Януш Онишкевич: "Україні треба брати за горло Євросоюз"

255
Януш Онишкевич: 'Україні треба брати за горло Євросоюз'

Завтра у Києві відбудеться подія, якої тут дуже чекали. Проведення та результати саміту «Україна-ЄС» дадуть змогу реальніше оцінити перспективи України щодо її євроінтеграційних поривань. На цю «вічну» тему напередодні саміту «УМ» порозмовляла з віце-головою Європарламенту Янушом Онишкевичем.

Видео дня

Не може бути й мови, аби проблеми України переклались на ЄС

— Як ви оцінюєте євроінтеграційні успіхи України за останній рік? Які позиції з цього приводу займає Європарламент і ваша фракція Ліберально-демократичного союзу?

— На щастя, нам вдалося (кажу тут, насамперед, про поляків, але, ясна річ, не лише про них) переконати увесь парламент висловитись чітко і зрозуміло про перспективу членства України в ЄС. Але необхідно усвідомлювати, що держави-члени ЄС дуже втомлені процесом розширення. Це помітно бодай у негативних результатах референдумів, присвячених Європейській Конституції. Але це сталося через наступну логіку: скажіть «ні» Конституції, бо інакше матимете в ЄС турків.

Зараз в Євросоюзі немає атмосфери, яка б уможливлювала окреслення України як держави, що в найближчій перспективі може вступити в ЄС. Але вже помітна чимала різниця, бо ще рік тому, до Помаранчевої революції, на питання, чи Україна може бути членом ЄС, у відповідь чули: «Ця справа зараз взагалі не є предметом будь-яких розмов». І на тому категорично ставили крапку. Натомість зараз кажуть приблизно те саме, лише замість крапки ставлять кому, продовжуючи: «Але відомо, що будь-яка європейська країна, дотримуючись умов, може увійти до Європейського Союзу».

Мені видається, що в Україні мають бути свідомі двох речей. По-перше, ЄС не є організацією на кшталт СНД — сюди ніхто нікого не затягує. По-друге, Польща підписала порозуміння про партнерство з ЄС у 1990 році, а вступила до ЄС у 2004. Для нас це був дуже тривалий процес, тож і ви маєте налаштуватись, що євроінтеграція не стане питанням кількох років — все триватиме значно довше. Але мені видається, що дедалі більше, принаймні в середовищі політичних еліт Євросоюзу, буде вкорінюватись переконання, що східний кордон ЄС не може закінчуватись на Бугові. Тому членство в ЄС якось повинно відкритись Україні. Але наразі ситуація приблизно нагадує карикатуру з «Файненшнл Таймс»,що висить в моєму бюро, — ЄС, замурований, займається власними справами, і туди немає входу.

— Але все ж таки ваші прогнози: скільки років потрібно для подолання підготовчого процесу для вступу України до ЄС, бодай для набуття статусу асоційованого членства?

— Мені видається, що загалом підготовчий процес займе 10—15 років. Так, здається, це дуже довго, але це пов'язано із наступною проблемою. Не може й мови бути, аби Україну прийняли до Євросоюзу непідготовленою, а всі її проблеми перекладались би на ЄС, і стали б проблемами ЄС. Невирішені проблеми — проблеми насамперед України. Якщо відкриють усі ринки, українські фірми можуть просто не витримати конкуренції. У чому полягав наш вступ до Європейського Союзу?! Польща зараз має 18% безробіття, має колосальні проблеми, але тому, що польські фірми нечувано підвищили свою підготовку та динамічність й почали звільняти людей. У Польщі продуктивність праці зростала щороку на 4-6%, бо наші фірми були готові до боротьби з конкурентами. І зараз незле дають собі раду. Але внаслідок цього підвищився і рівень безробіття. Якби не відбулося перегляду підставових засад, то польські фірми просто б збанкрутували, і ринок одразу був би заповнений величезною кількістю західних товарів, і кінець. Тому питання не формулюється «ви маєте бути готовими, бо інакше ЄС матиме проблеми», йдеться дещо про інше — Україна має бути готовою, бо інакше матиме клопоти. От в чому і полягає двостороння проблема. Тому перебудова економіки необхідна не лише з огляду на решту членів ЄС, а й насамперед з огляду на потреби самої України.

При співставленніУкраїни з Туреччиною маємо певний парадокс

— Чому так пробуксовує вступ України до європейських і євроатлантичних структур?!

— Вступ до ЄС буде тривалим і складним процесом, натомість Україні значно легше було (якби Україна справді цього бажала) вступити до НАТО. Натовське рішення не робити чергового розширення потенційно дуже корисне для України. Якби його прийняли, Хорватія чи інші країни були б готові, але, наприклад, Україна — ні. Тож через те, що все пересунулось на 2008 рік, Україна може встигнути опинитись серед країн, що долучаються до цього військового союзу. А це вже Україну може пришвартувати до найважливіших інституцій усього євроатлантичного простору. На східній Україні НАТО досі подають як агресивний союз, а у Москві часто лунало гасло «нині Косово — завтра Москва». Це, ясна річ, не так, але, на жаль, цей стереотип досі побутує на східній Україні. І його треба змінювати.

