Оксана Забужко: «В Україні не вироблена модель ідеального чоловіка для творчої жінки»

Оксана Забужко: «В Україні не вироблена модель ідеального чоловіка для творчої жінки»

Час письменниці Оксани Забужко, авторки роману “Польові дослідження з українського сексу” і книги “Сестро, сестро”, під час Львівського форуму видавців був розписаний до хвилин.

За два дні вона роздала сотні автографів, з десяток інтерв’ю, презентувала поетичну книгу “Вибране. Друга спроба”, яка вийшла у київському видавництві “Факт”. Ми зустрілися з пані Оксаною у затишному львівському ресторанчику “Купол”.

- Коли спостерігаємо за політикою “помаранчевої” влади, у багатьох виникає відчуття тривоги. У декого – розчарування. Складається враження, що ми за крок від своєрідної великої української депресії…

Видео дня

- Це – не депресія. Це - неминучий енергетичний відкат, розчарування, яке супроводжує постреволюційний період. Не треба було бути особливим аналітиком чи геніальною Кассандрою, щоб передбачити, що, як тільки почнеться мінімальна спроба не те що чищення авгієвих стаєнь, які накопичилися в Україні за 14 років, а бодай намагання зняти каналізаційний люк, звідти рвоне така кількість гидоти і бруду, що про це не хотілося б знати. Ми ще не уявляємо собі всіх обсягів тої огидної комунальної кухні, яку внаслідок революції вивалили перед очі всіх українців.

Журналісти з цього приводу страшенно тішаться, вважаючи, що це є демократією, дуже оздоровчим процесом. Це – не так. У здорових демократіях пересічний громадянин знає ім’я своїх президента і прем’єр-міністра. Але він не знає томограми мозку Нестора Шуфрича (добре, що не аналізу сечі); куди встала, куди лягла мадам Прошкуратова; як посварився, говорячи мовою гоголівських персонажів, Іван Іванович з Іваном Никифоровичем; кого Юлія Володимирівна тримала за руку і як й у якому стані в цей час увірвався в кабінет Петро Олексійович… Не знає, зрештою, і про те, яка адреса дівчинки, з якою зустрічається син президента, якими мобільними телефонами він користується і на яких автомобілях їздить.

- Але ж люди з неабияким інтересом спостерігають за цими новими для України процесами…

- Політичне реаліті-шоу, яке почалося ще під час передвиборочої президентської кампанії, триває нон-стоп уже рік. Нація стежить за цим процесом не тільки з політичним інтересом. Це – заповнення нашого культурно-гуманітарного, духовного вакууму. Бо у нас немає своїх фільмів, серіалів, цікавих і змістовних ток-шоу… Це – показник клінічного стану нації, нашої гуманітарної катастрофи. В Україні немає культури. Залишилося лише політичне безкультур’я нашої політичної еліти. Ніщо інше наші мас-медіа не цікавить.

- Тим не менш, час помаранчевої революції українські мас-медіа змінилися. Вони чи не вперше відчули себе вільними…

- Українські медіа не показали Майдану. Вони не знали, що треба йти на Майдан і записувати історії простих людей, які приїхали до Києва. (Пані Оксана, мабуть, не читала “ВЗ” того періоду. - Ред.). Журналісти бігали за Нестором Шуфричем і брали в нього коментарі. Тішилися з того, що поруч із Шуфричем тепер можна посадити Юлію Тимошенко чи Миколу Томенка в помаранчевому шалику. Мовляв, революція в тому, що доступ на національні канали отримала і друга сторона. Про те, що головним об’єктом є люди, знали лише західні журналісти. Я в той час цілу осінь писала есе на замовлення західної преси, давала інтерв’ю. І бачила, як працюють їхні журналісти. Так, вони заходили у штаби. Але вони в них не жили. Вони жили на Майдані. І, знаючи лише англійську, вони знаходили історії простих людей.

Від кореспондента німецького журналу Spiegel я вперше почула про те, як у Тростянці перед другим туром виборів бандюки ходили від бару до бару і змушували відвідувачів пити за Януковича. Тих, хто відмовлявся, били, і люди потрапляли в реанімацію. Від швейцарських журналістів я почула історію про жінку із Сумщини, яка приїхала на Майдан у перший же день у модельних черевиках, адже вона вперше в житті їхала до Києва - до столиці. Простоявши день, вона поїхала до себе в село – за куфайкою і валянками. А історія про чоловіка з Обухова, який покінчив із собою, побачивши на московському телеканалі сюжет про те, що розігнали Майдан? Цей чоловік – жертва інформаційної війни. Жертва, за яку досі ніхто не відповів. Чи були всі ці історії на українському телебаченні? А скільки ще таких історій! Скільки було таких героїв!

