Примите участие
в розыгрыше
планшета Участвовать
Приз
ГлавнаяБлоги

/Жизнь

В данном разделе посетители сайта сами генерируют контент. Редакция «Обозревателя» не несет ответственности за этот контент.

Метод черешневої кісточки

2.4т

<p> Немає більше інституту – переїхав кудись у безпечне місце, на вільну територію. Пусткою стоїть нині чотириповерхова будівля – якась підсліпувата (бо повибивано вибуховою хвилею вікна) й непривітна (бо двері забито наглухо). Десь там, на півночі – чи то у Червоноармійську, чи то у Краматорську – нині вирує бурхливе життя у їхньому вузі-кочовику. А він залишився тут, на своїй і вже не своїй землі – доживати віку, як доведеться. Не став переїжджати разом із усіма. Не хотів зі своїм букетом старечих болячок бути тягарем для колег – їм і без того нелегко зараз.

Уже не вперше Ігор Тимофійович заходив до цього невеличкого скверика у колишньому студентському містечку. Вибирав зручну годину посеред дня, коли на якийсь час ущухали артобстріли. І прямував сюди – ноги самі несли. Всідався на лаву і, не зводячи ностальгуючого погляду з рідних інститутських стін, блукав думками у минулому, у тих щасливих довоєнних часах, усіх приваб яких він не тоді не вмів цінувати по-справжньому. І лише зараз відчув, скільки ж доброго було в отих нібито каторжних викладацьких робочих буднях!...

Працювати із студентами-заочниками – справа дійсно каторжна. Це ж бо не якісь пуцьвірінки жовтодзьобі, що ще лише вчора покинули шкільну парту. Кожен із них – то вже людина зовсім доросла і статечна, зі своїми родинними, робочими і ще бозна-якими клопотами. І навіть не десь у глибині душі, а майже відверто демонструють вони цілковиту байдужість і зневагу й до твого предмету, й до навчання взагалі. Ну, просто потрібен їм вузівський диплом для скорішого подальшого просування кар’єрною драбиною. Це факт. І нікуди від цього факту не подінешся. І не дуже-то присоромиш такого студента. Це-бо він тут, у твоїй аудиторії, – невдаха-двієчник. А поза нею – вже цілком сформована особистість, солідна й успішна. Іноді навіть настільки, трясця її мамі, успішна, що тебе, невдаху старого, аж завидки беруть. Особливо, коли насилу доїхавши у напхом напханій маршрутці до рідного інституту, бачиш, як вона (цебто особистість), заїхавши сюди у перерві між діловою нарадою й бізнес-ланчем, аби нашвидку скласти залік, паркує на стоянці своє блискуче &quot;БМВ&quot;. І така лють і досада підступає до серця, що мимоволі вибухає нехай і несправедлива, проте цілком щира реакція: &quot;Зараз ти у мене потанцюєш, везунчику! Ану перерахуй-но мені основні положення теорії ймовірностей! Що? Ніяк? То-то ж бо! Складатимеш ти мені цей залік до нових віників – до самого п’ятого курсу!&quot;…

Зайшовши до аудиторії й відчувши себе господарем становища, втілюєш у життя свій намір. І з поблажливо-зверхньою посмішкою (помщаючись пестунчикові долі за все одразу!) спостерігаєш за марними спробами своєї чергової &quot;жертви&quot; пояснити різницю між методиками Ферма, Паскаля й Бернуллі. Нарешті, бачачи, що &quot;жертва&quot; вже навіть не &quot;плаває&quot;, а просто-таки тоне у цих незбагненних для неї наукових премудрощах, великодушно змінюєш гнів на ласку:

– Гаразд, не мучитиму вас більше теоретичними викладками. Наведіть мені будь-який простий практичний приклад теорії ймовірностей – просто з повсякденного побутового життя.

Здається, що вже врятував людину від неминучої двійки. Що вона спираючись на свій уже доволі багатий життєвий досвід продемонструє блискуче розуміння щодо застосування сухої науки на практиці і вразить тебе чіткою логічністю думок. Проте людина, пошкрібши потилицю, видає дещо зовсім несподіване:

– Ну… Наприклад, я з’їдаю черешню, випльовую кісточку й викидаю у вікно… Ймовірність потрапляння цієї кісточки у дуло автомата становить… приблизно…

– Вибачте, якого автомата? – обережненько перепитує Ігор Тимофійович, ошелешений таким оригінальним (може, навіть геніальним) поворотом думки й відчуваючи з якимось острахом, що не встигає простежити за напрямом такого стрімкого польоту студентового мислення.

– Ну… Автомату Калашникова, – відказує екзаменований із таким виразом обличчя, ніби його змушують пояснювати те, що саме собою розуміється.

– Так-так. Цікавенько! А звідки б це під нашим вікном узятись автоматові Калашникова?

– Ну… А хіба такого не може бути? Чисто теоретично?

– Будь-яка теорія має підкріплюватися практикою – я вам про це казав на лекціях неодноразово. Обґрунтовуйте свій високонауковий (це слово доцент вимовив із відчутним іронічним притиском) приклад. То звідки тут, у цілком мирному місті, під стінами цілком цивільного вузу, може взятись автомат?