Другий момент. Повертаючись до вже сказаного мною, — ЄС не є Співдружністю незалежних держав. У межах СНД різні країни підписали близько восьмисот різних угод, а запроваджено в життя, можливо, лише з п'ять. Це неможливо у стосунках з ЄС і НАТО, аби на якусь вимогу з боку НАТО чи ЄС було сказано —«добре, ми зробимо це». А потім позасідали, підняли кілька тостів, після чого відклали справу, забувши про неї. Світова практика така — якщо щось узгоджено, це необхідно зробити. Набагато ліпше одразу сказати, що ми того і того не можемо зробити, ніж не виконати обіцянки, мотивуючи тим, що ми не маємо часу, фахівців, грошей тощо. Практика невиконання взятих на себе обіцянок дуже погана, адже в ЄС і НАТО надто серйозно ставляться до цього.

— Як ви оцінюєте успіхи Ющенка і уряду Тимошенко та виконання взятих ними на себе обіцянок у відносинах з ЄС за період постреволюційного року?

— Я списку тих справ, які мали би бути виконані, і не були виконаними, не маю. Але ми усвідомлюємо, що на це не було багато часу. Було підписано умову про співпрацю Action Plan, де зафіксовано різні речі. Ще не час на перевірку і оцінку того всього. Але, на мою думку, Україна для успішної євроінтеграції повинна консолідуватись політично. У Польщі ми мали дуже багато змін урядів, але все одно, хто був при владі — політична лінія, якщо йдеться про членство в ЄС і НАТО, була незмінною. І сигнали з боку нашого уряду на Захід посилались незмінні. У нас не було Кучми, який нібито висловлювався, що хоче вступати до ЄС, а тим часом підписував договір про вступ до єдиного економічного простору з Росією. Тож зараз головне питання, чи в Україні процес економічної консолідації і процес реформ справді підуть вперед.

Особисто мені видається безперечним, що Україна відповідає вимогам щодо шляху демократизації. Я вважаю, що при співставленні України з Туреччиною маємо певний парадокс. Туреччина має готову, чи майже готову, економіку до інтеграції з Європейським Союзом, натомість у всіх політичних справах і у питанні демократизації дуже сильно відстає. А Україна перебуває у ситуації, де все зберігається з точністю до навпаки. В Україні нема проблем з національними меншинами, правами жінок і смертною карою тощо. Проблемою наразі є українська економіка.У Європарламенті «пробивають» українські інтереси не лише поляки

— Аналізуючи вашу діяльність у Європарламенті, складається враження, що ви відчуваєте особисту відповідальність за успіхи української інтеграції до ЄС. Таке враження, що Україна не має жодних лобістів до вступу до ЄС, крім поляків. Це так?!

— На щастя, ситуація не виглядає так погано, але поляки є головним тараном у підтримці українських спроб інтеграції до ЄС. Поляки інколи навіть змушені «пробивати» українські інтереси. Водночас поляків у Європарламенті велика група, адже Польща — велика країна. У цих починаннях нас підтримують литовці, та й загалом прибалти. Але не лише вони, наприклад, заступник голови групи з питань України британець Танок теж дуже активно ангажується у справи України.

— Часто питання, пов'язані з інтеграцією України до ЄС, поєднують з демократизацією Білорусі. Тож як можна вплинути на режим білоруського «Фіделя»?

— Головне питання: чи в Білорусі можливо впливати на державних апаратчиків, аби поступово змінювати їх спосіб мислення. Це вкрай важка справа. У Польщі це свого часу вдалося, тому ми мали не революцію, як у Румунії, а «круглий стіл». Наразі важко прогнозувати, у якій спосіб це вдасться у Білорусі. Але можна сказати, що навряд чи вдасться вирішити цю справу раз і назавжди. Вважаю, що наразі у Білорусі треба зміцнити опозицію, а коли це станеться, можливо, з'явиться атмосфера, в якій люди в апараті влади усвідомлять, що нинішній стан речей не буде вічним і варто замислитись про інші сценарії.

Зараз, на думку Кремля, Росія не може собі дозволити український сценарій у Білорусі, тому має якось ангажуватись у зміни в цій країні. Чи матиме це результат?! — невідомо. Можливо, Москві буде невигідно мати партнера, цілком ізольованого в усьому світі. Через це може з'явитись ідея про підтримку когось іншого.

