УкрРус

Етап "глибоко опечалившого нас інциденту" завершено

19т

Ось мудрі, заможні і сповнені самовпевненості західні європейці заворушились, захищаючи єдність і безпеку власного інформаційного та ментального поля.

Ні, не Раша тудей заборонили чи якісь там проекти Россотруднічєства прикрили, і від політичного діалогу не відмовляються. Наразі до росіян, які окрім мзсівського пустослів’я мало чим прикривають відверто підривну та ворожу діяльність в інформаційному полі багатьох європейських держав, ставлення поблажливе. Хочеться діалогу. Ну, і торгівлі. А хто ж її не хоче?

А ось з турками діалогу не хочеться. Міграційна хвиля, низка терактів, виконавцями яких стали фанатики Ісламу, зробили мусульман небажаними гостями і сусідами для багатьох європейців.

Додати сюди зовсім небезпідставний імідж турецького президента Реджепа Ердогана та його правління як таких, що зовсім не соромляться авторитарних методів, порушення прав людини, гонінь на опозицію та ЗМІ. І маєш тобі - уряд Туреччини перетворився на дуже зручну мішень для атак в рамках підігрітого виборами політичного середовища в Німеччині і Голландії.

Суть нинішньої чергової кризи у відносинах між деякими країнами ЄС та Європи (ФРН, Голландія, Австрія, Швейцарія) з Туреччиною на перший погляд проста. Уряди європейських країн заборонили членам турецького уряду проводити агітацію в турецьких громадах. Турецька влада покладає великі сподівання на голоси співвітчизників з країн Європи в ході майбутнього референдуму в Туреччині, що в разі успішного для правлячої партії (а ще краще сказати, особисто для президента Реджепа Ердогана) результату докорінно змінить форму політичного устрою.

Якщо дуже стисло, то реалізація винесених на референдум в Туреччині політичних ініціатив завершить політичну реформу Ердогана, перетворить Туреччину з парламентсько-президентської республіки на президентсько-парламентську або, не виключено, просто на президентську.

Уся повнота виконавчої влади в країні буде зосереджена в руках президента. Навіть посада прем’єр-міністра буде скасована. Деякі аналітики називають це "американською моделлю". Я би не поспішав з такими порівняннями, оскільки баланс влади в США, як ми це нині спостерігаємо, це значно складніша система, ніж розподіл обов’язків між парламентом і президентом. В США цілком визначену функцію відіграють ще й дуже незалежні суди і громадянське суспільство. В Туреччині такого немає і, боюсь, не буде.

Але оскільки основним бенефіціаром позитивного результату референдуму стане діючий президент, турецька влада з усією серйозністю підійшла до ведення агітаційної кампанії. Тим більше, що багато оглядачів стверджують, що нині країна у ставленні до політичних реформ Ердогана розділена приблизно 50 на 50. Звичайно, у цій ситуації голоси мільйонів турецьких мігрантів в європейських країнах - на вагу золота.

Але уряди Німеччини, Голландії, Австрії та Швейцарії (країни з найбільшими турецькими громадами в Європі) вирішили, що перенесення турецького політичного дискурсу, внесення розколу і додаткової напруги в своєму суспільстві - це завелика ціна турецьких виборчих політичних гонок по Європі.

Десь все відбулось в рамках дипломатичних пристойностей. А десь, як в Німеччині і Голландії, не обійшлось і без скандалів.

Зокрема, в Німеччині було заборонено агітаційні зустрічі з турецькою громадою для міністра закордонних справ Туреччини. А міністра у справах молоді Туреччини просто у супроводі поліції фактично випхали на машині з Голландії на територію Німеччини. При цьому голландські правоохоронці заборонили турецькій міністерці навіть зайти на територію свого, турецького, консульства в Роттердамі.

Турки уміють бути емоційними і без скандалів. А в цій ситуації стримуватися не було потреби. Відтак в заявах турецької сторони німці знову стали "фашистами".

Ну, як не агітувати, так всерйоз і надовго зіпсувати відносини з ФРН турки примудрилися. Якщо заборону на проведення агітації для турецьких офіційних чинників на німецькій землі багато хто в Німеччині вважав неправильним і критикував відповідне рішення федерального уряду, то звинувачення у фашизмі для німців - це.... Навіть не знайшов зрозумілого в українському політичному контексті порівняння. Одним словом, помітили і не погодились з цим порівнянням не лише німці.

