Для нинішнього пенсіонера Леоніда Кучми настає пора «незлого тихого слова». Минулоріч виповнилось 10 років «касетному скандалу», який прив’язав Кучму до вбивства Георгія Гонгадзе. Незабаром після скандалу стартувала і акція «Україна без Кучми», що почалася 15 грудня 2000 року і фактично завершилася 9 березня 2001-го. У той день пройшли наймасовіші виступи опозиції, котрі увінчали арешти майже трьох сотень людей.

Видео дня

Щоправда, більшість з цих людей (переважно – студентську молодь) відпустили вже за кілька днів, полякавши нетривалим знайомством з київськими буцегарнями. Але дев’ятнадцятеро (серед яких був і Андрій Шкіль, тодішній лідер УНА-УНСО і кілька членів цієї організації) лишились за гратами надовго. Слідство по «справі 9 березня» вела СБУ, і у вересні 2001 року доблесна Служба безпеки дописала свій обвинувальний висновок із воістину ідіотськими обвинуваченнями.

Далі був суд, що тривав понад рік і завершився вироком та ув’язненням для більшості фігурантів справи. (Те, що Андрія Шкіля було обрано на той момент народним депутатом по 121-му мажоритарному виборчому округу, дещо збило кипіння пристрастей, адже спочатку прокурор вимагав для підсудних максимальне покарання). Ну а потім життя тривало, і на якусь яскраву мить вибухнуло «помаранчевою» революцією, котрої, як справедливо зауважує Шкіль, не було б без тих далеких буремних днів, того короткого сплеску життя у тихому застійному болоті початку 2000-х...

Детально про акцію «Україна без Кучми» «Обозреватель» вже згадував минулого тижня, а зараз ми бесідуємо з людиною, яка сплатила високу ціну за участь в УБК, пройшовши і міліцейську катівню, і тривале ув’язнення – з народним депутатом України Андрієм Шкілем.

- Пане Андрію, минуло десять років з відомих подій на Банковій, за цей час виросло нове покоління, яке мало що знає про ті дні загалом. Про що ви замислюєтесь в першу чергу, згадуючи 9 березня 2001 року та все, що йому передувало?

- В першу чергу, про паралелі між 2000-м і 2011-м роком. Вони існують, й значна частина людей в українському суспільстві це вже розуміє. Настрої в суспільстві – тоді і зараз – є досить подібними. Але десять років тому “касетний скандал” не минув марно. Він посіяв розуміння того, що за владою потрібне пильне око, бо відсутність громадського контролю розбещує її, і вона починає творити страшні речі. Народові спала з очей полуда і він побачив, що король (чи то пак президент) – голий. У цій голизні в усій її непривабливості люди зайвий раз переконалися під час подій 9 березня.

Нині ситуація чимось нагадує тодішні події, але є один додатковий негативний чинник – це зерно «противсіхства», яке, на жаль, дало свої плоди. До того ж, існує і надалі категорія людей, яка за невеликі, але постійні гроші Партії регіонів закликає вважати усіх негідниками. Не помічаючи відмінностей, не дивлячись, хто нині при владі, а хто – ні. Для них усі – негідники, й тому не треба нічого робити, треба лише терпіти і всіх ненавидіти…

Але доля – чи то конкретної людини, чи то цілого народу – просто так не дається, вона виборюється. І як після “касетного скандалу” народ сказав своє слово,так і зараз його реакція буде вибухоподібною і непередбачуваною. І станеться це напередодні виборів 2012 року.

- Ув’язнення та неможливість агітувати за себе не стали на заваді обрання вас народним депутатом. Ба навіть навпаки: шлях випробувань у кінцевому підсумку приніс вам успіх та славу. Та все ж чи не зависоку ціну сплатили ви, провівши 13 місяців у СІЗО, з яких більша половина пройшла в одиночній камері? Якби все повторилось з початку, чи намагались би ви уникнути цього досвіду?

- Ні. Всі і я – як один з організаторів акції – був свідомий того, що рано чи пізно провокація влади буде втілена в життя. Про це нас неодноразово попереджали, залякуючи у такий спосіб. 8 березня 2001-го опозиція вітала під стінами Лук’янівського СІЗО ув’язнену там Юлію Тимошенко, а вже наступного дня ми самі опинилися за гратами. Цікавий факт: кримінальна справа проти нас була порушена о 8.45, тоді як безпосередні події, яких вона торкалася, почалися о 9.45, тобто через годину.

