Микола Кульчинський: "Депутати втратили внутрішні гальма"

Микола Кульчинський: 'Депутати втратили внутрішні гальма'

Тепер звичайний нардеп отримуватиме пенсію у 35 разів більшу, ніж у пересічного українця. Хто, як і навіщо підвищив зарплати й пенсії членам парламенту?

Видео дня

Судячи з численних дзвінків у редакцію, далеко не всі читачі «УМ» обізнані на тому, за що і як конкретно голосували народні депутати минулого четверга о 13:27, але всі розуміють: парламент ще раз показав, як «страшно далекий він від народу». Після того як Верховна Рада не підтримала в другому читанні урядові поправки №№27-35 (Проект Закону про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2005 рік» (щодо дотацій місцевим бюджетам для забезпечення виплат зарплати та інших першочергових видатків; №8156), нардепи, причому не тільки нинішнього скликання, матимуть змогу отримувати пенсії від 12 тисяч гривень і вище. Це стало можливо після того, як чинним парламентаріям почали платити підвищену зарплатню, як і міністрам, і вони «прив'язали» свої пенсії саме до заробітної плати. Сьогодні «УМ» подає перелік фракцій та окремих депутатів, які поставили власний добробут значно вище за рівень життя пересічних українців. З одного боку, законність тут дотримана: ті, хто не голосував за «поправку Пинзеника», кажуть, що це означало «несправедливі обмеження» окремої категорії громадян, тобто високооплачуваних депутатів. З іншого боку, в цьому контексті варто поговорити принаймні про совість. А ще — про додаткове навантаження на держбюджет.

Про логіку й мораль такого рішення ВР ми розмовляємо з народним депутатом Миколою Кульчинським — членом профільного Комітету у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів, єдиним представником фракції «Наша Україна» в цьому комітеті, головою полтавської міської організації НСНУ.

Депутат не гірший від міністра. Тому й має тепер зарплату в 14-16 тисяч

— Миколо Георгійовичу, наскільки нам відомо, нещодавно народним депутатам «під шумок» підвищили заробітну платню, і тепер пересічний парламентарій отримує на руки не менше 14 тисяч гривень.

— Це справді так. Останнього разу в касі Верховної Ради видавали «в одні руки» вже не 4-5 тисяч, як раніше, а саме таку суму. Для мене, чесно кажучи, це стало несподіванкою. Було навіть якось ніяково...

— За рахунок чого відбулося таке підвищення?

— Якщо пояснювати складніше — то за рахунок загального зростання доходів держбюджету, а якщо простіше — то зрозуміло, що за рахунок платників податків. Як з'ясувалося, підвищення платні народним депутатам стало наслідком зростання заробітків державних чиновників загалом. Пригадуєте, цей суттєвий доважок для «державних людей» свого часу схвалив уряд Юлії Тимошенко. А член парламенту ж прирівнюється за своєю вагою до міністра. Тож, з одного боку, потрібне було рішення Регламентного комітету ВР для підвищення виплат нардепам, а з іншого — це, так би мовити, природне явище у контексті загального зростання чиновницьких заробітків...Намалюй собі пенсію

— Але тепер депутати ще й забезпечили собі пенсії відповідного масштабу, тобто по кілька тисяч, а то й більше десятка тисяч гривень. І як, скажіть, до них мають ставитися прості люди, які, пропрацювавши все життя, отримують пенсію на рівні 362 грн., та й то, як часто скаржаться нам читачі, із запізненням на кілька тижнів...

— Ну, запізнень бути не повинно. Це якісь «перегини на місцях», адже грошей у держбюджеті на виплату пенсій установлених розмірів вистачає.

А щодо першої частини вашого запитання, то логіка закону про загальне обов'язкове пенсійне страхування така: кожна людина сплачує пенсійні внески відповідно до своєї зарплати. Чим більша зарплата — тим більші відрахування до Пенсійного фонду.

Сьогодні ситуація з Пенсійним фондом така, що він отримує з державного бюджету дотації. Усі знають, яке там негативне сальдо, і, щоб його покрити, відповідні поправки до закону про держбюджет голосують народні депутати в парламенті. Звісно, це негативне явище. Але зробити так, щоб пенсіонери отримували свої гроші тільки з Пенсійного фонду, не вдається. Доводиться використовувати кошти з інших видів податків та надходжень. От, скажімо, законом про держбюджет-2005 було передбачено, що, здається, 7 млрд. гривень надійдуть у Пенсійний фонд від приватизації державних підприємств. А оскільки найсуттєвішим прикладом наповнення цієї статті доходів стала приватизація «Криворіжсталі», то тільки з цих «індійсько-британських» коштів у Пенсійний фонд пішло 2,5 млрд. гривень. І, за прогнозами, тільки році в 2007-му при відповідному зростанні ВВП Пенсійний фонд буде наповнюватися, як і належить, із заробітних плат, а не з держбюджету.

