Блог | Майдан: новини вмить протверезили
Над головою на фоні блакиті літали херувими, серафими, ангели, архангели — все воїнство небесне. Десь поруч були сам Бог Отець, Син Його і Дух Святий. Саме так, як колись і розказувала бабця.
"Невже в раю? Боже милосердя безмежне..."
— Буде жити, — пролунав ніби здалека втомлений, але веселий голос.
— Ну, принаймні, тепер він точно швидше помре від цирозу печінки, ніж від тої кулі, — додав інший теж з гумором.
— Чуєте, діду, живі будете! — задоволено повторив перший голос.
"Добре, — подумав він, — хай рай почекає. Тільки ж почав по-справжньому жити..."
Усвідомлення, де він, поверталося, містичне відчуття потойбіччя навпаки вивітрювалося. Врешті, все зрозумів: херувими, серафими і небесне воїнство не були маячнею. Він лежав у церкві, точніше в Михайлівському Золотоверхому соборі, що тимчасово став шпиталем.
Прояснена голова наповнювалася спогадами: Майдан, "мирний наступ", перші вбиті в Маріїнці, потім на Інститутській, палаючі Профспілки. Шпиталь в соборі обладнали ще звечора 18-го, він став в пригоді після того, як загорівся Будинок профспілок.
Читайте: Як розрізнити Майдан та "Майдан"?
Спогадів ставало дедалі більше, а самі вони глибшими, аж поки не пригадав усе своє довге життя.
"Дітей побили!"— почув він вранці 30 листопада про розгін студентської акції. Про це говорили всі і всюди. Обуренню не було меж, але цього разу воно мало конкретні наслідки і вилилося у практичні дії. На Київ з Коломиї їхали кілька автобусів протестувальників, щоб взяти участь в акції наступного дня, 1 грудня.
Чого і як серед тих, хто зголосилися їхати, опинився старий Петро — не знав ніхто. От в чому ніколи б його не запідозрили — так це в цікавості до політики. Відомий на всю Коломию семидесятилітній п'яниця ніколи б не потрапив до Києва, якби раптом в останній момент не відмовився їхати Микола Козак — того не пустила вагітна дружина.
Це не значить що Петрові запропонували зайняти вільне місце — в жодному випадку. Виїздили у вечері, довкола панував безлад, міжпартійні суперечки, тож ніхто й не помітив, як він підсів на порожнє місце. А от на питання, чому він вирішив поїхати, докладно не відповів би навіть сам Петро.
Напевно-таки, через оте "дітей побили".
Були в нього і діти, і внучка.
Десь були. Він дуже давно з ними не бачився. А все через горілку. Чи то вигнали з хати, чи то сам пішов — важко сказати. Але попри те продовжував любити обох синів і, особливо, онуку. Студентка, навчалася в університеті Шевченка в Києві, і йому здалося, що серед побитих могла бути й вона. Перевірити не було ніякої змоги: списків постраждалих не склали, а дзвонити до сина не відважувався.
Читайте: Зачем Майдан был нужен Путину и кто стрелял в "беркут"?
Але думка, що він не захистив свою Олю, майже протверезила Петра, як тільки з'явилася в голові після почутої новини в дешевому барі, де він звично проводив кінець тижня. Здавалося, навіть впізнав її на тих страшних кадрах. Хоча навряд — не бачив із дев'яти років.
Київ зустрів прохолодною, але сонячною погодою, а головне — сотнями тисяч (подейкували й про мільйон) протестувальників на вулицях. Велична колона зібралася біля пам'ятника Тарасу Шевченку, навпроти Університету. "Десь в тому червоному будинку вчиться моя Оля", — з гордістю думав Петро.
Далі всі рушили до Хрещатика і врешті дійшли до місця, де два дні тому "гуляв" "Беркут". Спроби спинити безкінечний потік людей тривали кілька секунд: міліція відступила під шаленим тиском, і протестувальники знову опинилися на головній площі країни.
Так Петро потрапив на Майдан і тут почав жити. Тобто не лише оселився в наметі біля пошти, але почав жити по-справжньому. Бо що в житті бачив до того? Злиденне повоєнне дитинство, навчання в училищі, важку фізичну працю столяра та будівельника. Одружився рано з такою ж бідною дівчиною з села, як і сам. Тому працювати треба було ще більше, щоб чогось досягнути, щоб не повертатися до села.
Столяром був хорошим, навіть казали, що має золоті руки, от тільки золота та грошей вони йому приносили не багато. Двадцять років працював, щоб отримати квартиру у Франківську, потім ще десять, щоб обставити її: стєнки, холодильники, килими, телевізори. В гонитві та чергах за цими "благами" пройшли кращі літа. Десь далеко від нього відбувалися якісь важливі події в країні, але вони його не цікавили. Не забивав собі голову дурницями.
Читайте: Как российские хакеры хотели остановить Евромайдан
На відміну від сусідів не слухав "ворожих голосів" по радіо. Але і на жовтнево-травневі паради теж не ходив. Потім не ходив й на інші паради, які вже відбувалися під синьо-жовтими прапорами і називалися мітингами. Тримався подалі від політики.