Влада так швидко хотіла все завершити, що перевиконала план.

Що стосується випробування слідчим ізолятором... Політик, який не пройшов його – поганий політик. Я не вірю, що генерал міг би уникнути солдатського виховання, так само і політик дуже часто не може обійтися без такої «просвіти» у різних її формах. Я нікому цього не бажаю і не вважаю тюрму обов’язковою запорукою кар’єри політика. Тож у своєму житті я би нічого не змінював. І прожив би його так, як прожив, і зробив би все так, як зробив.

Щодо успіху, то тут треба розуміти, що то був не лише мій успіх, а потужна робота команди, людей, які працювали на окрузі, які мені допомагали, які мене підтримали. А підтримали вони мене ще й тому, що я пішов саме по мажоритарному округу, а не по списку тієї організації, яка фінансувала вибори за кошти тодішньої вулиці Банкової (Шкіль має на увазі співпрацю з владою частини УНА-УНСО – Авт.).

Мої агітатори обіцяли виборцям єдине: те, що вони привезуть на округ Шкіля, якщо більшість віддасть за нього свої голоси. А коли це станеться, всі зможуть самі мені сказати, що вони хочуть, щоб я для них зробив.Свого часу я закликав всіх своїх побратимів піти таким шляхом, бо нам потрібні були солідарні кроки, треба було діяти, і діяти таким чином, щоб отримати результат.

- Що було найстрашнішим у тюрмі? Якої найбільшої шкоди здатна завдати людині тюрма? Як ви боролись з нападами відчаю, що вас підтримувало найбільшою мірою?

- Тюрма – це в першу чергу позбавлення волі, а решта побутових речей – це, насправді, дрібниці. На превеликий жаль, значна частина українського суспільства зараз живе гірше, ніж у тюрмі. Інша річ, що поза тюрмою люди в стані самі припинити таке існування чи, принаймні, спробувати це зробити. А в тюрмі ти цього зробити не можеш, бо потрапив туди не за власною волею.

Напади відчаю трапляються будь-де: і в тюрмі, і на волі. Як і у кожної нормальної людини. Питання в тому, що це не повинно бути сильнішим за тебе. Знаєте, українське слово “перемога” включає в себе поняття подолання – не міг, але, зрештою, переміг. Я переміг у внутрішній війні із собою, бо знав, що зовнішні процеси мусять лягти в одне русло із внутрішніми…

- Нині до Лук’янівського СІЗО черговий раз прикута увага преси – серед «знаменитих» в’язнів Лук’янівки знаходиться Юрій Луценко. Проте тональність публікацій відрізняється суттєвим чином: вам, політв’язням режиму Кучми, активно співчували. Теперішніх заґратованих опозиціонерів сприймають в кращому випадку відсторонено. Що змінилось за 10 років найбільшою мірою – в’язні, ЗМІ чи людська природа?

- Все потрошку. Плюс треба розуміти, що коли арештовують високопосадовців, тут завжди є певний сумнів: «а хтозна?...» З іншого боку, та сама людина, яка ставить це питання, чудово розуміє, що єдиною причиною таких арештів є політика, бо теперішні переслідування опозиціонерів відбуваються за політичною ознакою. Це визнано і світовою спільнотою, і притулок Данилишину в Чехії є яскравим підтвердженням тому.

Що стосується арештів 9 березня, то вони були наслідком дій на вулиці, вулиця тоді була повністю в руках опозиції. Не так багато людей вийшло на вулицю, але всі були «за»… І всі були свідками тодішніх виступів, котрі відбувались відкрито та публічно. Не було приводу відшукувати якісь латентні причини у тому ударі, який було завдано по найдієвішій частині опозиції.

