу. Мама працювала у відомого грецького режисе­ра, забув його прізвище. У нього вдома гостює вся грецька еліта, - пояснив він. - А маму вважали в ро­дині за свою. Ходила на всі його театральні прем'єри. Владислав тихо засміявся:

- Я був шокований: за рік вона вже вільно розмов­ляла грецькою і ходила в шортах!..

Тато, - продовжив він, - був добрим, м'яким чо­ловіком. Розумним. Помер кілька років тому. До речі, був журналістом, відповідальним секретарем у район-ці. Багато їздив. Вони з мамою мали по кілька вищих освіт. А мене виховував дід Іван, — його голос змінив­ся. - Кликав мене "Владзюню". Дід походив з дуже патріотичної родини, боровся за свободу України...

Озвався його телефон. Він не відповів.

- Узяв собі за дружину польку, Маню, - з дрібної шляхти. Покохалися вони в розпал українсько-поль­ської різні! Бабуся пройшла через Освенцім, щоправ­да, трудовий. Урятувалася за допомогою польського підпілля. Коли тікала кам'янистим берегом Дністра -збила ноги до кісток.

У ресторані крутили якусь легку пісеньку. Він нер­вово розім'яв пальці.

- Моя прабабця... Ні, цього не буду розказувати... А дід Іран був головою колгоспу. Мав друге за рентабельністю господарство в Ук­раїні. У нас на городі Хрущов був. Дід часто їздив до нього на особис­ті звіти. Він першим посадив над Дністром виноградники. Зрештою, дідові дали "героя", а зірочку - не встигли. Приїхало начальство з Тернополя, випили. А дід мав тяж­кий характер. Ну, знаєте — в кращих традиціях: рубав з плеча. Взяв, та й процитував Шевченка - най­цікавіші місця. За два дні його від­правили на персональну пенсію, а звання відібрали... Я, напевно, все життя хочу бути схожим на нього.

У школі ви добре вчилися?

- Непогано, але зі школи мене виганяли. За те, що з другом Артємом поробили собі синьо-жовті значки, такі... на пластмасовій ос­нові.

Діти у вас є?

- Син Максим, дев'ять років. До­сі не відчуває, що батьки розлуче­ні,— він потер кулаком стомлені очі.

Коли востаннє відпочивали?

- Улітку їздив з друзями у Вене­суелу. На каное, через джунглі, пропливли до водоспаду - аж чер­воного від заліза. Тепер моя мета -Нова Зеландія. Люблю екстрім.

А східною філософією не ціка­витеся?

- Лише кухнею, - розсміяв­ся, - але не корейською. Я люблю гостре, але там у тарілочку супу ки­дають три ложки перцю. Вдома харчуюся напівфабрикатами. Або смажу собі яєшню. Найчастіше їм по кафешках, економлю час, -акуратно підстриженим нігтем він замислено поколупав корковий ки-лимочок на столі, на якому стояла його кава.

Який годинник носите?

- Ніколи годинників не носив! - Каськів підняв обидві руки, аби показати голі зап'ястки. - Не люб­лю годинників, начальників, дур­нів, костюмів, і коли люди заважа­ють одне одному жити.

А що любите?

- Після роботи люблю відпочи­ти у нічному клубі. О, там зовсім інше життя! Бачили б ви мене в п'ятницю ввечері... Шкода, що за­раз немає на це часу.

Повз нас пройшла офіціантка — брюнетка з перманентом. Він про­вів її поглядом.

Наступним президентом не хо­чете стати?

- Подивлюся на Віктора Андрі­йовича — й не хочу. Відчуваю, як тяжко й дискомфортно йому зараз. А подивлюся на Кучму - ще біль­ше не хочу! — засміявся він.

Людмила МИКИТЮК, «Газета по-українськи»

www.gpu-ua.info