Поет Олекса Ющенко - дядько Президента: "Лише Ющенків у селі було 30 дворів"

 Поет Олекса Ющенко - дядько Президента: 'Лише Ющенків у селі  було 30 дворів'

Дядько президента, Олекса Ющенко, з 1959-го живе сам-один і пише вірші

Видео дня

У Віктора Ющенка в Києві є троюрідний дядько. Живе непо­далік Лаври, ближче до Вічного вогню. Це поет Олекса Ющенко, 88 років.

Мешкає в однокімнатній квар­тирі. Працює за друкарською ма­шинкою "Континенталь", яку 1941-го з Берліна привіз друг, та­кож Олекса — Борсук. Ющенко написав 50 книжок. Самотній він у тій своїй квартирі вже 46 років. А ще він — заслужений діяч куль­тури... Чувашії.

— Я багато можу розказати, — відгукнувся пан Олекса по теле­фону. — Тільки в мене інфаркт недавно був, ногу відняло. При­ходьте за тиждень, поговоримо. Може, пройде?

А за тиждень мене здивували двері в його квартирі. Обабіч сто­яли дві колоди, рівненько зрізані, наче пеньки.

— Це мій сусіда зробив, — роз­сміявся дідусь, майже беззубий, але з дуже добрим обличчям. — Люди приходять, а ми не завжди вдома - я люблю посидіти в сквері. У Хоружівці такі колод­ки є під кожними ворітьми, за­мість лавочок.

— Мій батько читав Остапа Вишню — з газет. А півсела сиді­ло на колодках перед хатою і слухало. Тоді ще обидві наші церкви зруйнували, - пригадує він. - Віктор їх згодом відновив... Він приятелював із моїм сином, коли той був ще живий. Сашко працював у нього в Нацбанку, керівни­ком прес-служби. А помер 9 ро­ків тому...

У квартирі пана Олекси на звичайних дошках, збитих у стелажі, тисячі книг.

— Сідайте ближче до вікна. Там світліше, — запропонував господар.

Він говорив розбірливо, не плутався думками, чітко орієнту­вався у часі. Тримався добре.

— Дружина мене покинула у 1959-му. Відтоді пишу вірші. Колись був репортером на фрон­ті, редактором партизанського відділу на радіо.

— Закидали вас у партизанські ліси? — сідаю на залежаній тахті. Це єдине, на що можна сісти, крім крісла хазяїна. Біля тахти, на стільці, гора ліків. їх пан Олекса завбачливо прикрив руш­ником.

— Закидали, звісно... — під­твердив. — А до війни я вчився у Ніжині. На канікули приїздив до Хоружівки. Андрій теж приїздив — з Харкова. Ми дружили. Часто ходили у степ. А найбільше — в ліс. А ще більше — на колгоспне поле. Тоді на Сумщині кавуни ро­дили! Брали по одному-два й рі­зали в кущах. Андрія потім забра­ли на війну. Він пройшов концта­бори, номер мав на грудях.

У кутку я помітив кобзу.

— Подарував друг, — пояснив він. — Але я гроші йому дав. То ж дорога річ, справжня.

— Граєте?

— Ні, але ритм для віршів задаю. Проведу туди-сюди рукою — і впіймаю мелодію. У нашій Спілці письменників більше ніхто так не робить.

— А батько Ющенка не писав віршів?

— Не чув. А от в удуку ми обидва любили грати.

Це місцева гра, трохи на­гадує гольф. Майдан у Хоружівці широкий, хати далеко стоять. Ми ко­пали лунки за 3—4 метри одна від одної, витесували із чогось твердого кульку, клали в лунку й ціпком намагалися попасти нею у наступну. Хто кого перетискував через весь майдан, той і перема­гав. А наші діти в удуку вже не грали.

— Ви сказали "майдан"?

— У нас не вулиця в селі, а майдан — широка...

Стемніло. Я зауважив, що у квартирі прибра­но. Господар не схотів розповісти, хто допома­гає йому по господарству.

— Це правда, що ви — заслужений діяч культури Чувашії? — запитав я, розглядаючи гору знімків, які він висипав мені на коліна. Знімки були сортовані акуратно, з пояснювальними записками.

— У Союзі дуже зважали на дружбу між народа­ми. Просто таки примушували дружити. А потім я сам зацікавився. У 1922 році на Чернігівщині жив один молодий чуваський поет — Сеспель Мішші. Його звинуватили у троцькізмі, і він переховувався в селі. Повісився у 23 роки. Хворів. А ще — нерозділене кохання... Утік від чекістів, а попався Амурові! Писав він добре. Перекладали його Тичина, Рильський. І я теж. Я настояв, аби його вірші видали в Україні. Чуваші раділи, мов діти. 1994-го в Чебок­сарах мені дали за це звання.

Я розкопав у купі фотографій ті, де пан Олекса знятий з Віктором Андрійовичем.

— Бачимося рідко, — прокоментував він. — Рані­ше, коли Віктор керував банком, часто допомагав мені. Приходив на творчі вечори.

— А тепер підтримує вас?

— А що мене підтримувати? — здивувався пан

Олексій. — Комп'ютера мені не треба. Телефон маю. Я все життя сам прожив. Добре, що він зай­нявся Хоружівкою. У нашому селі ЗО дворів було одних лише Ющен­ків. Із них у 25-ти не дочекалися своїх з фронту. А мені й так незле. От тільки роки. 89-й — то немало, еге ж?..

Ігор КОЗЛОВСЬКИЙ, «Газета по-українськи»

www.gpu-ua.info