Не забуваймо, що 9 березня 2001 року було заарештовано відразу 300 осіб – і все це сталося миттєво, в один день, а підставою для затримань виявилася українська мова або походження. «Ти зі Львова? Говориш українською?» Все, в тюрму! До того ж, всі арешти супроводжувала тваринна жорстокість. Хоча причиною всьому була сутичка, яка відбувається після мало чи не кожного футбольного матчу…

Тобто, відповідаючи на питання про те, що змінилося, можна вказати на цілий ряд факторів. Десять років тому відчувався шалений тиск заангажованих ЗМІ, зараз він менше, але немає підтримки опозиції з боку незалежних засобів масової інформації. Суспільство дозволяє собою маніпулювати, а найактивнішою частиною його і надалі залишаються «противсіхи» (тепер вже – поствиборчі), з їхньою небезпечною філософією нігілістичного пристосуванства. Особисто я переконаний, що українці заслуговують на кращі часи. Але долю собі кожен обирає сам. Та я вірю в свій народ і в його усвідомлення того, що доля борця краща за долю раба.

- Але якщо говорити про 9 березня 2001 року, то чому, на вашу думку, влада обрала саме цей день, щоб покласти край антикучмістським виступам? Це був далеко не перший виступ з початку УБК…

- Просто кожна провокація з боку влади має бути підготовлена. Ця акція була запланована за два місяці до того – з датами і подробицями: «як», «де» і «коли»… Спочатку влада провела перевірку боєм 1 березня, коли знесла наметове містечко на Хрещатику, а потім використала 9 березня, коли заарештувала учасників акції.

На той момент опозиційні виступи досягли свого апогею, критична маса протестів мала або вибухнути відставкою Кучми, або спричинити репресії проти найбільш активних їх учасників. Сталося останнє. 9 березня влада вкорінила своїх імплантантів в колону, що рухалася вздовж Банкової, і ті почали сутички. Позаяк ніхто нічого подібного не очікував, ця примітивна провокація спрацювала.

Я передбачав, що влада цинічно знехтує законом і здоровим глуздом, знав, які будуть наслідки, знав, що будуть арешти, тільки не думав, що в подальшому прокуратура вимагатиме максимальне покарання за статтею «масові заворушення». Тобто від 12 до 15 років ув’язнення. Сподівався, що термін буде не довшим ніж 15 діб. Водночас ми знали, що влада планує покласти край акції вже найближчим часом, щоб вже незабаром керівництво країни спокійно відбуло на літній відпочинок.

- Наскільки очевидним було для влади, що перші ж «посадки» активістів УБК призведуть до того, що акція захлинеться? Чи охарактеризували б ви тодішню опозицію як слабку і не згуртовану?

- Справа не в тому, слабка опозиція чи не слабка, просто жорстокість та абсолютна зухвалість тодішніх арештів досить істотно вплинула на всю опозицію. Не зламалися тільки окремі люди, не буду зараз називати нічиїх імен. Мені, на щастя (чи на жаль, не знаю) довелося бачити протоколи допитів усіх активістів. І тільки одиниці вели себе так, як – я вважаю – треба було себе вести. Це свідчить про те, що насправді опозиція була розчавлена цими арештами, чого, власне, й домагалася влада. Плюс не забуваймо, що була сумнозвісна «заява трьох» – Ющенка, Плюща і Кучми, де нас було названо фашистами… (Ющенко обіймав тоді посаду прем’єра, Плющ – спікера. Разом із президентом Кучмою ці двоє підписали спільну відозву, якою засудили антивладні виступи – Авт.).

Та все одно, перебуваючи в тюрмі, я був на сто відсотків переконаний, що опозиція отримає перемогу. Інше питання тоді було: а чи утримає вона її? Так, у момент часу опозиційний рух став більш кволим. Когось залякали, хтось просто зневірився, та я був переконаний десять років тому, що якщо українці не бояться накинутої їм на шию влади, то вони підтримують опозицію і не дадуть сфальсифікувати результати виборів. Тоді це означало, що ми сидимо у в`язниці не дарма.

- Власне, це мало бути моїм наступним питанням. На початку 2002-го, даючи інтерв’ю з тюрми, ви говорили, що сподіваєтесь на одне – ваша справа не буде марною, народ на виборах підтримає опозиційні сили. У 2002-му так і сталося. Так сталося і у 2004-му, коли народ привів до влади Ющенка і зумів відстояти свій вибір на Майдані. Але зараз все повернулось на кола свої, і навіть у гіршому варіанті, ніж це було 10 років назад. Чи не викликає у Вас ця ситуація прикрого розчарування?