І ось тут знову ж таки виникає чергове гамлетівське питання - що буде з Туреччиною в зовнішньополітичному плані?

Те, що тепер європейці та турки у відносинах між собою вже не відчувають особливих пересторог не лише у доборі фразеологізмів, але і в діях, це ж не наслідок останніх дипломатичних інцидентів. Це швидше логічний розвиток дуже складного політичного процесу у відносинах між Туреччиною і ЄС.

Власне, як і Україна через двадцять років нехай часами вдаваної та декларативної, але євроінтеграції виявила, що не має уявлення про можливі наслідки, часові рамки, результат цього процесу, так і Туреччина після 50 років офіційних переговорів вирішила більше не робити вигляду, що вірить в перспективи членства в ЄС. І ЄС навіть не намагалось цього разу переконувати Туреччину у зворотному.

Спроби перейти до прагматичних взаємин - ви нам гроші і безвіз, а ми стримаємо міграційну хвилю теж виявились невдалими.

Не менш складні відносини нині у Туреччини зі США. Окрім складного курдського питання, з’явилась проблема Фетхуллаха Гюллена, видачі якого зі США так прагне Ердоган.

На додачу Туреччина серйозно розчарована реакцією країн НАТО на сирійську кризу, на спробу військового перевороту.

На тлі цих проблем з традиційними союзниками та партнерами, звичайно, важко не помітити візит 10 березня до Москви Реджепа Ердогана.

Традиційно широку аудиторію в Україні цікавить лише одне. І це "одне" виглядало дуже однозначно. Слова "Україна", "Крим", "кримські татари" на підсумковій прес-конференції Путіна і Ердогана не пролунали.

Зате ми почули, що етап нормалізації відносин після, за словами Ердогана, "глибоко опечалившого нас інциденту" завершено. Більше того, "дружба між нашими країнами продемонструвала здатність долати будь-які екзамени, труднощі та провокації".

Отже, наші українські проблеми, разом зі збитим російським бомбардувальником слід вважати екзаменами, труднощами і провокаціями, що дружня турецька влада і ворожа влада Росії вже подолали?

Звичайно, не можна не помітити, що плани співробітництва між РФ та Туреччиною тепер дійсно грандіозні.

Щось з цих планів, наприклад деклароване бажання не лише поновити торговельний оборот (в результаті інциденту з російським бомбардувальником та падінням цін на енергоресурси скоротився з 32 млрд. дол. США в 2015 році до 17-ти млрд. дол. США в 2016 році), але і збільшити його до 100 млрд. дол. США можна назвати такою-собі політичною агіткою.

Якщо енергетика (газопровід та АЕС) чи торгівля - це традиційні останніми роками теми для турецько-російського діалогу, то не помітити як багато під час прес-конференції лідерів РФ та Туреччини йшлось про співробітництво спецслужб, в оборонній галузі та в гуманітарній та інформаційних сферах було важко.

І це, окрім згаданого гамлетівського запитання, ставить ще одне дуже практичне питання перед українською дипломатією - а який у нас порядок денний діалогу з Туреччиною? Що ми хочемо і чи досягаємо цього? Зрештою, є ще одне питання - а чи можемо ми вірити Туреччині?

Це зовсім не даремні питання перед серією подій на високому політичному рівні між нашими державами. На весну цього року заплановані низка зустрічей на рівні президентів та прем’єр-міністрів.

Схоже, що Туреччині нині мало що потрібно від України окрім боротьби з гюлленістами, яких тепер турецька влада бачить скрізь, і не могла не розгледіти в кількох приватних українських школах. Ці питання турецька дипломатія довбе на усіх переговорах з наполегливістю і завзяттям дятла.

А що хочемо і чого досягаємо у відносинах з турками ми?

Чи не станеться так, що політичний діалог з Україною потрібен туркам не більше, ніж операція прикриття для зближення Туреччини з РФ?

Присоединяйтесь к группам "Обозреватель Блоги" на Facebook и VKontakte, следите за обновлениями!

Редакция сайта не несет ответственности за содержание блогов. Мнение редакции может отличаться от авторского.

Наши блоги