Тепер щодо парламентаріїв та їхніх заробіткiв. Є така думка, що народний депутат має отримувати гідну зарплату, щоб не спокушатися на вчинення всіляких корупційних дій у Верховній Раді, «продаж» свого голосу при розгляді різних питань тощо. Водночас я хочу нагадати приклад післявоєнної Японії, коли імператор у час економічного занепаду скасував на кілька років усі прийоми, одягався й жив дуже скромно, щоб не вирізнятися на тлі свого народу й економити разом із ним. І це, до речі, не було такою дешевою рекламою, якою займався в Китаї Мао Цзедун, — той на публіці їв тільки рис без нічого, як і інші китайці, а поза очі споживав найвишуканіші страви з різних кінців світу. Ще можна пригадати, як обмежував витрати на державне представництво та чиновництво перший канцлер повоєнної Німеччини Аденауер.

А я чую, як прості люди реагують на те, чим займаються державні люди в нас — які гроші платять за участь у віденських балах, у яких ресторанах сидять, із яким розмахом влаштовують весілля для своїх дітей, зрештою, які зарплати й пенсії собі призначають... Звісно, люди вважають себе покинутими. А ті, хто брав участь у Помаранчевій революції, ще й мають додаткові підстави вважати, що їхні надії не справдилися.

— Минулого четверга Верховна Рада не проголосувала за обмеження депутатських пенсій. Миколо Георгійовичу, проясність, будь ласка, ситуацію з цим питанням, яке, судячи із дзвінків, неабияк схвилювало наших читачів. Багато хто просить оприлюднити список фракцій і депутатів, які голосували за присудження собі багатотисячних пенсій...

— Звичайно, люди мають право знати, хто чиї інтереси у ВР насправді обстоює. І це можна побачити за поіменною роздруківкою результатів голосування з того питання. Як не дивно, найактивніше намагалися підтримати власний добробут за рахунок платників податків депутати з лівих фракцій, зокрема комуністи. Я особисто не голосував за це, і «Наша Україна» в основному також.

Одного разу Президент уже був наклав вето на такий закон (яким певним категоріям громадян встановлювалися у кількадесят разів більші за розміром пенсії, ніж «звичайним» людям, яких, природно, абсолютна більшість). Нинішні ж проблеми з аналогічним підвищенням Віктор Пинзеник, міністр фінансів, цілком справедливо аргументує тим, що з ухваленням цього закону витрати державного бюджету лише в 2005 році збільшуються на 128 мільйонів гривень. Адже, зауважте, непоганих доважків до пенсій треба «накинути» депутатам не лише цієї каденції, а й минулих скликань. Це ж купа народу!

Депутатська пенсія — це, як було досі, 90 відсотків не із зарплати, а з певної обмеженої суми. До цього часу щороку це обмеження затверджувалося Верховною Радою для дербюджету окремо, й донедавна, скажімо, становило 4600 грн. Саме з такої суми депутатам нараховували пенсії. І тепер, після значного підвищення депутатських зарплат, Пинзеник виступив за те, аби знову обмежити, причому суттєво, маневр для пенсійного забезпечення теперішніх і колишніх парламентаріїв. У такому випадку не було б разючої різниці у розмірах пенсій депутатів і «простих смертних». Але спокуса для нардепів виявилася занадто великою, і пропозицію Пинзеника підтримали тільки 106 депутатів. Якщо раніше обмеження для нарахування пенсії не надто відрізнялося від депутатської зарплатні, то тепер, коли зарплата членів парламенту зросла до 14-16 тисяч, дуже багатьом закортіло «прив'язати» до цього показника й пенсію. Тож рахуйте, яку пенсію забезпечують 90 відсотків від суми в 14 тисяч гривень.

Треба ж, зрештою, мати якусь моральну відповідальність перед власним народом, а не пнутися за вітчизняною буржуазією з її нездоровим прагненням до розкошів. Я не обожнюю поняття народу аж настільки, як це робили поети на кшталт Гіппіус, бо розумію, що народ — це люди, причому люди різні, але в тому питанні, про яке ми зараз говоримо, я з народом. Шкода, що більшість парламенту минулого четверга не підтримала урядові поправки, відмовилася від елементарних етичних норм і молилася зовсім іншому ідолу.

Це було випробування на совісність. Зрештою, якщо вже на те пішло, то голосування за проект №8156 засвідчило ще й факт відсутності в парламенті критичної маси української еліти. Більшість не захотіла бути з народом, причому не в політичних питаннях, а в елементарному житейському питанні. А як приклад я можу згадати повстання у Фландрії проти іспанців: тоді нідерландські аристократи мали за честь бути в повстанських масах простого народу. Оце є еліта! І подібні — стандарти щодо зближення різних суспільних верств — чинні в цивілізованих європейських країнах і нині. Ми ж, на жаль, маємо протилежну тенденцію.

