Орли гнізда Кучмового знову ширяють

Відродження нашої дипломатії відбулося наприкінці другої світової війни за примхою Сталіна. Таким чином він хотів посилити свою позицію у створеній Організації Об’єднаних Націй. «Великий вождь» прагнув мати в ООН всі шістнадцять республік, але, врешті-решт, вдовольнився трьома голосами: СРСР, України та Білорусії. Справжнім уособленням української дипломатії радянських часів став перший нарком закордонних справ Дмитро Мануїльський. Це була запопадлива до нестями людина, адже тільки таким вдавалося вижити в часи звірячих репресій сталінського режиму.

Але мало що змінилося в післясталінські часи. Українська зовнішня політика не мала якогось власного ідейного стрижня, чітко йшла у фарватері генеральної лінії Смоленської площі у Москві. Там було міністерство закордонних справ СРСР, а зараз – Росії. Пройшло мало не п'ятнадцять років. Україна стала незалежною. Та як віє тим радянським духом з пагорбу біля фунікулеру!

Дипломати – то взагалі відокремлена каста в чиновних колах. Мені вже доводилось говорити щодо однієї з головних заповідей професійного дипломата: десять разів подумай перед тим, як нічого не сказати. Наші, мабуть, сто разів думають. Дуже вже вони нерішучі. Пояснюється це багатьма причинами. В перший час це, насамперед, було породженням радянських засад кадрової політики. Кожен чиновник тремтів, аби спершу попасти за кордон, а потім там втриматися. Рівень зарплат в центральному апараті і на закордонних посадах відрізнявся неймовірно. Проте і зараз посадові оклади всередині міністерства жалюгідні, крім, мабуть, міністра. Запопадливість, несамостійність стає характерною рисою нашого дипломата.

Іншою домінантною ознакою є рудиментарність ідейних засад кадрового масиву. Особливо це стосується дипломатів старшого покоління. Це майже не відчувається у тих, хто пройшов серйозну школу закордонної роботи, насамперед, в ООН і ЮНЕСКО. Типовим тут є стиль нинішнього міністра – Бориса Тарасюка. А от московський вишкіл ніяк не йшов на користь державницьким засадам. Найбільш знаковою була фігура «сірого кардинала» нашої зовнішньої політики останніх часів – Анатолія Орла.

Мій земляк, вінничанин. Більше того, ми навіть вчилися в одному шкільному приміщенні з розривом у декілька років. Після служби в армії - студії іноземних мов в Москві. Спершу в військовому інституті, а потім в цивільному. Потім - довга робота викладачем в тому ж інституті ім.Мориса Тореза. Трошки в ЦК, і дуже недовго - після розгону КПРС - на посаді радника посольства СРСР в Італії. 27 років в Москві. На людину, що не має міцного національного єства, це діє гіпнотично. Виробляється рабський пієтет перед канонами імперської дипломатії. Зачаровано вимовляються прізвища Горчакова, Ізвольського, Громико, Дружиніна. Зовні людина - начебто українець, але на душі, на сірій речовині мозку - полуда раба. За часів Орла центр зовнішньополітичних рішень остаточно перемістився на Банкову. Тарасюк уперто, я б навіть сказав, несамовито опирався цим тенденціям. А вже після його відходу Грищенко і в більшій мірі Бутейко вели ар’єргардні бої. Бутейко навіть гримнув дверима і пішов з МЗС. А десь за лаштунками безроздільно володарював Орел, керівник гранично закритий.

Можемо сказати, що кращого провідника своєї безглуздої, вторинної політики за кордоном Кучма не міг би найти. Підданий практично повному остракізму за межами України, Кучма з відчаєм загнаного вовка подався до кільватерного ряду російських побудов. І що дуже дивно: скільки принижень витримав Кучма від Росії? Це мало б виробити у нього якийсь імунітет до цих речей. Згадую його перший приїзд в Москву восени 92-го року. Він тільки-но став прем’єром. Перша зустріч з російським керівництвом. Кучма повертається до посольства в абсолютному розпачі. «Так за кого вони мене приймають? Я що їм – холуй?» - волав він в стані повної розпуки. Такою була манера, стиль російських керівників часів Єльцина. Спробувати своїх українських партнерів на міцність. Щось на зразок «фейсом об тейбл». Після того підхід до кожного мінявся в залежності від того, як тримає удар.

