Блог | Що ж ми зробили не так, або Вони обов'язково зустрінуться
Він.
в 18 втікав з пар першого курсу, щоб тягати шини та ноші з пораненими на Майдані. дзонив мамі про "шапку та бутерброди поїв", його вивертало за льдовою барикадою на Інститутьскій після того, як він пальцями зажимав рану товариша, з якої текла тепла кров. А від неї, від крові, на морозі йшов пар...
Потім він не здав сессію, бо його знов вивертало вже від пропозицій препода оплатити гарну оцінку. потім повістка - швидкі збори - учєбка. попросився в добробат в 21 рік. Вже не вивертало, тільки назавжди змінився погляд та сни... і з'вились внутрішні тест системи "ворог - майбутній ворог - ворог, який ще визначився"... і мамі перестав дзвонити, бо не міг чути сльози.
Вона.
В 11 чула від мами про "майданутих", про "порушену стабільність", про "що ви досягли своїм Майданом?". Родиною ходили на концерти Лорак та на гастрольні вистави російских антреприз. Телевізор дома не прижився, але всі новини татко озвучував з інтернету, починаючи промови словами про розкрали та порушили, просрали та не змогли...в 13 вона вперше пішла з мамою до косметолога та в "бутік" за джинсами (бо наші ніколи нічого путнього не пошиють), В 15 побачить як татко оплачує вдома на кухні її навчання у виші, в 17 зробить перший ботокс та пухлі губки, буде мати 4000 підписчиків в інстаграмі, 3000 друзів в контактику і сперечатись на теми гендерної рівності.
Він.
Одного ранку він не прокинувся. Йому було 15, але це був не він. бо замість сніданку, маминих оладків з медом, сонця над терриконами за мереживними фіранками, замість цього над ним була бетонна брила, щось давило в спину, та він не міг поворушити ногами. Вже потім, в шпиталі в Донецьку він чув про йо*анутих укрів, що стріляли по мирному населенню, він зрозумів, що мами та оладків не буде ніколи. Через 2 роки протезування за рахунок якихось фондів, дороги та пошуки нового дому. В 18 він повернувся в Донецьк. Він жодного разу не брав зброю, але подумки вбив не одного сраного укропа, особливо, коли згадував той день своєї смерті в 15 років. І мріяв про зброю.
Вона.
В 13 ховала татка. мама перестала говорити - ходити - розуміти. сусіди стояли на колінах на подвір'ї, а татко, у військовій формі та с закритим вишитим рушником обличчам, здавався не татком, а лялькою мотанкою, що вони робили на Покрова в школі... Потім, коли мама повернулась з пологового (братик помер одразу при народженні) вони сиділи на холодній кухні і думали, як їм далі жити. В 15 вона знала скільки коштує городина на вокзалі в Києві, мала мозолі на долонях, вчилась жити на 20 гривнів в день і мріяла стати лікарем, щоб хлопчики при народженні не помирали, бо вони і на війні помирають і при народженні помирають. Це несправедливо...інколи, до них приїздили люди, що привозили речі, або гроші, або харчі. Мама казала, що то волонтери. і тоді вона вже хотіла бути волонтером, щоб знати, де можна взяти зайве, щоб їм поділитись... а ще вона ненавиділа Ірину Білик, яка сказала голосно, виблискуючи паєтками з екрану телевізору, що "кожна жінка навесні повинна відмовитись від чорного одягу... ". У них з мамою тільки цей і лишився. починалась третя весна без татка і без братика.
Потім вони всі зустрінуться. Потім, коли держава, зализуючи рани почне відновлюватись і чекати на нові родини та на нових дітей. Вони обов'язково зустрінуться.
А ми будемо всі думати, що ж ми зробили не так????
Це ж були наші діти.
І що б ми зробили, якби не боялись.
