Мирослав Попович: "Помирають завжди найкращі"

Мало чи не кожна фраза цієї людини – завершений афоризм. Сьогоднішній співрозмовник "Обозревателя", філософ Мирослав Попович говорить з нами про Крути і крутянців, виходячи за рамки 29 січня 1918 року і екстраполюючи тодішні події на сьогодення. З тим, що він говорить, тяжко не погодитись – і з тезою, винесеною в заголовок (вона нагадує пам’ятну ще з університетського курсу давньогрецької мови сентенцію "кого люблять боги, ті помирають молодими"); і з тим, що українські визвольні змагання – це удари "рукою з розчепіреними пальцями" (а не кулаком, що було б дієвіше), і з тим, що там, де починається комфорт, закінчується пасіонарність… У другій частині нашої розмови з Поповичем "Обозреватель" зачепить тему землі – цієї сакральної української матерії і важливого стратегічного продукту водночас, але це буде трохи згодом. Наразі згадуємо померлих, вони заслужили принаймні на пам'ять…

- Пане Мирославе, історію Крут трактують по-різному. Багато охочих знаходять в ній купу невідповідностей, декому навіть цифра "300" (кількість юнаків, що брали участь у боях) здається надто "огламуреною", підігнаною під 300 спартанців… Диявол і справді ховається в деталях?

- Справа не в тому, 300 було студентів чи 3 тисячі. Це була необстріялана молодь, і достатньо цього якісного (не кількісного) показника. Інше питання в тому, як ставитися до такої події, як бій під Крутами. Це – трагічна сторінка нашої історії, в якій відобразилась як у краплі води вся та недолугість, котра не дозволила Україні встати на ноги у часи громадянської війни.

В громадянській війні Україна програла, не зумівши мобілізувати свої сили. І так сталося, що юнаки та дівчата, котрі не мали бойового досвіду, мусили брати гвинтівки і йти на заздалегідь визначену поразку…

- Але хтось же їх туди відправив?

- Казати, що хтось винен, що їх кинув туди… Треба було захищати столицю від військ Муравйова… Це рішення не назвеш раціональним та зваженим, мова йде про те, чого не можна було не робити… Але проблема в тому, що така ситуація раз у раз відтворювалася, і героїчні виступи українців були ударами руки, де всі пальці розчепірені. Тому ця трагедія є типовою для нашої історії.

- І все таки: оборона Крут була чиєсь недолугістю чи єдино можливим виходом?

- Недолугість була у тому, що тих хлоп’ят покинули на полі бою, покинули напризволяще… Їхні командири вчинили дуже егоїстично, залишивши їх і рятуючи свої життя. Офіцери, які навіть не брали участі у бою, поїхали, не дочекавшись бійців, щоб евакуювати їх.

Був суцільний безлад, в якому реалізовувалося, в принципі, єдино правильне рішення, що й призвело до непотрібних жертв і великої трагедії. Іншими словами, недолугість стосується тактичних ходів окремих людей.

- Ті молоді люди, крутянці, усвідомлювали, що вони поляжуть на полі бою? Вони знали, що йдуть на смерть?

- Хтозна… Усвідомлювали вони чи ні, чи діяли наосліп… Їх привезли під Крути, приблизно пояснили, що робити, де кому розташуватись… Відтак кожен думав про те, за який горбочок йому припасти і як влучити в ціль… Потім було чимало нарікань на адресу тієї – як би зараз сказали – бюрократії, яка виявилась неспроможною кращим чином організувати опір, ніж це було зроблено.

- Скажіть, чому жертовність як така була більш властива попереднім поколінням? Чому віктимність поведінки вичерпалась серединою ХХ століття, коли були ліквідовані останні боївки УПА? Скажу про себе: є речі, задля яких я могла б пожертвувати життям, але боротьба за політичну ідею не входить до їхнього числа…

- Українська національна революція була продовженням тієї хвилі романтичних революцій, які почалися у Європі з 1848 року. А Європа 1848 року була, своєю чергою, відголоском французької революції 1789-го… В усякому разі, настрій "смерть або воля" був характерним для революціонерів ХІХ століття, це найкраще показано у романі Етель Ліліан Войніч "Ґедзь"…

Пізніше, у роки вже громадянської війни ця хвиля помалу почала спадати… Війна – річ страшна, і пройти крізь неї, зберігши усі свої юнацькі ідеали, здатен не кожен. Далі в хід йдуть політична стратегія та розрахунки. Але це добре, що нині історія не вимагає жертви на олтар війни, бо гинуть завжди найкращі.

- Гаразд, історія не вимагає жертв, але психотип людини змінився?

- Чим комфортнішим стає життя, тим важче з ним розставатися. Невипадково шахідів породив бідний мусульманський світ. Європейці не зважуються на речі, прийнятні в цьому світі. Навіть найбільші радикали, котрі не знають, де застосувати свою пасіонарність…

- Я подумала от про що: якби сторінка, подібна до Крут, мала місце в історії західного світу, Стівен Спілберг або Мел Гібсон вже давно б зняли про ті події екшн, чи не так? У нас же Крути мало кому потрібні…

- Як вам сказати… Є речі, яких боляче торкатися. Не уявляю собі фільм про Крути. Я свого часу був на так званій "окупованій території". А моя мама працювала вчителькою – всі учні з її 9-го класу пішли у партизани і всі, крім одного, загинули. Я не уявляю, як я, будучи режисером, знімав би про це фільм. Хоча свого часу думав про те, щоб записати розповідь про ті події…

Є речі, про які не можна писати, які не можна зображувати тощо. До них належать великі поразки і великі трагедії. Тобто я розумію, що можна було б зробити якийсь авантюрний фільм з пригодами, але у підсумку, за законами жанру, він повинен мати хепі енд і поцілунок на весь екран у заключних кадрах…

Можна показати людині, як їй треба жити, та не можна показувати, як треба вмирати. Треба вчити життю. Зазвичай у фільмах, які розповідають про трагедії – якщо це справжні витвори мистецтва – страждання наприкінці чимось "зняті", нівельовані…

- Але українські кінематографісти знімали фільми і про голод 1933 року, і про Бандеру та його останні дні, і про Андрея Шептицького. Там не було хепі ендів…

- Мені не подобаютьсяці фільми– починається декламація, а далі все виходить в дусі "Как закалялась сталь". Така моя особиста думка.

- А наша академічна наука? Вона хоч якийсь продукт дає? Я про викладання історії, про підручники з цієї дисципліни…

- Ну що тут скажеш? Тут тільки руками розведеш… У суспільства немає уміння скласти історичну мозаїку в одну картину. Ми не можемо сьогодні бути на стороні тієї чи іншої політичної течії. Бо коли ми виводимо героїв з минулого, для них завжди знайдуться антагоністи. Власне, у комуністів Західної України ви знайдете стільки ж прикладів героїзму, скільки і у націоналістів, і це – безкінечний процес…

Як би ми не критикували (і справедливо, та ще й мало!) Путіна за його євразійство, але сьогодні він ставить питання так, як його найкраще сприйме росіянин. А саме: в історії треба знайти місце і червоним комісарам, і "бєлой гвардії". А програвати вкотре їхню битву – безперспективний шлях.

Тому не повинно бути страху перед минулим, і перед минулими злочинами зокрема – за них слід просити пробачення, але з іншого боку, треба й вилущити те високогуманне людське ядро, яке рухає нами навіть на порозі небуття.