Наші медіа – криве дзеркало українського життя. У це дзеркало дивиться не тільки влада, якій здається, що все це – нормально, що так і має бути, що медіа мають її обслуговувати. У це дзеркало дивиться і український народ. Усі 47 мільйонів громадян України запросили на величезну огидну комунальну кухню. Пересічний український громадянин не знає, що в Україні триває якесь інше життя, на порядок вище життя. Так само, як і не знав про реальних героїв і жертв Майдану. Нація не знала і вже не дізнається, як відбулася її революція.

- Гадаю, не можна у всьому звинувачувати журналістів…

- Робота журналістів – це результат. Причина – катастрофа зі свободою слова, яка почалася за Кучми. Як покійничка кормили, так він і виглядає. Звичайно, не можна всю вину скидати на журналістів. Винні і політики з їхньою низькою політичною культурою. Вони не бачать у масштабах інтересів усієї країни. І це – також результат загальної гуманітарної катастрофи. Ми раділи, що в нас усе пройшло безкровно, що незалежність далася нам легко (але ж ми за неї воювали століттями!). Усі країни Центральної і Східної Європи, які кудись вийшли, мали тяжкі періоди ломок, воєн, криз. Для України цей процес відбувався у хронічній формі внутрішнього загнивання. І ця недуга зараз, після помаранчевої революції, вилізає назовні. Вилізає на політиках і журналістах. Нинішнє керівництво країни – далеко не на рівні керівників європейської держави.

- Нещодавній публічний конфлікт між Віктором Ющенком і Юлією Тимошенко – ілюстрація цього?

- Безперечно. Усі 14 років вони жили в такому режимі і ще не зрозуміли, що є Україна і що таке бути державним діячем у цій країні. Ну, не читали вони Макіавеллі, Черчілля… Не книжкова ми нація. Між іншим, ті, хто при владі, не знають, що у нас книговидавничі показники на рівні африканських країн. Якщо не рахувати підручників, в Україні на рік видають 0,3 книги на душу населення. Не 40, 50 чи 60 річно – так, як у країнах Європи. Це означає, що мільйони українців живуть, не бачачи книжки взагалі. І політики так само. Книга не є частиною їхньої культури. Якби вони жили з томиком Макіавеллі або з біографією Рузвельта, тобто якби у них був певний рівень розуміння і порівняння. Якби вони знали українську історію і могли бачити її в контексті європейської історії. Якби вони розуміли, що означає бути в державі лідерами – не борцями політичної партії за перемогу у наступних виборах. Якби в них було відчуття відповідальності. В Ющенка вперше з’явилося чудове гасло “Моя нація”. Але воно так і залишилося гаслом, лозунгом. Хоча в багатьох політиків і цього немає. Ющенко тут, радше, виняток, ніж правило.

- Особисто ви на чиєму боці – Ющенка чи Тимошенко?

- Я – на боці України. Здається, вони обоє про неї забули. Мені не сподобався виступ в ефірі “Інтера” екс-прем’єр-міністра. Це не говорив державний діяч. Це говорив політик – з хорошою школою політичної інтриги, політичної кухні. Ющенко під час своєї прес-конференції стилістично тримався краще. Але його реакція була також не на рівні. Якщо вони державні діячі, а не політики, їм не можна було розколювати країну.

- Ще під час помаранчевих подій аналітики казали, що справжня перемога буде тоді, коли після політичної революції відбудеться революція культурна…

- Натомість маємо культурну деградацію. Країна не доросла. Україна ніколи не мала своєї культурної політики. Попередні уряди взагалі не знали, що це таке і для чого потрібне. Не розроблялася стратегія єдиного національного інформаційного простору, який впливає на формування національного менталітету, національної ідентичності. А не на виграш на наступних виборах, до холєри!

На зустрічах нової влади з інтелігенцією я не чула думки про те, що час починати розробляти засади інформаційної і гуманітарної політики. Коли Юлія Володимирівна згадувала про гуманітарну сферу, то говорила про зарплати і пенсії… Немає розуміння того, що в ООН називають індексом гуманітарного розвитку. Освіта в Україні падає катастрофічно. Нещодавно мене запросили на зустріч із студентами філологічного факультету столичного університету. З’ясувалося, що ці студенти не те що не читали, а навіть не чули прізвищ провідних письменників світу, нобелівських лауреатів останніх п’яти років.

