В данном разделе посетители сайта сами генерируют контент. Редакция «Обозревателя» не несет ответственности за этот контент.

Дипломатія без цензури: чого чекати Україні від американсько-російських переговорів

456Читать новость на украинском

Запланована на 13 листопада зустріч спецпредставника Державного департаменту у справах України Курта Волкера з неофіційним куратором українського питання від Росії Володимиром Сурковим обіцяє стати важливим етапом у вироблені механізмів пришвидшення процесу врегулювання конфлікту на сході України із залученням миротворчого контингенту ООН. Складається враження, що у традиціях кулуарної дипломатії сторони встигли обмінятись сигналами, засвідчуючи готовність до реального пошуку компромісів.

Під час попередньої зустрічі 7 жовтня у Белграді, Курт Волкер вказав своєму візаві на спроможність американців знаходити аргументи у мотивуванні Верховної Ради до ухвалення резонансних рішень. Адже за день до того, 6 жовтня українським парламентом був успішно прийнятий за одне читання законопроект №7164 про створення необхідних умов для мирного врегулювання ситуації в окремих районах Донецької і Луганської областей, пролонгуючий дію закону про особливий порядок самоврядування на непідконтрольних територіях. У відповідь росіяни звільнили політв’язнів А.Чийгоза та І.Умерова з використанням турецького посередництва, демонструючи власну готовність йти на окремі поступки. Одночасно, «люб’язність» зі сторони Кремля, підкреслила статусність Суркова як рівноцінного Волкеру перемовника, спроможного ефективно доносити до Путіна зміст дискусій піднятих у ході роботи створеного американсько-російського каналу комунікації.

Якщо Вашингтон і Москва надалі успішно знаходитимуть порозуміння у розв’язанні української головоломки, логічним залишатиметься питання: де закінчується межа суб’єктності України та починається врегулювання конфлікту у площині двосторонніх перемовин між США і Росією? Поки заспокоюючою обставиною для українського політикуму та суспільства, що не допускає інтерпретацію теперішніх подій як «зрада», виступає синхронізація позицій України та наших американських партнерів. В умовах пасивності Нормандського формату, недієздатності Трьохсторонньої контактної групи та відсутності офіційного прямого діалогу між Києвом і Москвою, суб’єктивність української сторони зводиться до надання сприяння Волкеру у переконані Росії прийняти вигідні для нас умови.

Не дивно, що після прийняття у першому читанні довгоочікуваного законопроекту №7163 про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України над тимчасово окупованими територіями в Донецькій і Луганській областях (яке відбувалось на фоні вже згаданої зустрічі 7 жовтня у Белграді), нова хвиля парламентських дискусій відносно ухвалення резонансних рішень піднялась якраз під час наступного етапу переговорів між Волкером і Сурковим. Більше того, комітет з нацбезпеки Верховної Ради України почне роботу над документом та численними поправками з 13 листопада, що унеможливило винесення питання на голосування у перший тиждень роботи пленарної сесії до зустрічі американського і російського дипломатів. Таке співпадіння наводить на думку, що формування остаточного тексту законопроекту та голосування його у другому читанні напряму залежатиме від результатів спілкування Волкера з Сурковим. В існуючих обставинах нам залишається сподіватись, що межа «компромісності» американської сторони та допустиме Вашингтоном відхилення від стартових переговорних позицій не надто дисонуватиме з українськими очікуваннями. Оскільки в традиціях дипломатії підвищувати ставки перед перемовинами для штучного збільшення кількості можливих поступок, дуже не хотілось б щоб національні інтереси України співпадали з американськими виключно на етапі цього підвищення, а не при досягненні кінцевих цілей поставлених перед Волкером.