– Скажімо… Під цими стінами ходить який-небудь солдат…

– Так. Дедалі чудесатіше й чудесатіше, даруйте на слові. Яким же чином тут опинився той солдат?

– Гм… Наприклад, утік із якоїсь військової частини…

– І одразу – до нашого інституту? Чого б це?

– Скажімо… Скажімо, на побачення до дівчини.

– З автоматом? – напівздивовано-напівглузливо всміхнувся викладач.

– А хіба такого не може бути?

– Та як вам сказати?.. Піввідсотка проти дев’яноста дев’яти з половиною… Ну-ну, продовжуйте. Дуже цікаво. Отже, стоїть він собі під нашим вікном із автоматом, чекає на свою дівчину й нікого не чіпає. Аж тут зненацька – як кажуть, віроломно й без оголошення війни – летить на нього черешнева кісточка…

– Так…

– І просто – у дуло його АК?

– Так…

– Але ж автомати носять зазвичай дулом униз!

– А це він… Це він просто зняв зброю з плеча й повернув догори дулом!

– Навіщо? – Ігор Тимофійович уже багровів від натуги, ледве стримуючи сміх.

– Та… Привиділося йому щось небезпечне. І спрацювала реакція. Чисто автоматично.

– І націлився просто на наше вікно? Аж тут із вікна – ваша черешнева кісточка! І просто йому в дуло! А якщо врахувати, що він напевне не стояв на місці, а походжав туди-сюди… Ну, ви – Робін Гуд!

– Але ж, кажуть, коли не цілишся, то ймовірність влучання зростає… Ігоре Тимофійовичу, та поставте ви мені вже трійку, га?! Ну, будь ласка! Часу в мене обмаль!

Екзаменатор на секунду завмер. А потім, уже не в силах себе здержувати, вибухнув шаленим реготом. Реготав хвилини зо три, вдаривши об стіл руками і зронивши на них голову. Нарешті, висміявшись досхочу, виговорив, загикуючись:

– Да… Давайте… Давайте вашу заліковку! Тверда трійка – за оригінальне трактування теорії й убивче почуття гумору, якого ви у собі, здається, навіть не помічаєте!... Ха-ха-ха! Метод черешневої кісточки… Оті нещасні Ферма, Паскаль і Бернуллі зараз, напевне, дзиґами вертяться у домовинах!... Від сміху!... Ха-ха-ха!

– Спасибі, – пробелькотів студент, не зводячи очей із викладача й щиро дивуючись його буремній реакції.

– На здоров’я!... Приходьте ще!... Ха-ха-ха!...

– Чого шкіришся?! Курить нема? – зненацька руйнує приємну, веселу екскурсію в минуле нахабний хрипкий бас. Ігор Тимофійович миттєво гасить посмішку, поправляє окуляри й озирається. Біля нього – троє бидлуватих парубків у камуфляжі. З &quot;калашами&quot; на плечах. Дулами догори. Видно, новобранці, ще й гаразд не навчені. І від того аж надміру зухвалі.

– У вухо довбишся, чи шо?! Курить нема, питаю?! – гарикає один із них тим же самим нахабним хрипким хлоп’ячим баском.

– Вибачте, не палю,– крізь зуби відповів старенький екс-викладач, намагаючись триматися якомога спокійніше. Ледь долав дрижаки в усьому тілі перед цими &quot;безбашенними&quot; озброєними шмаркачами, бо хто зна, що в них на думці. Цих не зупиниш ані інтелектом, ані поважним віком. Мавпи!...

– А сємки є?

– Немає.

– Ну, так іди нах ізвідсіля! Шо з тебе взяти, чмо трухляве? Ги-ги-ги! – зареготалася камуфляжна &quot;мавпа&quot;. А слідом за нею – й решта &quot;визволителів&quot;.

Насупивши брови і стиснувши кулаки, літній доцент проковтнув образу. Розвернувсь і поплентався геть, по-старечому шаркаючи добряче підтоптаними черевиками й чуючи у спину черговий потік реготу й лайки від сімнадцяти-вісімнадцятирічних &quot;уже цілком сформованих особистостей&quot;, що вилізши з бозна-яких провінційних нетрів і допавшись до зброї, відчули себе господарями життя. Які ж приємні були спогади і яка достобіса гидка й паршива дійсність! І, мов непрошена гостя, зненацька лізе до голови несподівана дурна (а може, й не зовсім) думка: &quot;Метод черешневої кісточки й автоматного дула сьогодні був б цілком логічним і вірогідним. Куди не плюнь – у чийсь автомат влучиш!&quot;

21 січня 2015 року.

</p>

0
Комментарии
0
0
Смешно
0
Интересно
0
Печально
0
Трэш
Чтобы проголосовать за комментарий или оставить свой комментарий на сайте, в свою учетную запись MyOboz или зарегистрируйтесь, если её ещё нет.
Зарегистрироваться
Показать комментарии
Новые
Старые
Лучшие
Худшие
Комментарии на сайте не модерированы

Наши блоги