Ірена Карпа: «В мене - післяродова прибацаність»

Ірена Карпа: «В мене - післяродова прибацаність»

Епатажна письменниця та співачка Ірена Карпа в ексклюзивному інтерв'ю «Обозревателю» розкрила свої рецепти боротьби з післяпологовою депресією, плани будівництва власної «фортеці» і секрети поєднання роботи та сім`ї.

- Де зараз мешкаєте?

- Знімаю помешкання. Постійно ніде не живу. Якось поїхали до Барселони, там винаймали квартиру. Тепер повернулися до Києва, тут продовжуємо винаймати. Власного житла в мене немає. Є, звісно, житло батьків, але я на нього в жодному разі не претендую. Ми якісь такі люди світу. Постійно кудись їдемо. Жили в Берліні, потім в Барселоні. Але кожного разу це така травма повертатися сюди, бачити, як тут все по-іншому і, на жаль, стає дедалі гірше.

Видео дня

- Після народження першої дитини ви хотіли зняти будинок під Києвом. Зараз це ще є в планах?

- Ми довго шукали. Може я якась така дурна естетка, але не змогла знайти жодного, від якого би мене не вивертало. Не секрет, що на західній Україні завжди багато кітчу, але тут все набагато гірше. Зараз в мене мрія збудувати будинок. Такий як хочу я. На моїй книжковій полиці значна частина книжок - це саме книжки як збудувати дім. Хочеться такий, щоб добре вписувався в природній рельєф. Наприклад, є шматок скали, а ти добудовуєш там такі ж вікна тощо. А в Україні такого не розуміють. Коли кажеш, що хочеш побудувати дім на пагорбі, на тебе дивляться як на ідіота. Пропонують кусок поля і кажуть: «Це ж добре, в тебе елітні сусіди». Традиція екобудівництва не розвинута, може, хтось і робить, але це винятки.

- Ви так багато подорожуєте. Чи залишилось ще місце, де б хотіли побувати?

- Були в Іспанії з наметами, в Піренеях, там де вітри і холод. А захворіти я вмудрилась лише повернувшись у рідні терена. Київ – енергетично мрачне місто. Хотілося б пожити трохи на Мадагаскарі. Дуже все дешево, говорять французькою, це улюблене місце письменників, які там в колоніях живуть.

- Як дитина реагує на постійні подорожі?

- Нормально. Зараз саме той вік, коли можна таке робити без проблем, бо вони ведуть такий собі паразитичний спосіб життя – «їжа є – мені нормально». А коли вони вже починають щось розуміти в довколишньому середовищі, тоді видвигають якісь пред`яви. Тому возити с собою можна або зовсім малесенькими, або вже доволі дорослими. Кайлаш була вже з нами на морях, в Іспанії, Франції. Декого шокує, що ми таку малу дитину з собою возимо, але, наприклад, індіанки в Америці, та взагалі всі кочові племена, якось же тягали за собою дітей.

- А де зараз старша донька живе?

- Старша в Карпатах з батьками. Коли повернулись в Україну, тут зараз в мене страшний аврал з роботою, то мама в останній момент зробила диверсію, сказала: «Я вам не віддаю її, в вас там на неї не буде часу».

- Було легко повернутись до звичного темпу життя після народження дітей?

- Нелегко нікому. Я назвала це синдромом післяродової прибацаності. Депресією я б це не назвала. Бо депресія це коли ти сидиш вдома і не бажаєш нікуди виходити. А так ще намагаєшся щось порішати, в голові якийсь білий шум і відповідаєш на питання, зустрічаєшся з людьми і думаєш, чи звучав, взагалі, адекватно, бо половину облич взагалі не впізнаєш. Мій напружений графік як раз рятує від депресії, викликаючи прибацаність.

- Чи правда, що останню книгу ви писали аби врятуватись від післяродової, як ви кажете, прибацаності?