Інколи дипломатія полюбляє тишу – це неодноразово підтвердилось у ході роботи американсько-російського комунікаційного майданчика, адже ні Волкер, ні Сурков не давали деталізованого розбору змісту їх конфіденційних розмов. Якщо на основі коментарів, інтерв’ю та офіційних виступів американського спецпредставника можна орієнтовно сформулювати американське бачення і підходи до можливого врегулювання конфлікту, то його російський колега більше схильний до філософствувань на тему «подвійних стандартів» у політиці, ніж конкретизувати результати попередніх зустрічей. А питань дотепер залишається більше ніж відповідей.

Зокрема не менше ніж Волкера і Суркова, громадськість цікавить основоположне для ведення миротворчої місії питання: хто буде сторонами конфлікту, розведення яких здійснюватиметься миротворцями ООН? У 2015 році український парламент підтримав постанову про визнання Росії країною-агресором із закликом до основних міжнародних організацій прослідувати такому прикладу. Проте, умовним успіхом такої ініціативи можна вважати резолюцію ПАРЄ від 12 жовтня 2016 року, де вживається словосполучення «російська агресія». На найвищому ж рівні – Радбезу ООН, Росія не визнана стороною конфлікту на Донбасі, але визнана окупантом Кримського півострова резолюцією Генеральної асамблеї ООН від 19 грудня 2016 року. Останній пункт є важливим в контексті українських інтересів, але «кримське питання» не регулюється Мінськими домовленостями та офіційно не є предметом дискусій на робочих зустрічах Волкера з Сурковим (не виключається, що воно може підійматись контекстуально при виробленні моделей нормалізації ситуації на Донбасі).

Прийняття законопроекту №7163 із визнанням окремих територій Донецьких і Луганських областей окупованими, на рівні українського законодавства офіційно ідентифікує Росію як сторону конфлікту на Донбасі та запускає у дію 2 статтю Женевської конвенції від 12 серпня 1949 року, що допускає визнання східних українських територій окупованими в односторонньому порядку. З урахуванням декларованих принципів, такий крок відповідає системі орієнтирів Волкера, який наголосив на недопустимості реального втручання самопроголошених республік у процес введення миротворців. З моменту ухвалення Верховною Радою законопроекту та його вступу у дію, Росія стає стороною конфлікту в українському правовому полі, а т.зв. «ДНР» і «ЛНР» залишаються за межами перемовин щодо врегулювання ситуації. Де-факто, українська дипломатія озброюється новим інструментарієм для роботи на міжнародній арені, але, де-юре, позиціонування Росії в якості сторони конфлікту за міжнародною буквою закону потребує визнання на рівні Радбезу ООН або голосування через Генеральну Асамблею. Звичайно, будучи стороною конфлікту, Росія була б відсторонена від голосування з приводу резолюції по миротворцях, але у першому випадку, Росія зберігає за собою право вето, у другому – складно розраховувати на достатню кількість голосів для підтримки вигідного для України рішення. Отже, при такому варіанті розвитку подій виникає загроза ще більшого затягування переговорного процесу, який буде доповнений суперечками у площині міжнародного законодавства і на рівні міжнаціональних організацій. Серед двох сценаріїв окреслених Волкером – відведення російських військ з початком роботи миротворчої місії чи «замороження» конфлікту, ситуація поступово дрейфуватиме в напрямку останнього.

Оцінюючи заяви представників російського політичного істеблішменту, у зазначеному питанні програмою мінімуму для Кремля є не допущення визнання їх конфліктною стороною через ООН, а максимум – легітимізація самопроголошених республік у правовій площині шляхом спонукання України до підписання з ними документу визначаючого порядок введення миротворчого контингенту. Оскільки другий варіант різко дисонує з американською і українською позиціями, а перший видається малоймовірним, сторонам доведеться шукати компроміс.

Варто зауважити, що навіть після голосування українським парламентом законопроекту №7163 виникає певна юридична колізія, яка може грати не на руку офіційному Києву. Хоча в українському правовому полі Росія виступатиме прямими учасником конфлікту, треба згадати, що у лютому 2015 році Радбез ООН одноголосно підтримав ініційовану російською стороною резолюцію про підтримку Мінських домовленостей, закликаючи сторони до їх повного виконання. Якщо ж переглянути текст мінського документу, у пункті 2 можна побачити, хто є цими сторонами – українські війська та озброєнні формування окремих районів Донецької і Луганської областей України. Згадування про Росію відсутні.