Може, тому, що, як казала його мама, під час війни "за політику забили твого тата". Але політика таки увірвалася в Петрове життя: через економіку. Будівельне управління, де працював вже майже тридцять років, розвалилося. Його старого в приватні фірми брати не хотіли, тому що працювати за новими стандартами "під євро" не вмів, а вчитися вже не хотів. Хоча його "золоті руки" залишалися затребуваними для тих, хто не мали грошей на "євроремонти". Але вони здебільшого платили горілкою. З того все й почалося...
Випивав він, звичайно, і до того, з його ровесників, повоєнного покоління, непитущих, певно, взагалі не було. Але справжнім п'яницею став саме завдяки такій оплаті роботи. Врешті горілка перестала бути засобом розслабитися десь-колись, а стала метою його існування. Всі зусилля були спрямовані на те, аби отримати чарку, а потім ще...
Сім'я, сини, онучка — все розчинилося в міцному спритному напої. Ні, він продовжував їх любити, просто тепер через горілку йому бракувало сили донести до них свою любов.
Якось він навіть заробив не лише горілку, але й непогану суму гривень. Це було напередодні дев'ятого дня народження його улюблениці Олі. Купив онуці дорогу і красиву ляльку — Барбі. Але перш, ніж піти домів, приклався ще до чарки. Додому таки дійшов і навіть зумів з-за пазухи дістати Олюнці ляльку. От тільки іграшка була чомусь геть брудна і без голови. Дитина довго плакала над подарунком дідуся. А сам він наступного ранку пішов з хати: не міг показатися малій на очі.
Читайте: 8 Березня та "травневі" слід скасувати
З того часу поселився в "корєша" Андрія з Коломиї. Разом щось підробляли, разом пропивали зароблене. Саме з ним він пив тоді, вранці 30-го листопада, у барі, коли почув те страшне "дітей побили".
Андрій до Києва не поїхав. І слава Богу, а то, певно, не обійшлося б без п'янки й тут.
На Майдані Петро свідомо відірвався від "своїх" коломийських. Завів нові знайомства, почав нове життя. Став любим усім "дідом". Тут на повну запрацювали його "золоті руки": майстрував столи, лавки, пічки-буржуйки.
Але Петро не лише працював фізично. Він зацікавився політикою. Швидко навчився розрізняти тих, хто виступали на сцені. Хоч, чесно кажучи, серед трьох, яких називали лідерами, йому не подобався жоден.
За більш, як два місяці на Майдані, він жодного разу навіть не пригубив. Хоча бувало, що хлопці довкола таки випивали, попри заборони. А його просто не тягло до того: довкруги таке цікаве життя вирувало, що заливати очі горілкою, яка заважала його роздивитися, було безглуздям.
Петро став геть іншим на Майдані. Тому дуже боявся стрінутися з кимось, хто знав його як п'яницю з Коломиї. А найбільше боявся зустріти синів та онучку Олю. Її, слава Богу, не було серед побитих 30-го листопада, але він не сумнівався, що вона десь тут, серед активістів. Студентів першого курсу з універу Шевченка і навіть з її історичного він таки зустрічав.
Читайте: Різдвяна історія
"Дід", як кожен неофіт, був неймовірно захоплений своєю участю у революції. Випромінював оптимізм, яким заряджав усіх довкола. Він не сумнівався, що "ми переможемо" і повторював цю фразу сотні разів на день. Саме її він бадьоро кричав у морозне повітря в ніч на 11 грудня, коли "Беркут" почав штурм Майдану. Ті, хто стояли на Інститутській, запам'ятали чорну ікру беркутівських шоломів, що сунули вниз вулицею, витісняючи протестувальників, та навіженого діда в помаранчевій будівельній касці, що без перестанку вигукував "ми переможемо!" І таки перемогли!
Потім його бачили й на Грушевського. Далеко кидати пляшки з коктейлем Молотова йому не вдавалося, а от готувати цей пекельний "напій" і заливати в пляшки навчився чудово. Його оптимізм перетривав навіть кінець січня та початок лютого, коли серед протестувальників росла втома та зневіра. Зірвався "дід" після 18 лютого.
Разом з усіма Петро йшов до парламенту у "мирному наступі". Дуже швидко акція перестала бути мирною, перетворившись у бійню з вбитими. Серед диму і хаосу в Маріїнському парку старий Петро не міг знайти собі корисного застосування. Врешті опинився біля Будинку офіцерів. Тут на парапеті вже лежало кілька перших убитих. Серед них впізнав хлопця, з яким лише кілька годин тому піднімався Інститутською. "Ми переможемо!" — звично тоді переконував старий молодого попутника. Вбитому трохи більше двадцяти. "Чому він, Господи?! — змолився Петро, — хлопчика ж чекають зараз десь вдома. Чо"ж ти не забрав мене?"