- Ніякого розчарування у мене це не викликає, просто тут та ж сама паралель. Якщо на виборах 2012 року суспільство не зробить такий самий вибір, як у 2002-му, то Україну можна буде закривати на замок. Через деякий час тут все розвалиться, залишаться тільки два-три протодержавні утворення. Це те завдання, яке ставлять перед собою нинішні вороги України.

Прийшов 2004-й. Я сподівався, що прискоряться усі процеси українізації, євроатлантичної інтеграції... Але вони не тільки не прискорилися, а й втратили найближчу перспективу. Це стало помітно вже через два місяці після інавгурації президента Ющенка. Мабуть, саме таке завчасне розуміння допомагало мені менш болісно переживати всі ці процеси.

- До речі, сам Кучма колись уїдливо зауважив, що він ще подивиться, якою буде Україна без Кучми. Як особисто вам подобається те, що постало після незабутнього Леоніда Даниловича – зокрема, Україна з Януковичем?

- Порівнювати Кучму з Януковичем – це все одно, що запитувати: де було краще – в слідчому ізоляторі СБУ чи у Лукянівській в’язниці? Це абсолютно тотожні поняття. Що Кучма, що Янукович. Тоталітарні машини – ті самі, просто водії інші.

- Справа, порушена проти вас 10 років назад, не закрита по цей день. Як ви ставитесь до того, що, маючи можливості для її закриття, правляча верхівка 2005-2009 років не подбала про це?

- Погано ставлюсь. Але мушу віддати належне тому, що скільки б не мінялося у нас міністрів внутрішніх справ, справа міліцейська процвітала при кожному з них. Я вважаю, що треба було розслідувати сам факт появи «справи 9 березня», слід було притягнути до відповідальності фальсифікаторів, бо на суді під головуванням горезвісного судді Волика було доведено, що міліція, даючи свої покази проти учасників акції, збрехала на всі 100 відсотків. І це було не якесь перебільшення, а нахабна, цинічна та зухвала брехня.

Швидше за все, була принципова позиція – за жодних обставин не закривати цю справу. Хоча держава просто таки мусила спокутувати вину перед громадянами, які не дозволили їй скотитися тоді в яму тоталітаризму. Дарма, що на той момент всі політв’язні вже вийшли на свободу, і все нібито «минулося»… Адже якби не було 9 березня 2001 року, тоді не було би і «помаранчевої» революції.

- У 2002-му році вас обрали по мажоритарному округу. Чи балотувались би ви зараз по «мажоритарці»? Якими, до речі, є перспективи зміни виборчого законодавства і повернення до змішаної системи виборів?

- Мажоритарна система виборів, як і пропорційна, є недосконалими системами. Питання, на мій погляд, треба переформулювати так: як зробити, щоб український політикум став якісним? У 2002 році я був обраний за мажоритарною системою і дуже вдячний своїм виборцям, які мене підтримали. Та це було, радше, винятком із загального правила мажоритарних виборів в Україні.

Плюсом тодішньої ситуації було те, що вибори були одночасними до ВРУ та місцевих рад, і місцева еліта, не дивлячись на вказівки з центру, займалася собою, забезпечуючи своє проходження на різні щаблі влади – в районну раду, обласну раду, міську раду, на посаду мера. Це було значно простіше та зручніше для них – боротися за себе, а не проти когось. За себе – це завжди вигідно, перспективно, можна піти до церкви і в очі людям подивитись.

І от у підсумку сталося так, що у 2002 році антикучмівські сили пройшли у парламент із феноменальною перевагою: через 10 днів після виборів вона складала приблизно 300 до 150. Але за півтора місяці все змінилось кардинальним чином: 230 на 220. Потім до провладної більшості «перетекли» ще й депутати, які пройшли по мажоритарних округах.