- Коли з-під вашого пера вийде твір-переосмислення помаранчевої революції?

- Оповідання на цю тему на замовлення німецького видавництва для однієї європейської антології я вже написала. На 20-ти сторінках тексту я вивалила свій досвід. У мого видавця є ідея видати книжку у жанрі “мікс”, у яку, окрім цього оповідання, увійшли б переклади моїх англомовних статей, написаних у період революції, а також уривки зі щоденника. До речі, я ще жодного разу не публікувала витягів зі свого щоденника. Веду його з десяти років. Списала вже кілька десятків зошитів.

- Чи згідні ви з тим, що кожна людина може написати хоча б одну книжку – книжку про своє життя?

- Не думаю. Не кожного життя вистачить на книжку. На жаль, є життя, яких вистачить на оповідання. А є й такі, які помістяться в абзаці. Інша справа, що кожна людина хоче прожити життя, якого вистачило б на книгу. Книжки для того і пишуться, щоб давати людині, життя якої вкладається максимум в абзац, надію на те, що можна прожити життя на книгу.

- Що ви робите, коли вам не пишеться?

- У такі моменти я дуже нещасна. Усі ці політичні потрясіння забрали у мене багато часу і енергії. Я займалася громадською роботою. Тоді зрозуміла, наскільки я нещасна, коли мені не просто не пишеться, а коли мені не дають писати. Коли доводиться боротися за право на письмовий стіл. У мене ж дві незакінчені книги – роман “Музей покинутих секретів” і праця про Лесю Українку. Це для мене трагедія. Візьму комп’ютер – і втечу на південь Іспанії. Винайму хатинку в рибальському селищі. Там тихо, немає ані телевізора, ані радіо, ані мобільного телефону, ані сполучення з Інтернетом. Нічого немає! Є лише шум морських хвиль. У невротичному режимі добрі тексти не пишуться.

Жити і писати – дві різні модальності. Писати – це спосіб упорядкування і боротьби із стихійністю життя, яке волочить тебе по своїй течії і б’є тебе об каміння. Коли сідаєш за письмовий стіл, випадаєш із життя, упорядковуєш його. Це письменницький спосіб контролювати життя. Є ще така штука, як боротьба з текстом. Я гіпервимоглива до своїх текстів, задумів. Завжди собою невдоволена.

- На що ви не марнуєте свого часу?

- Та я його стільки марную - на справи, які, як потім виявляється, не були того варті. Мінімально марную час на інформаційне забруднення. Газет не читаю, телевізор дивлюся дуже рідко. За винятком примусових моментів, коли просто треба знати, в якій країні живеш. Моє життя сплановане на півроку наперед. Зараз – до січня місяця. Часу катастрофічно не вистачає. Мені треба три життя для того, щоб гармонійно у нормальному темпоритмі зробити все те, що хочу.

- Вашим рідним, мабуть, катастрофічно бракує вашої уваги…

- Відчуваю, що винна перед ними. Вони несуть свій хрест, ставляться до ритму мого життя з любов’ю і розумінням. Але не можу врятуватися від відчуття, що я їм не додаю, що тут аж ніяк не заслужила своєї “п’ятірки”. Іноді запитую: “Боже, як вони мене терплять?” Письменницька робота – інтравертна. У письменника – підвищена потреба у самотності. Він мусить мати свою шкаралупку. Чим глибше в себе – тим кращий результат. Це невдячна специфіка моєї професії. Підтримувати нормальний баланс емоційного, душевного обміну з найближчими людьми – це також робота і затрата енергії.

Жоден письменник ще не розгадав таємниці балансу між життям і творчістю. Для жінок ця проблема – особливо складна. До чоловіка, який відбувся у своїй професійній сфері, суспільство не ставить інших вимог. Усі ходять навшпиньки навколо чоловіка, який у своєму житті більше нічого не вміє, як добре малювати або співати. А жінка завжди всім винна. Як донька, дружина, мама, подруга, сестра. До того ж в Україні не вироблена культурна модель ідеального чоловіка для творчої жінки. Я чимало часу витратила на вироблення такої моделі і на пошук та виховання такого чоловіка.

- Вдалося?

- Тьху-тьху-тьху (стукає тричі по столу. – Г. Г.), наразі вдається. Але це коштувало. 20 років тому це для мене було справді серйозною проблемою. При всьому найінтелігентнішому рівні спілкування я чула: “Я не збираюся бути чоловіком Оксани Забужко!”. З того часу багато що змінилося – як в українському суспільстві, так і в моєму приватному житті.

Галина ГУЗЬО, "Високий Замок"