- Коли ти займаєшся улюбленою роботою, якщо в тебе ще є енергія на неї, то все стає набагато легшим. Мене врятувала моя мама, коли забрала старшу доньку на півтора місяці до себе, тим самим надавши можливість мені з чоловіком поїхати в Гімалаї, де не було ні інтернета, ні телефона, ніхто мене не смикав. Більшу частину книги, як не дивно, я написала там, хоча замітки я збирала протягом кількох років по різним країнам. І так вийшло, що саме в той період я завагітніла вдруге, гормони наскочили один на одного і депресія пройшла, що дало змогу дописати книгу. Вона вийшла менш біографічна, ніж попередні, ті події зі мною не відбувались, я не рятувала наслідних принців з лап комуністів, на жаль. Це вперше, мабуть, я розробляла такий прямо екшен. Це пов’язано з тим, що спочатку ідея цієї книги прийшла як фільм. Повнометражний, голлівудський, в жодному разі не артхаусний. Є дуже багато правди в описі місць, людей. Я подорожувала і бачила, як це все виглядає. Це інша книжка, бо там є сюжет, який можна розказати, вперше за всю мою історію. Вона на широке коло читача розрахована, але все одно на мого, не забитого податками.

- Який ваш чоловік в ролі батька?

- В перший раз він взагалі врятував всю ситуацію, бо я була повним чайником в плані дітей. Цю дитину я годую сама, великою мірою заради нього, щоб в нього було більше часу для відпочинку. Але якісна різниця між пострадянськими і іноземними чоловіками в тому, що для іноземних бути таким продвинутим татом, взяти дитину в рюкзак, кудись піти з нею, перевдягати їй памперс - нормальне явлення. А в нас це роблять найбільш просунуті. Він рівний партнер в шлюбі.

- Наскільки вдається поєднувати сім’ю з роботою? Як змінилось ваше життя? Як група?

- Коли в тебе з’являється різна така суєта: побут, діти, дуже важливо не закидати свою роботу, яка важлива для душі. Те, що живить душу, живить і все навколо, ту ж саму сім’ю. Тому повернувшись я першим ділом взялась за гурт, за уроки вокалу і репетиції. Як не дивно, при такому недосипі це реально. Гурт зараз закінчив запис альбому, де є пісні, які ще 10 років назад були написані. Це величезна глиба роботи, бо 23-го презентуємо англомовний альбом в Крістал Холі, а потім починаємо тур Україною. Коли я озираюся назад, то розумію що найважливіші речі які я створила, вони мало доступні широкому загалу. Це музика. Те що в ній – це і є мистецтво. Про літературу ще можна сперечатися. Наша музика поза контекстом моди. Приходячи на репетиції ми приколюємося. Бо в барабанщиці дитина, в гітариста дитина. І ми починаємо розказувати, хто там які колготи срані вдів собі на голову. Під час репетицій я відчуваю, що не зря проживаю своє життя. Багато людей після заміжжя і народження дітей говорять собі: «Все, я вже мама чи тато, треба ставати серйозним». Всі навколо лякають подібними речами. Нічого такого. Якщо ти сильна особистість, то потягнеш і дітей, і собаку, як у мене, і будеш займатися улюбленою справою. В мене одна знайома казала: «От, народилася дитина, кіт пішов нафіг». Одвезли кота кудись там в село. Як так можна? Як можна когось розлюбити, бо ти когось полюбив. Це доповнюючи поняття. Найпростіше дізнатись, чи все іде нормально, це згадати ким ти хотів бути в дитинстві. Я хотіла бути письменником і співачкою. Ніби я це роблю, значить я себе не зрадила.

- У вас зараз дуже насичений графік: презентація книги, концерти. Кайлаш буде весь цей час із вами? Як відноситесь до нянь?

- Нормально відношусь. Єдине, що вона має бути компетентна і україномовна. У нас був інцидент з попередньою нянею. Дитина щось з’їла не те. І няня впала в паніку. Нам прийшлось пояснювати, їй як викликати швидку. І після того вона звільнилась, скидаючись на стрес. Це було як мінімум непрофесійно. То поки будемо шукати няню.

- Ведете бебі-блог, а про дитячу книгу не думали?

- Дуже хочу, я вже навіть попередньо домовилась із Малковичем, що якщо я напишу щось гідне, то ми його видамо. Мрію про це з дитинства. Бо для мене найкращі письменники – дитячі. Хочу написати щось гідне і для своїх, і для загалу.