Тому система виборів в принципі великого значення не має, адже корупція може спаплюжити будь-яку. Нагадую, що вибори-2012: це будуть вибори лише до парламенту. На відміну від ситуації десятирічної давнини, коли електорат голосував за кандидатів до усіх рад – від сільської до Верховної. І якщо суспільні настрої зараз докорінно не зміняться, Верховну Раду ми обиратимемо вже не в тому soft-режимі, який був властивим для 2002 року. До парламенту потрапить не просто більшість провладних депутатів, там будуть представлені чіткі структуровані одиниці тоталітарної системи влади.

І от тоді суспільство може вже не вникати у тонкощі на кшталт того, хто з депутатів не так себе поводить, хто не на ту кнопку тисне абощо. Всі будуть все «правильно» розуміти. Узурпація може відбутися тільки за допомогою суспільства, без допомоги суспільства владу ще ніхто ніколи не узурпував.

- Після протестних акцій 2000-2001 рр., після «помаранчевої» революції, яким міг би бути Майдан-2011, Майдан-2012? Чи реалістично виглядає сценарій, за яким народ підніметься проти влади зараз? Яким міг би бути фінал такої акції – більш подібним до протестів УБК (коли все закінчилось ув’язненням активістів) чи до тріумфу 2004 року?

- Я знаю точно тільки одне: народ підніметься. Але піднятися треба не після виборів, коли ми вже матимемо варіант азійщини, а до виборів. Можна, звісно, розмірковувати про те, що люди живуть щасливо і при тоталітарних режимах, от як, приміром, у Північній Кореї, де всі «щасливі» і всі вмирають. З початку 90-х років у цій країні більше двох мільйонів громадян померли від голоду, та хіба для декого це велика цифра?! Решта живі, і тим задоволені. Бо незадоволені вже відправились у кращий світ.

А щодо України, то візьміть для прикладу гуманітарний аспект державного бюджету України на 2011 рік. У цьому році нам буде вельми непросто. Самі подивіться: українська книга отримала не 33 мільйони гривень, а тільки 20. Українська історія отримала... конфігурацію з трьох пальців. На вивчення українського визвольного руху виділено «аж» мільйон гривень. Пам'ятник жертвам Голодомору також отримав мільйон на утримання, у той час як він вимагає шість мільйонів. Тому говорити, що цей рік буде якось пов'язаний з Україною, не доводиться. В кращому разі, він увійде в історію як період, пов'язаний з територією, назва якої – «Україна».

Про соціальну складову бюджету говорити не варто – всі відчувають «покращення життя вже сьогодні». Згадаємо долю «підприємницького» Майдану, який влада – у кращих енкаведистських традиціях – знищила наприкінці минулого року. Цим народ не пошиєш в дурні, як сподіваються на Банковій, тому що наші люди набагато розумніші, аніж ті, хто ховається від них за спини своєї охорони. Народ вже не боїться ані міліціянтів з палицями, ані, власне, своїх «керманичів». Тож, в принципі, я не маю сумнівів, що Майдан-3 – попереду. І на ньому вже не буде місце ані компромісам, ані закликам дати владі останній шанс…

- Чим, на вашу думку, закінчиться кримінальне переслідування Юлії Тимошенко? Чи можливий сценарій, за яким її засуджують і відстороняють від участі у виборах-2012? Чи радикалізує такий варіант суспільство?

- Від цієї влади всього можна очікувати, хоча багато експертів стверджує, що подібний демарш можновладцям все ж невигідний. Кучма колись ув’язнював Тимошенко, не знаючи усіх спокус нинішньої влади. Зараз питання в тому, які наслідки матиме такий арешт. А вони можуть бути значно гіршими, ніж десять років тому назад, враховуючи настрої, які домінують зараз у владі.

Я, хотів би звернутися безпосередньо до суспільства, до громади, до людей: не час зловтішатися. Ті, хто були проти всіх, подивіться зараз в дзеркало, подивіться довкола: це ваша заслуга в тому, що прийшла така влада. Принаймні хоча б помовчіть – в даному випадку мовчання було б золотом. А активну частину суспільства я закликаю якраз не мовчати. Я закликаю підтримати в особі Юлії Тимошенко - лідера опозиції. І зайвий раз замислитись: якщо ми даємо можливість таким чином переслідувати лідера опозиції, то що в такому разі можна зробити з самою опозицією, з усією спільнотою та країною в цілому?..