Таким чином, ми знову відчуємо негативний ефект безальтернативних Мінських домовленостей, які вже неодноразово обмежували поле для дипломатичного маневру українській стороні.

Якщо у ході перемовин Волкер заперечує можливість підписання договору про миротворчу місію з боку т.зв. «ДНР», «ЛНР», а визнання Росії стороною конфлікту через ООН поки видається неймовірним, надзвичайно важко спрогнозувати модель можливого компромісу. Ініціювання місії в односторонньому порядку суперечить принципам ООН, хоча були випадки коли Радбез ООН направляв контингент до місця призначення без наявної згоди всіх сторін (Сомалі, Боснія). Проте, таке радикальне рішення передбачає наявність гострої фази конфлікту та переходить від операцією з підтримки миру до операції із змушування до примирення.

Відсутність офіційного визнання Росії прямим учасником конфлікту на Донбасі при ухваленні рішення про введення місії ООН, автоматично перетворює його на громадянський. Сьогодні важко уявити, яким чином російська сторона погодитись підписуватиме будь-які документи як сторона конфлікту, що, як вже зазначалось, залишає її права голосу при час ухвалення резолюції по миротворцях в Радбезі ООН. Окрім того, по всім ознакам, принциповою позицією американського Держдепу, вираженою через Волкера, є виведення Росією власних військ з непідконтрольних Україною територій. Якщо у Вашингтоні настоюють на необхідності виходу російських військовослужбовців до початку роботи миротворчої місії, то у рамках логічного сприйняття ситуації, Росія вже є не прямим учасником конфлікту, а стороною, яка підтримує самопроголошені формування на території України. Відповідь на те, як у кінцевому результаті американці вбачають формат підписання ініціативи про введення миротворців ймовірно знаходиться у тонкощах бюрократичних процедур і нормативної бази ООН.

Розуміючи складність синхронізації усіх переговорних нюансів, Волкер звертається до поетапного підходу у знаходженні компромісу, який передбачає послідовність в обговоренні основоположних питань. Можливо на даному етапі, переговорним пріоритетом, який передує остаточному затвердженню підписантів документу, стане визначення мандату майбутньої місії. Очікується, що зазначене питання буде ключовим під час перемовин 13 листопада у Белграді, а подальші голосування у Верховній Раді стосовно законопроекту №7163 та дискусії навколо визначення сторін конфлікту залежатимуть від рівня досягнутого консенсусу щодо нього.

Підвищуючи ставки американці виступають за надання місії максимально широкого мандату з наданням доступу до усієї території конфлікту. Компромісним алгоритмом, який може влаштувати американську сторону, але кардинально суперечить українським інтересам, буде прив’язка місії ООН до діючої моніторингової місії ОБСЄ. Остання має змогу пересуватись навіть на непідконтрольних українській владі територіях аж до українсько-російського кордону. Якщо мандатом миротворців ООН буде передбачено контроль за безпекою спостерігачів ОБСЄ, вирішиться проблемне питання з необмеженим доступом контингенту не тільки на лінії розмежування, але й районах підпорядкованих самопроголошеним утворенням. Проте, такий варіант розвитку подій засуджувався українським політичним істеблішментом із самого початку дискусії щодо «миротворчої ініціативи» російської сторони та надасть Москві можливість «виторгувати» сприятливі для себе умови в інших частинах регламентуючих повноваження «голубих касок» на Донбасі.