- Чим відрізняється у вашому розумінні сучасна українська жіноча література від чоловічої?

- Одразу напрошується асоціація з жіночим синтаксисом. Великі речення на декілька абзаців, авторські знаки. Це читати дуже страшно. Але залежно хто пише. Читати, наприклад, Софію Андрухович дуже легко, бо в неї влучні речення. Чоловіча зазвичай більш конкретна. Жіноча більш наповнена емоціями і фізіологічними подробицями. Така різниця як і в усьому світі. Єдине що у нас менше звертають увагу на ці сенсуалістичні штуки. Для мене література ділиться лише на хорошу і погану. Смішні ці всі скептики, які критикують сучасну літературу. «Боже, що це таке, немає нічого почитати. От Достоєвський…» Так нехай читають Достоєвського. Зараз багато талановитих авторів.

- Нещодавно ви брали участь у проекті «Електронна книга за 24 години». Як вважаєте, можливо написати щось нормальне за такий час?

- Це був такий скетч. Я згадала якийсь період і написала. Головне в таких випадках - не напрягти читача. Бо якийсь довгий текст треба перечитувати, редагувати. А коли щось таке швидке і експромтне. Ідея дійсно цікава. Я була здивована, наскільки мобільно можуть писати письменники. З одного боку, це таки класно, з іншого… Кількість – якість. Треба витримати грамотний баланс.

- З журналістикою ще підтримуєте зв'язок?

- Час від часу пишу колонки. Основним заробітком це не є. Закидати це не хочу, справа цікава. Це як м’язи тренувати, іноді корисно з себе якусь там публіцистику витягувати.

- Ви брали участь у ток-шоу Савіка Шустера і Мустафи Наєма. Як сталось, що ви з політикою зв’язались?

- Про серйозність нашої політики можна посперечатись. Все це дуже брудно. Я громадянин України і мені, типу, не все одно що відбувається навколо. Коли приходиш на такі ефіри, такий наївний, з думкою, що можеш тут щось поміняти, і бачиш, що проблема в кожній такій людині як ти. Коли тобі нахамили, не надали послугу, чи держава надурила, ти кажеш: «Ну, це Україна, ми звикли». А не треба звикати. Ну і про ток-шоу. На Шустер Лайфі мені дуже важко до сих пір зрозуміти вибір Дарки Чепак, з якою ми співпрацювали. Вона людина дуже професійна. Не знаю, що її спонукало піти працювати туди. Найперше, що прийшло мені в голову, це той варіант, що вона подивилась фільм «Безславні ублюдки» і вирішила всіх загнати в кінотеатр і взірвати. Мені гидко слідкувати за політичними перипетіями, бо мені не байдужа доля просто нормальних людей. Бо не всі кончені і заслужили жити в такій помийці. Найгірше те, що під час ефіру вони всі сваряться страшно, а після цілуються, обнімаються і один одного в баню запрошують. Таке в кожній країні, але сумно, що в нас люди не намагаються з цим боротись. Проблема не так у владі, а у байдужості громадян.

Ірена Карпа: «В мене - післяродова прибацаність»

Ірена Карпа: «В мене - післяродова прибацаність»

Ірена Карпа: «В мене - післяродова прибацаність»

Ірена Карпа: «В мене - післяродова прибацаність»

Ірена Карпа: «В мене - післяродова прибацаність»

Ірена Карпа: «В мене - післяродова прибацаність»

Ірена Карпа: «В мене - післяродова прибацаність»

Ірена Карпа: «В мене - післяродова прибацаність»

Ірена Карпа: «В мене - післяродова прибацаність»

Ірена Карпа: «В мене - післяродова прибацаність»

Ірена Карпа: «В мене - післяродова прибацаність»

Ірена Карпа: «В мене - післяродова прибацаність»

Ірена Карпа: «В мене - післяродова прибацаність»

Ірена Карпа: «В мене - післяродова прибацаність»

Ірена Карпа: «В мене - післяродова прибацаність»

Ірена Карпа: «В мене - післяродова прибацаність»