Блог | Свет в конце коридора
Название/автор: Зеленые коридоры
Театр: Театр Драматургов
Режиссер: Алексей Гладушевский
Хочешь, чтобы люди тебя поняли и почувствовали, как быть в твоей шкуре – используй самоиронию. Посмеивайся над карикатурностью собственных поступков, иронизируй по желаниям, преувеличивай причиненные образы, чтобы они воспринимались с улыбкой. Проницательную пьесу "Зеленые коридоры" о современной эмиграции женщин в Европу драматургиня Наталья Ворожбит писала чернилами самоиронии. А режиссер Алексей Гладушевский, с присущей ему атмосферностью, не меняя первоисточники, перенес события в райскую, сказочную страну, в которой живут вампиры.
Чотири українські жінки опиняються біля райських воріт. Райських, бо за їх спинами пекло війни. І де б вони зараз не опинилися, - це буде краще, ніж там, де вони були. Ангелоподібні створіння (Роман Кучерявенко та Станіслав Крушинський) пропускають жінок до ЄС, місця де вони можуть відчути себе принцесами.
Спочатку все дійсно здається казковим. Акторка, Домогосподарка, Кошатниця (Діана Попова) та Манікюрниця з Бучі (Марія Хахуляк) опиняються в місці, де відсутні звичні турботи. Як зазначає Домогосподарка (Катерина Ларіонова): "Я чого раніше нервувала – бо треба було за квартиру платить. Ремонт треба було там робить. А тепер квартира розбомблена. Все, я спокійна". Вільне житло, соцвиплати, волонтерська підтримка... Врешті-решт, як нагадує співбіжанкам Актриса (Олександр Якобчук): "Лувр, Помпіду, галерея Уфіці, Бельведер, Акрополь, музей Пікасо і Леопольда, собори Паризької богоматері, Святого Петра... Все це безкоштовно для українських тимчасово переміщених осіб". Лише напружують місцеві упирі.
Образ європеїзованого кровопивці виникає не тільки через захоплення упиріхою (Дар’я Селезень) Достоєвським та Рахманіновим, чи через шанування хтивим вурдалаком пам’ятника Радянському солдату, "бо це подарунок Сталіна австрійському народу, а ми шануємо нашу історію". Не через прохання не змішувати Голокост та сучасний геноцид українців росіянами. Європейці можуть собі дозволити бути осторонь україно-російської війни, не вдаватися у політику, і навіть плутати українців з росіянами. Їх козир - "в нас немає війни і це набагато більше досягнення ніж усі ваші" - українкам крити нічим. Європейці стають упирями тоді, коли хочуть запустити вірус байдужості до Батьківщини в кров біженок.
"Друг мой, вспомни, что молчать хорошо, безопасно и красиво", - цитує Достоєвського одна з вампірес (Анастасія Осмоловська). Саме на протидії українок перетворитися на одну з упиріх й будується конфлікт в "Зелених коридорах". Що еміграція - це не тільки соціальна підтримка, розширення культурних горизонтів та чутливі, поважні до жінок, європейські чоловіки. А й вміння своєчасно набирати в рот води, чітко дотримуватись формальних правил та приймати біполярні, навіть пропутінські, погляди на "україно-російський конфлікт". Дехто, як новопідданий Громадянин Канади (Владислав Волинець), що торгує бучанськими шпіцами погоджується з цими правилами. Героїні ж перестають перед вибором: асиміляція або смерть?
Як притаманно глибокому постмодерністському твору, щоб знайти відповідь на це питання пропонуються навіть кінематографічні екскурси у больові точки нашої історії. Вмовляння Ольжичем (Дмитро Вінницький) поетеси Олени Теліги втекти у Європу перед її арештом та наступним розстрілом у Бабиному Яру. Прохання до Степана Бандери від Голови безпеки ОУН Степана Мудрика, щоб лідер заліг на дно, а не агітував по Європі. Остання, напівголодна вечеря композитора Леонтовича з ученицею Надією Танашевич, де він пояснює, чому не їде гастролювати по світу разом з капелою Кошиця. "Ну це вже й не так погано. Померти там де народився… І батьки будуть втішені, бо знатимуть де їх син". – "А може краще, щоб вони знали, що ви десь живий у Європі?" - провокує Танашевич. Неодностайних дрібниць в цих кіновствках більш ніж вдосталь: і співпраця Теліги з фашисткою окупацією, і натяки про роздутість образу Бандери в порівняні з роллю для його сучасників, і не варта заздрощів кінцівка для історичних персон. Як зазначає Режисер цих вигаданих кінострічок: "Без минулого важко зрозуміти сьогоднішнє". Але, як парирує вампір-продюсер, "з минулим – ще складніше зрозуміти".
Попри тяжку фабулу, "Зелені коридори" - це комедія. Тому тут важко стримуватись від сміху, хоч і крізь сльози. А як по іншому впустити в себе почуття жінки, в якій вбивають чоловіка-військового, поки вона мастурбує перед ним по скайпу? Чи манікюрниці, яку в бучанському підвалі ґвалтує рота обнюханих русаків? Навряд чи здоровий розум захоче впустити це у себе. Свідомість буде противитись, намагатися абстрагуватися, відкинути ці кошмари. Проковтнути таке можна лише притрушеним чорним, відвертим гумором. А потім вже розпробувати, що це було. Так і працює самоіронія.
"Зелені коридори" - це дуже сильна, багатошарова п’єса, тому не дивно, що зараз вона в репертуарі декількох театрів. Але є дві очевидні переваги, за які я би радив познайомитися з цією історією саме в постановці Олекси Гладушевського у Театрі Драматургів. Режисура та акторська гра.
По-перше, Олексо Гладушевський вміє настільки тонко створювати ту аморфну субстанцію, яка зветься "атмосферою", що я б радив заганяти майбутніх режисерів на його вистави. Щоб наоч відчути, як за допомогою символіки, світла, музики, сценічних рішень переносити глядача із темного залу в вир подій. Для глядача атмосфера створює опору, і він розуміє сутність діалогів та мотивацію персонажів. Саме завдяки атмосфері ввічливі вампіри відчуваються як хижі та небезпечні. Гладушевській створює атмосферність чітко, впевнено, зі смаком.
По-друге, в цій дещо макабричній постановці актори грають дійсно відчайдушно, "ніби в останній раз". Пластика, дикція, акценти, емоції та експресія. Все на тому ж еталонному рівні, як і режисерська атмосфера. Швидке перемикання між ролями, повне занурення в образи, легкість емпатії з глядачем. Сподіваюсь, ще неодноразово побачити роботу цієї трупи. Дуже приємне знайомство.
"Зелені коридори", хоч і військова історія, з притаманними їй жахіттями, але вона, - перш за все, - про Надію. Тому, згідно з традиціями казок та комедій, закінчуються "Коридори" світлом. Глядач виходить з залу не розбитий всіма тими кошмарами, яких достатньо і в щоденних новинах, а з вірою, що ці всі страждання не марні. З надією, що навіть найстрашніше зло, найтяжчі пекельні муки мають здатність закінчуватись. З силами на боротьбу за власне існування як українця.
