Блог | Четыре года в Канаде: ни за что в мире я бы не решилась на эмиграцию по собственному желанию
Будьте первыми в курсе главного – подпишитесь на Новини на OBOZ.UA в Google
4 ГОДА В КАНАДЕ. КЕССОННЫЙ ПРЫЖОК И ИЛЛЮЗИЯ БЕЗОПАСНОСТИ
Все думала, что бы такого написать к очередной годовщине... Но нет. Никаких жизнеутверждающих выводов и инсайтов у меня нет. Есть определенные размышления, которые время от времени всплывают на повторе между решением очередного пакета проблем, стопятисотыми попытками сбросить лишние килограммы и напоминаниями, что надо же, надо радоваться жизни.
Далее текст на языке оригинала.
Ось деякі з них:
1. Ні за що у світі я б не зважилась на еміграцію за власним бажанням.
Зараз у мене відносно менше тяганини з документами, та й загалом країна, в якій ти живеш уже 4 роки, стає до тебе все лояльнішою. Наприклад, нещодавно знадобилось оновити кредитну картку, і мені несподівано збільшили кредитний ліміт майже вдесятеро — хоча я не просила про це і навіть не натякала, що мені це потрібно. Та й будучи єдиною годувальницею у своїй родині, я далеко не завжди сплачую кредити вчасно.
Об'єктивно стає легше з документами та роботою. Кілька днів тому я оновлювала своє резюме і зрозуміла, що в ньому з українських залишилась лише одна компанія – остання, в якій я працювала перед повномасштабним, а весь інший досвід — канадський… Те, що мені говорили 4 роки тому — "не педалюй, що ти з України, фокусуйся на міжнародному досвіді" — прийшло саме собою з часом. Зважаючи на складнощі ринку праці, навряд чи це дає якусь перевагу, бо й місцеві тут мають величезні труднощі з роботою, але все ж таки це певний етап.
На мою думку, добровільно обрати цей пекельний треш під назвою "еміграція" можна лише у двох випадках:
- Якщо так сталось, що ти народився в терористичній країні з авторитарним правлінням, де немає ані перспектив, ані майбутнього.
- Якщо у своїй рідній країні в тебе не склалося аж настільки, що ти вважаєш причиною всіх своїх невдач саме місце проживання і віриш, що точно станеш щасливішим / багатшим / успішнішим / підставити своє, якщо неодмінно переїдеш.
Жодні інші причини, як на мене, не можуть бути противагою цьому незкінченному жаху з резидентством, документами, нетворком, пошуком роботи та вічною адаптацією, якій немає кінця.
Ти зрозумів, що ані твої місця сили та пам'яті, ані коло підтримки близьких і друзів, ані твоя власна голова на плечах не приносять результатів, яких ти прагнеш, і ти ухвалюєш рішення просто все це кинути й почати нове життя з вірою, що нова країна тобі все забезпечить? І це при тому, що на новому місці до тих же ментальних установок, які в тебе не спрацювали на батьківщині, додається тонна додаткових проблем?
Не знаю… для мене це повна лажа, м'яко кажучи.
Так-так, є ще варіанти вийти заміж, виграти грін-карту тощо.
Тут скажу так: коли живеш реальне життя, дедалі стає очевиднішим, що казкових принців і кохання, як у кіно, не буває, і що будь-які пристрасті та прив'язаності розбиваються вщент при перших же складнощах.
Усе це добро можна сміливо множити на 10 за наявності дітей. Тоді взагалі справи кепські.
В цілому, люди, які емігрували добровільно, для мене — це якісь дивовижні та унікальні титани.
2. Скільки б я не препарувала природу й процеси вимушеної еміграції, скільки б ні аналізувала й ні розкладала все по поличках — ось тут ми проживаємо криву експата навпаки; ось тут 3 роки вже, а ми, як той бамбук, не проклюнули жодної гілочки, бо 3 роки для вимушеної еміграції — це ніщо… ось тут лімінальність, а тут екотони; і що через 3 роки дай боже хоча б вийти в нуль — увесь цей аналіз дає глибоке розуміння того, що ти проживаєш, але не приносить жодного полегшення.
Можна тисячу разів дати всьому цьому назву, розподілити по етапах і створити списки рекомендацій.
Але чи гарантує це тобі спокійний сон і гармонію в душі?
Ні.
3. Вважається, що з плином часу будь яка туга та горювання притупляються і пом'якшуються.
Не знаю, як у інших вимушених емігрантів, але мій сум за домом і минулим життям нагадує сюжет із фільму "Загадкова історія Бенджаміна Баттона" — коли всі навколо природним чином старіють і помирають, головний герой алогічно та незрозуміло живе своє життя навпаки, молодшаючи з кожним днем.
Коли всі навколо звикли, пристосувалися, будують кар'єру й купують квартири, а ти ніби тільки вчора приїхав і згадуєш дім і вдень, і вночі, неначе контужений… Немов часова відстань від дому прямо пропорційна глибині й масштабу суму: чим далі, тим глибше та сильніше.
Зовні ти виглядаєш нормально, але в твоїй голові та психіці назавжди з'єднані два світи, які плавають то вгору, то вниз, вдаряючись і розбиваючи один одного на малі та середні прозорі бульбашки — точнісінько як у лава-лампі.
— Мам, мені сьогодні треба в Watsons заїхати.
— Може, в Walmart?
— Ой. Точно….
4. Помилка у виборі країни може коштувати надто дорого.
Наскільки Канада шикарна країна для еміграції, де ти ніколи не почуваєшся чужим або ізгоєм, де спокій, привітність і повага одне до одного вшиті на рівні ДНК і ти дихаєш цим щодня — якби я раптом зрозуміла, що Канада це не моє, у мене точно не вистачило б сил на ще один переїзд.
Час від часу до мене приходять люди на консультацію і просять розповісти свою історію та як я з роками оцінюю своє рішення щодо вибору країни сьогодні. І я знову і знову повторюю, що Канада була одним із найправильніших рішень і що я жодного разу не пошкодувала. Але навіть попри відчуття цієї правильності, я все одно відчуваю велику емоційну втому, і я не уявляю, що було б, якби я не "вгадала" з країною.
Загалом сьогодні, після 4 років, вимушена еміграція іноді нагадує мені відкладену кесонну хворобу.
Адже адреналін під час екстреної релокації тримав тебе так довго — наче міцний наркоз, який дозволив досягти неможливого в занімінні та на автоматизмі. Але з роками датчики тиску поступово приходять до норми, твій особистий горизонт вирівнюється, чутливість повертається.
З величезного емоційного відкату та survival mode ти поступово переходиш у режим вітринної норми, і наче й готовий розслабитися, але це настільки органічно не твоє, що ти реально не знаєш, що з цим робити.
Вивчивши жорстокий урок екстреного переїзду, тобі офіційно вручають інший — permanent status of temporary state – який також треба пройти.
Хочеш ти цього чи ні.