— Як би ви оцінили енергетичну політику Євросоюзу, чи вона обстоюватиме спільні інтереси «нових» членів ЄС? Як можна оцінити спроби Росії й Німеччини порозумітись в енергетичній політиці за спинами Польщі та України?

— Євросоюз має амбіції щодо створення спільної зовнішньої політики і щодо спільної східної політики, але наразі це окреслюється в дуже загальний спосіб. Зараз, якщо бути точним, конкретної спільної політики ЄС, особливо щодо Росії, не існує. Дуже відрізняються між собою політика Великобританії, Польщі, Італії чи Німеччини. На цьому наполягав той же Явлінський, виступаючи в Європарламенті, — і він мав рацію. Росія хоче розмовляти винятково з окремими державами, на двосторонніх засадах, і, відповідно, вигравати, граючи на інтересах одних держав проти інших. Це не відповідає засадам, які існують у ЄС. В ЄС основним принципом є певна солідарність, і не прийнято виступати з певною політичною ініціативою до консультацій з іншими партнерами чи зацікавленими сторонами. Так би мало бути, але на практиці цього загалом, на жаль, нема. Це було виразно помітно у випадку Іраку, і ще помітніше у випадку Росії. Я би сказав, ЄС має загальну політику щодо диверсифікованості джерел енергоресурсів, але як це виглядатиме на практиці — цього ЄС не може визначати, адже існує дуже велика відмінність в інтересах і можливостях окремих держав. Трубопровід через Балтійське море якраз і є яскравим прикладом цього. Мені видається, що в Україні пам'ятають велику дискусію про так звану «перемичку», коли намагались «обійти» інтереси України, пустивши трубопровід в обхід України територією Білорусі й Польщі. Польща противилась, хоча росіяни й пропонували «золоті гори», розігруючи стратегічні інтереси України. Зараз ситуація виглядає таким чином, що трубопровід має йти через Балтику. Можливо, це рішення вдасться зупинити, хоча я особисто у цьому сумніваюсь. Можна розраховувати хіба на те, що навіть цей трубопровід виявиться замалим і треба буде будувати ще один. Тоді вже доведеться будувати додаткову лінію ямальського трубопроводу чи якогось іншого. Але для Польщі й України найважливішим є закінчення трубопроводу з Бродів до Плоцька.

— Чи можлива нова фінансова програма розвитку України за типом «ФАРА», чи то буде знову щось немічне на кшталт програми «Таціс»?

— «Таціс» уже не буде, буде новий фінансовий інструмент, у якому будуть поєднані різні програми, що стосуватимуться країн-сусідів. З Україною буде набагато простіше, адже вона як партнер має довіру. Цілком в іншій ситуації Білорусь — нам розходиться, аби гроші ЄС не йшли на рахунки Лукашенка. Свого часу на початку 80-х, за часів жорстокої антикомуністичної опозиції у Польщі, ми мали досить умовну систему контролю — було коло шанованих осіб, котрі відповідали і свідчили, що кошти потрапляють саме туди, куди треба. І дуже часто не було жодних квитанцій і звітів — вистачало лише авторитету цих осіб.

— Але ж необхідно підтримувати і конкретні прикордонні регіони, якi зазнали занепаду внаслідок розширення ЄС, — йдеться про Східну і Західну Галичину?!

— Ситуація зараз сприятлива, адже попередньо ЄС не мав формальних підстав для підтримки розвитку і співпраці між прикордонними регіонами Польщі й України, зокрема що стосується регіону Карпат. У той самий час ЄС активно розвивав прикордонну співпрацю між Польщею і Німеччиною. Тож зараз «єврорегіон Карпати» чи «єврорегіон Буг» можуть мати інші формальні засади для отримання коштів. Головне, аби цим серйозно зайнялись. З мого боку зараз прозвучить заклик до наших українських друзів, аби вони залагоджували справи послідовно і до кінця. Наприклад, уже була ініціатива, аби Київ поклопотався отримати статус культурної столиці Європи. Моя колега депутат Європарламенту пані Станішевська намагалася залагодити з Україною багато різних справ, але не могла отримати з боку Києва відповідних реакцій, адже, наприклад, згадану заявку було необхідно вносити на державному рівні. Була й ініціатива, аби група наших парламентаріїв поїхала в Київ до колег з Верховної Ради, але ми не дістали жодної відповіді з вашого боку. Насправді нинішня ситуація виглядає так: є дуже великі можливості й шанси для України, але недостатньо провести протокольну зустріч, побесідувати, випити келих, виголосивши тост, — необхідно залагоджувати справи. Треба писати листи і, найголовніше, своєчасно відповідати на них. Треба представляти конкретні пропозиції і «брати за горло» Європейський Союз. Лише тоді щось вдасться. Варто пам'ятати: насправді конкуренція за кошти ЄС дуже висока.

Антін БОРКОВСЬКИЙ, "Україна Молода"

www.umoloda.kiev.ua