Брати Капранови: «Розмір має значення»

З братами Капранови- ми я зустрілася в їхньому офісі. Видав­ництво "Зелений пес" розташо­ване в корпусі "щ" заводу "Кінап". Ішов дощ. Віталій Кап-ранов, 38 років, галантно відчи­нив двері. Зняв з мене мокрий кожушок.

- Чаю, кави?

- Чаю... зеленого...

- Є два сорти...

- На ваш смак.

- Не маю смаку, — сміється. — Не люблю зеленого чаю.

З'являється Дмитро Капранов. Як і брат-близнюк, — у бежевій куртці, синіх джинсах, коричневій футболці.

— Не розпізнавайте, хто є хто, — каже Дмитро. - Ми живемо разом, у нас один кабінет, одна машина "КІА'. І наші жінки - близнючки. Ми - одне ціле!

Ви колись розлучалися надовго?

— На півроку, — кривиться Ві­талій. - У 1998-му. Хотіли відкри­ти мережу аптек по Росії. Але гря­нула банківська криза, і плани зір­валися. Тоді Дмитро поїхав на роз­відку до Києва, а я лишився з роди­ною в Москві.

Де живете зараз?

— Під Києвом. Маємо спільний триповерховий будинок і 20 соток землі. Ми хотіли жінок, Інну й Світ­лану (обом по 34 роки), навчити са­дить помідори. Не бажають! Вони ж у нас мають туристичну фірму -одну на двох.

В офісі в Капранових на шафах — два зелених песики (м'які іграшки). Третій собака - глиняний.

— Фанатки подарували, теж близнючки, — хваляться видавці.

Багато у вас фанів?

— Колись ми, Андрій Курков і Марія Матіос продавали свої книж­ки в Ніжині. До Куркова з Матіос читачі підходять, а до нас — ні. Кур­ков ще кепкував: "Нічьо, падрастьо-тє". Хоча сам у німецькому зоопарку читав свої романи перед пінгвінами. Поки біля нього не збиралися лю­ди... Аж тут якась жіночка підхо-дить, несе в руках потріпаного, зачи­таного "Кобзаря 2000". "Я читала, сусіди читали, родичі. Підпишіть!"— молила вона. Курков тоді здорово обламався.

На стіні — рамочка, написаний від руки лист. У ньому дід Микола і баба Олександра просять для онуки книжку братів.

— А був ще лист, — згадують брати. — Просили надіслати "Польові дослідження з українського сексу" Забужко і "Норми та розцінки екскаватор­них робіт екскаватором Е-471". Шкода, що загуби­ли. А то, може, Оксані подарували б на ювілей.

Чи то Дмитро, чи то Віталій дістає з полички дам­ські романи Сімони Вілар. Каже, що передплатники замовляють їх найчастіше. Одна з особливостей "Зеленого пса" - усі книжки поштою надсилаються з під­писом автора.

- Письменниця поїхала на фабрику. Спустилася в цех. І не вийшла звідти, до­ки не розписалася на всіх за­мовлених примірниках, — розказує Дмитро.

У вашому офісі багато симпатичних жінок...

— На редакторів беремо тільки жінок, — повідомили мені. — Чоловіки ритму не витримують. У них бо­лить голова, вони нервуються, панікують, а потім взагалі звільняються.

Помічаю, що Віталій і Дмитро без обручок.

— Не носимо речей, які заважають, — пояснює один. — От у мене була короткозорість, то я зробив операцію — щоб не носити окулярів.

Що пишете?

— Хуліганський філософський роман. Його не можна читати феміністкам. Так на обкладинці й на­пишемо. Називається "Розмір має значення". Це розслідування міжнародної змови проти української нації. З хорошим фіналом і шикарним героєм — Ма-маєм. Він — агент української галактичної служби. Книжка вийде навесні.

Писали книжку в Туреччині. Їздили на своїй яхті "Спокуса". Всі по ліжках, а ми в фойє ресторану. Бо­кал вина... Два ноутбуки на столах...

Віталій перебиває;

— Або друкарська машинка. Пам'ятаєш, у нас була маленька німецька "Еріка". Казали, ще банде­рівська...

На батьківщині, в Молдавії, часто буваєте?

— Ні. У Молдавії востаннє були років п'ять тому. Наш дід як ворог народу відбував заслання у рес­публіці Комі. Бабуся, щоб не посадили, втекла в Молдавію. Доки бабині документи пересилали, помер Сталін. Діда відпустили, і він переїхав до ба­би, в Дубосари. А мама, вагітна, вирішила у батьків народжувати. До речі, ми довго думали, що дід — науковець і вивчав білих ведмедів.

Кого видаєте зараз?

— Ми їздили в Лондон, зайшли на Бі-Бі-Сі до Світлани Пиркало. А вона каже: "А видайте Катю Хінкулову" (подруга Світлани і журналістка). Ми почитали Катрусин роман "36 пісень про життя". Там до кожної глави треба слухати піс­ню. "Танок на майдані Конго", наприклад. Вирі­шили видати цю книжку в серії "Майбутні кла­сики".

Другим буде Семен Либонь. Він живе в Лідсі і працює на радіо "Свобода". А до Києва привіз ро­ман про латиноамериканських танцюристів.

А що читаєте?

— Дена Брауна, Муракамі, Коельо. Буває, один читає й переказує іншому. Ми ж агітуємо парла­ментаріїв читати, видаємо газету "Друг читача".

А що парламентарії?

— Єхануров колись нас попросив: "Хлопці, діс­таньте книжку "Караоке— капіталізм"!" Ми здиву­валися: "Ви книжки читаєте?!". Єхануров обра­зився. У нього мати була бібліотекарем.

Як ви познайомилися з дружинами?

— Інна й Світлана приїхали відпочивати в Очаків. Зупинилися на квартирі в маминої под­руги. Нам було тоді по дев'ятнадцять, їм — по шістнадцять. Ми прийшли ніби у справі і запро­сили їх на пляж. Через рік одружилися. Нині має­мо чотирьох дітей. Старшому, Андрієві, — 16. Чи­маленький такий — 90 кілограмів. Займається греко-римською боротьбою. Привіз із Тернополя якусь нагороду. Дмитрові — 14, але від Андрія не відстає. Оксані - 13, у неї хобі - фортепіано. А Сергій, 10 років, займається плаванням.

Хто чиє дитя?

— Не має значення.

Кого найбільше балуєте?

— Ми балуємо їх хіба що своєю присутністю. На прощання Капранови обіцяли образитись, якщо "ГПУ" напише "щось не так". І подарували три номери газети "Друг читача" — блакитного, помаранчевого та зеленого кольорів.

Аліна Стрижак, «Газета по-українськи»

www.gpu-ua.info