Та коли він став Президентом, вся його незугарна політика врешті-решт примусила його вдаватись до прихистку московської влади, хоча і там йому було не дуже затишно. Ось тут Орел став у пригоді. Він вважав нормальним такий стан речей. Коли вже стало видно, що ера Кучми кінчається, пан Анатолій вирішив пересидіти політичну негоду у Римі в якості українського посла. Але мало не перше, що зробив Тарасюк, то відлучив Орла від дипломатії.

І ось днями «великий німий» розродився великою публікацією в «Дні». Боже ж ти мій, яким же нафталіном повіяло від його сентенцій! По-перше, одразу вихлюпав свій гнів на Тарасюка. Картав його за недолугі рішення. Я особисто не є найбільшим прихильником Бориса Івановича, але щодо професійних якостей нинішнього міністра панові Орлу варто було б помовчати.

Згадую 1993-й рік. Новий американський посол, потім заступник Мадлен Олбрайт, Томас Пікерінг приїжджає до нас в посольство. З півторагодинної розмови він витратив половину на умовляння української сторони не подавати заяву до Ради Безпеки з приводу російського демаршу щодо Криму. Я йому і документи показую, і намагаюсь переконати. Реакція негативна. Проходить два тижні. Рада безпеки підтримує позицію України. При зустрічі нагадую Пікерінгу про розмову. Він говорить у відповідь: «Ми пересвідчились, що Україна має гарних дипломатів». Тарасюк приїхав до Нью-Йорка, провів за декілька днів навальну, добре аргументовану серію зустрічей. Більшість погодилась з його точкою зору.

А тепер знову про Орла. Приводить масу заяложених аргументів: нас не чекають в Європі, НАТО нам не до шмиги, зіллємось в екстазі з Росією etc. Таке враження, що він не українським дипломатом був, а співробітником російського МЗС. Як все це схоже на сентенції заклятого нашого «друга» Дубиніна, в минулому - опікуна України в МЗС Росії і посла в Києві. От хто нас «любив», то вже «любив». «Позбав нас перш за всі печалі і панський гнів, і панська та любов».

Вкотре наведу самі прості аргументи. За останні 7-8 років наша економіка почала пристосовуватись до нових реалій. Обсяг експорту до Європи виріс в загальному обсязі експорту настільки ж, наскільки зменшилася доля вивезення наших товарів до Росії. Природа не терпить пустки. За часів урядування Ющенка-Тимошенко вдалося до мінімуму звести негативне сальдо в торговельних стосунках з Росією. Але після цього наступні уряди знову пішли на заклики пана Орла та іже з ним назустріч Росії. Сальдо почало збільшуватися, підкреслюю, сальдо негативне:

В млрд. доларів США

1999

2000

2001

2002

2003

2004

Експорт товарів та послуг в Росію

4,56

5,56

5,74

5,51

6,51

7,90

Імпорт товарів та послуг з Росії

5,79

6,00

6,02

6,57

8,95

11,60

Сальдо торгових відносин

-1,23

-0,44

-0,28

-1,06

-2,44

-3,7

Вказане негативне сальдо вдається погашати за рахунок суттєвого позитивного сальдо в торгівлі з іншими країнами. І ще дві цифри наостанок. Доля експорту в Росію складає зараз лише 20% від загальної цифри нашого експорту, а в імпорті доля Росії, якщо відкинути нафту і газ, досягає навіть меншої цифри. Треба знати дійсний стан речей, а не розводитись якимось віртуальними міркуваннями.