Решта дня і ночі минули, як в тумані: щільне кільце "Беркуту", який вже захопив стелу Незалежності, палаючий Будинок профспілок, невиразні виступи політиків і відчайдушні дії людей, котрі носили бруківку, кидали у вогонь вже не лише шини, але й все, що горіло. Він був серед тих, хто стояли до ранку, тримаючи лінію вогню, що стримувала наступ силовиків.
Читайте: Чудова відповідь капітулянським закликам
А потім, удень, його приголомшила новина: політики з Майдану пішли на переговори з Януковичем і підписали якесь перемир'я.
Тоді Петро напився. Вперше за три місяці, але до безпам'ятства. Прокинувся біля дев'ятої ранку 20-го в якійсь кнайпі на Оболоні. Як туди потрапив — не міг згадати. Щойно розплющені очі нездатні були відірватися від екрану увімкненого телевізора: "Майдан перейшов у наступ! Багато вбитих!"
Новини вмить протверезили. За годину знову був серед протестувальників. А там — пекло, ще гірше як у Маріїнці два дні тому. Зі сцени лунали команди, які важко було зрозуміти. Вверх по Інститутській піднімалися невеликі групи хлопців, озброєних палками і щитами, здебільшого фанерними, лише дехто мав трофейні металеві. Згори вулиці лунали постріли, кулі долітали до Майдану.
Але найстрашніше творилося біля верхнього виходу з метро Хрещатик. Саме туди й побіг Петро, навіть не усвідомлюючи, що робитиме. Жодної координації дій не було: хтось рвався вперед, хтось, навпаки, намагався стримати наступаючих криками. Вниз вулицею зносили поранених і вбитих, бруд та болото густо перемішалися з кров'ю.
— Помагайте виносити поранених! — врешті почув Петро виразну команду і побіг вперед. За кільканадцять метрів перед собою побачив групу з п'яти чоловіків у будівельних та лижних шоломах, що перебіжками просувалися вгору. Він спробував наздогнати їх, але зрозумів, що таки не дарма його називали "дідом" — на потрібну швидкість не спромігся.
"Проблема не лише в старості — я досі п'яний", — гірко усвідомив він. Другу спробу наздогнати групу перервав шквал куль. Петро ліг обличчям на брудний асфальт, відчуваючи, як над ним проносяться смертоносні джемелі. Коли підняв голову — не побачив нікого з біжучої попереду групи. Точніше, вони були там, але вже лежали. Всі.
Читайте: Нарешті ми зрозуміли, хто насправді є ворогом
— Вбили! Су*и! — закричав Петро.
Аж раптом побачив, як один поворухнувся. Обхопив руками ліву ногу, спробував підтягнути.
"Живий", — зрозумів Петро, дивлячись на хлопчину, з чиєї голови злетів лижний шолом, — "Тобі я не дам померти!"
Він зірвався на повен зріст і побіг вгору. Серце розривалася від натуги, в голові так бухала кров, що майже не чув пострілів та вибухів. Тридцять секунд бігу стали важливішими, ніж все попереднє життя. "Цього я врятую!" — з такою думкою він врешті впав біля пораненого. Підхопив хлопця і спочатку спробував так само бігом, на повен ріст, вернутися донизу. Але отямився: тепер мішенню стануть обидва. Тому прихопив дерев'яний щит хлопчини і, прикриваючись, поволі поповз. Це було навіть важче, ніж бігти під гору.
Але він зробив це! Подолавши останні кілька метрів передав пораненого санітарам. І саме в цю мить спочатку відчув, як від удару відколюється шматок його дерев'яного щита, а тоді гаряча хвиля розриває йому груди.
А потім вже були тільки серафими і херувими з ангелами...
— Так що зараз відвеземо вас у лікарню, — продовжив лікар, обличчя якого нарешті побачив Петро, — там вас й долікують. Боятися нам вже нічого: Янукович утік!
"Янукович утік?" — ця думка ще деякий час тримала його при свідомості, але потім він знов провалився в небуття. Не пам'ятав, як його завантажували у швидку та вивантажували в лікарні. Прокинувся вже у ліжку.
Читайте: Відповідь Цві Аріелі: типовий колаж правди, напівправди та брехні
— Як ваше прізвище та ім'я? — схоже вже не вперше перепитувала його якась дівчина, що сиділа поруч. — Все гаразд, ми волонтери, студенти з університету. Складаємо списки поранених, щоб рідні і близькі могли знайти. Не бійтеся називати — Майдан переміг. Янукович утік!
"Янукович утік!' — думка, що крутилася в його голові до втрати свідомості допомогла Петрові повернутися до тями. Він побачив доволі велику палату, ліжок на вісім. Усі зайняті, біля кожного сиділо якесь дівча, що писало щось у блокноті.
— Яремчук Петро, — голосно відповів він, вперше в житті називаючи своє ім'я з гордістю.
У дівчини, що записувала пораненого із сусіднього ліжка, раптом випав з рук олівець. Вона різко повернула голову в його бік:
— Діду, ти?!