Мабуть, єдиним виходом із такої ситуації є створення державою такої системи, щоб люди могли працювати, отримувати гідну платню і відтак забезпечувати собі належним чином старість.

— А Президент може накласти вето на рішення депутатів не обмежувати собі пенсії?

— Президент може ветувати позитивні голосування Верховної Ради, а в даному випадку депутати просто не підтримали обмежувальні поправки, які пропонував уряд. Тож у цьому пункті накладати вето просто нема на що. З іншого боку, Президент, у принципі, міг би ветувати закон про зміни до бюджету-2005, прийнятий Верховною Радою, в цілому.«Той, хто торгував своїм голосом, не зупиниться й після підвищення зарплати»

— Із самого початку ми згадували, що є думка, нібито велика зарплатня робить депутата незалежним у своїй поведінці, відбиває бажання бігати по фракціях, продавати картку для голосування, лобіювати за велику винагороду певні економічні питання. Але ж ви, мабуть, погодитеся, що в цьому сенсі все залежить від конкретної людини...

— Так, я розумію, що підвищення депутатської зарплатні — слабкий аргумент для підвищення ступеня совісності депутата... Кажуть, зокрема, що у Верховній Раді зібралося триста мільйонерів (і це із загальної кількості депутатів — 450). Зрозуміло, що для таких людей не має принципового значення, отримувати в бухгалтерії ВР 5 тисяч гривень чи 15 тисяч.

— І ті мільйонери все одно прийшли до парламенту не по зарплатню, а, в багатьох випадках, для забезпечення передусім власних бізнес-інтересів...

— Так воно й є. З іншого боку, підвищення зарплат і пенсій має сенс для тієї частини депутатів, у яких немає власного бізнесу. Я сам належу до таких...

— І багато ще в парламенті таких, як ви?

— Важко сказати... Я знаю, що більша частина фракції Народного руху не має жодного власного бізнесу. Мабуть, серед комуністів мало бізнесменів. Соціалісти? Та ні, там якийсь бізнес є майже в кожного. Розумієте, є люди, яких жодна сума грошей не може зупинити від того, аби вони не заробили на цьому ще більшу суму грошей. І під куполом Верховної Ради таких людей дуже багато. Тому я і вважаю, парламентаріям потрібні якісь «внутрішні гальма».

Водночас не хотілося б, щоб у суспільстві було усталене переконання, ніби всі депутати «одним миром мазані». Бо, скажімо, в тій частині парламентаріїв, що не мають власного бізнесу, вистачає людей, які не голосують за безпідставне підвищення своїх прибутків. І вони, навіть будучи набагато біднішими за колег, не піддаються на спокусу продати свій голос, увійти за гроші до іншої фракції, принципово не лобіюють різних бізнесових та економічних питань.

— Виходить так, що нинішнє різке підвищення зарплат і пенсій для депутатів не має особливого значення: заможні нардепи цього просто не відчують, а бідна меншість голосувала по совісті й без підвищення...

— Виходить, так.

— Наскільки нам відомо, у «багатій» частині парламенту є такі достойники, для яких депутатська зарплатня настільки незначна, що вони її навіть не забирають.

— Так, я бачу, що є багато депутатів, замість яких їхню платню отримують помічники, водії тощо. Тут є дві версії: або ці нардепи вважають візит у касу нижчим власної гідності, або вони справді передають зароблені гроші своїм помічникам. Мовляв, якщо депутат заможний, то й помічники його повинні отримувати багато.

— Миколо Георгійовичу, цікаво, а вам особисто пропонували гроші за лобіювання певних питань чи за якість голосування?

— Були такі випадки. Скажімо, за лобіювання інтересів одного з нафтопереробних заводів. За перехід до складу більшості в часи Кучми.

— Яка нижня межа таких пропозицій? Бо про верхні показники «Україна молода» не так давно писала: депутат Димінський, за його ж словами, у 2002 році, ще будучи «нашоукраїнцем», купував за 200 тисяч доларів картку, щоб підтримати Януковича на посадi Прем'єр-міністра. І той самий Петро Димінський повідомив журналістам, що минулого року в парламенті давали 20 мільйонів доларів за шість карток при голосуванні за конституційну реформу.

— Скажу так: від 10 тисяч доларів і вище. І заробити пропонували дуже різні люди... Я від цього принципово відмовляюся. І вже після того спротиву, який ми влаштували політреформі, після ночей, проведених на варті в сесійній залі, до мене з грошовими пропозиціями вже не підходять.

— А не можна було зробити так, щоб підвищення зарплат зачепило тільки тих депутатів, які не наживаються на лобізмі й не мають у ВР додаткових джерел надходжень, крім зарплати? (Посміхаємося.)

— Ну, це також було б несправедливим. Зрозуміло ж, що чітку диференціацію в цьому питанні провести неможливо.

Дмитро ЛИХОВІЙ, Леся ШОВКУН, "Україна Молода"

http://www.umoloda.kiev.ua