Тепер про загальний принцип. Якщо ти хочеш продати свій товар, то набагато краще йти на велике торжище, де багато покупців, аніж на маленький блошиний ринок. Тому треба орієнтуватися на ринки ЄС, Сполучених Штатів. Так, наприклад, місткість європейського ринку в 8 разів більша, ніж російського. І нам, судячи з того, як складається життя, вдається потихеньку прориватися на європейський ринок. Попри всі стогони проросійськи орієнтованих добродіїв. Згадайте, коли ми малими мірялися, хто в яку футбольну команду в дворі потрапить, то кожен прагнув попасти в сильну компанію. Так і тут.

А ось розбудова нашого «держдепартаменту» викликає не кращі емоції. Те, що робилося перших півроку, - то взагалі якась повна дивовижа. Не було щастя, то нещастя помогло. Після усунення Тимошенко і команди було зроблено «викид в сторону» (за Паркінсоном) для інтеграційної структури Рибачука. Адже то було щось на зразок: ні в місті Богдан, ні в селі Селіфан. Тим не менше, якогось загального стрижня в зовнішній політиці не почувається. Враження таке, що в цій сфері у нас хто в ліс, хто по дрова. Про мене, Семене, Банкова усунулась майже від всього, що відбувається в країні. Дійсно, з оргздібностями Олега Борисовича іншого тяжко чекати. То нехай тоді Тарасюк координує все, що роблять наші чиновники за кордоном.

Бо остання поїздка Єханурова до Сполучених Штатів перевершила все. То був просто якийсь феєрверк відчайдушних ляпів. Хоча Ксенія Ляпіна, палка прихильниця влади взагалі, а Юрія Івановича зокрема, мабуть, нічого не помітила. Та ж ми маємо не тільки один рот для висловлювання панегіриків, але й інші органи відчуття.

А перли були просто конгеніальні. Щодо Лукашенка, здається, більшість таки не зрозуміла дійсного ставлення нашого прем’єра до цієї фігури. На мій хлопський глузд, йому просто подобається те, що робить «бацька». Собі б так! Стосовно його сентенцій в бік СОТ і Росії на думку спала фраза із записників Ільфа: «Так взялися боротися з підлабузництвом, що почали поводитися по-хамськи з начальством». Треба ж мати якийсь такт.

Кондоліза Райс, зрозуміло, фігура неабияка в світовій дипломатії, але чи треба обговорювати з нею кандидатів на посаду українського посла на берегах Потомака? Мабуть, що все-таки не варто. У неї своїх справ досить. Бачите, до цього часу не найшла віконця в своєму службовому розкладі, щоб одружитися. Пропозиція створити групу з тамтешніх експертів для розробки плану реформ в Україні теж на межі розуміння. Вони нам нарадять, чекайте! Вартує мати за дороговказ Шевченкові слова: «Чужого научайтесь, свого не цурайтесь».

То наша трагедія – відсутність професійності. Тому можуть бути усунутими від зовнішньої політики і Олександр Чалий, і Костянтин Грищенко. Попри всі їх політичні уподобання, головною їх властивістю є неабиякий хист. А ми шукаємо послів. Наостанок нагадаю вже не Ільфа, а його побратима, Євгена Петрова. Відомому співаку імператорських театрів Іванову-сьомому кажуть: «Іванов, Ви хоча й сьомий, але ж і дурень!» На що той слушно відповів: «Зате голос який!»

Тому, пане Президенте, не тільки «шановних друзів» розставляйте на всілякі місця, теплі й не теплі. Ставте і тих, хто справу вміє робити. Бо терпець у нашого люду і чесного світу урветься. Тоді не тільки поправку Джексона-Ваніка не приймуть, а взагалі до України дорогу забудуть. Тому ті орли з гнізда Кучмового так ширяють, крила розправляють. Бо дуже вже їх почали обнадіювати, а нас - розчаровувати.