Росії вигідна ситуація в якій ООН не займається роззброєнням ворогуючих сторін, а спрямовує свої зусилля на умовним контроль процедури їх розведення, розмінування територій конфлікту, вирішення питань гуманітарного характеру, координації обміном заручниками/військовополоненими, тощо. Тоді залишається відкритим питання, хто буде уповноважений забезпечувати порядок і не допускати нових хвиль ескалації. Може виникнути потреба у формуванні спеціальної міжнародної поліцейської місії, але враховуючи усі складнощі, вказані функції будуть покладені на поліцейські сили зібрані з місцевого населення. За найкращих для російської сторони обставин, так можна буде легалізувати бойовиків т.зв. ДНР і ЛНР. Водночас, зважаючи на безконтрольність процесів пов’язаних з наданням фіктивними органами місцевої влади паспортів невизнаних республік, в тому числі російським громадянам, варто прораховувати й можливість потрапляння до складу поліцейських органів бойовиків з Росії чи колишніх російських військовослужбовців.

Оскільки із заяв Волкера слідує, що в основі роботи миротворців лежатиме створення передумов для проведення виборів на непідконтрольних територіях, надання місії мандату з формування перехідних місцевих адміністрацій видається малоймовірним та таким, що заперечуватиметься російською стороною.

Можливе обмеження мандату місії ООН виключно охороною представників ОБСЄ нівелює її миротворчий потенціал та піднімає питання чи є взагалі доцільність у введенні «голубих касок». Нажаль, альтернативний варіант із залученням міжнародних організацій ще більше вигідний для російської сторони і полягає у перекваліфікації моніторингової місії ОБСЄ на поліцейську з суттєвим розширенням кількісного представництва, а масштаби інтегрованості російської сторони у процеси прийому рішень всередині цієї міжнародної інстанції нам вже відомі. Водночас, відсутність у мандаті такої місії інструментів примусу та права на роззброєння ворогуючих сторін, гарантуватиме тільки особисту безпеку її учасників та не призведе до врегулювання конфлікту. Більше того, Росія може спробувати протягнути ідею координації місії з миротворчими силами СНГ, що навіть без участі російських солдатів, суперечитиме національним інтересам України та навряд відповідатиме американським підходам до проблеми.

З урахування існуючих обставин, можна спрогнозувати, що у разі досягнення компромісу стосовно все ж таки оптимальнішої для України резолюції по місії ООН, на початковому етапі мандат миротворців включатиме повноваження соціально-гуманітарного спрямування, що робитиме його прийнятним для американської сторони і не провокаційним для Кремля. Зважаючи на те, що мандат підлягає розширенню і перегляду, по мірі досягнутого прогресу функції місії можуть доповнюватись пунктами про участь у розробці програм роззброєння, сприяння у проведенні місцевих виборів чи відновлення ключової інфраструктури.

В американській інтерпретації миротворча місія ООН покликана стати гарантом безпеки для української сторони, що дозволяє рухатись вперед у реалізації розроблених у Мінську сценаріїв врегулювання ситуації, та викликати довіру Кремля щодо неминучості вирішення конфлікту в площині мінського процесу, спонукаючи Москву не провокувати бойовиків самопроголошених республік на порушення режиму припинення вогню. Миротворча місія ООН не дасть альтернативу Мінським домовленостям, а лише допомагатиме їх практичному втіленню. Українському політичному керівництву варто усвідомлювати, що розгортання подій у такому руслі рано чи пізно поставить нас перед необхідністю прийняття суперечливих у суспільному сприйнятті законів про вибори, амністію бойовиків та надання особливого статусу поверненим районам. Узгоджений проект резолюції може бути підготовлений до кінця року, а подальше розгортання місії потребувати вирішення технічних питань пов’язаних з визначенням складу контингенту, його чисельності та джерел фінансування, де Росія також має власні інтереси й аргументи. Якщо вирішення конфлікту за мінським сценарієм стане неминучим, українській стороні необхідно поглибити консультації з США та активніше лобіювати власні інтереси з метою максимального нівелювання негативних наслідків пов’язаних з реінтеграцією непідконтрольних територій у сучасному стані.

Присоединяйтесь к группе "УкрОбоз" на Facebook, читайте свежие новости!

Наши блоги