Блог | Незалежність без суверенітету
Незважаючи на весь посмодернізм, базові європейські уявлення про світ є дуже консервативними. І одною з найконсервативніших категорій є поняття суверенітету. Тобто традиційної повної влади над якоюсь територією і самостійності цієї влади, яка походить від суверена, від якого починається і яким закінчується відповідальність за власність і безпеку усіх, хто перебуває під опікою і у розпорядженні суверена.
Хоч як це прикро, але незалежність і суверенітет не є одним і тим самим. Ще прикріше, що незалежна Україна за тими глибокими європейськими розуміннями все ще не є суверенною державою на околиці Європи.
Наша героїчна історія у цьому сенсі є не опорою, до якої можна уповати у самоствердженні, а скорше навпаки. Історією українці не зуміли скористатися після Першої світової війни, чим зменшили її значення для майбутнього здобуття суверенітету, - пише Тарас Прохасько для Збруч. - Тож тепер для цього залишається наголошувати на повстанському походженні власного права на існування і докласти усіх сил, щоби по-справжньому леґімітизувати українську владу, яка не є владою у традиційному розумінні, бо неспроможна бути відповідальною за те, що діється на цій території. Це дуже важко зрозуміти, дуже важко з таким погодитися, але для здобуття суверенітету українському суспільству варто боротися не супроти влади, а за ефективність і відповідальність усієї владної піраміди. Адже джерелом суверенної влади є у нашому випадку український народ. Натомість українська демократія вже два десятиліття залишається на тій стадії, яка робить демократію шкідливою. У нас є етап делеґування своєї індивідуальної частки влади, але ми позбавлені можливості відповідальності за неї.
Читайте: Буде ще не один скандал
Тому у нас не може бути суверена. Бо суверен є передовсім ґарантом, запорукою захисту прав в обмін за виконання зобов'язань кожного, хто погодився із сувереном. Для суверенітету потрібний загальний договір, який би не порушувався. Потрібна — як казали у нас колись — слівність.
Першими кроками мають бути реальні реституція і люстрація. У широкому розумінні, але справжні. Реституція — це встановлення прав власності. У нашому випадку важко проводити таку реституцію, яка була в інших країнах Східної Європи. Є багато перешкод. Навіть різний час перебування в УРСР у такому випадку призвів би до виразного поділу України ще й за реституційною ознакою. Але все ж без реституції не обійтися. Не може бути ніякого національного договору, якщо не переглянути результати пострадянської приватизації. А люстрація — це запорука вірності суверенові при суверенітеті. Люстрований не приховує і люстрований обіцяє дотримуватися договору.
І от проблема полягає в тому, що це потрібно зробити самим. Без нічиєї допомоги, без чиєїсь вимоги. Саме так можна здобути суверенітет і стати поважною країною.
Бо насправді нікому, крім нас, цей суверенітет не потрібний. Україна як бандитська держава цілком влаштовує усі інші суверенні держави. Найбільше, в чому зацікавлені інші, — щоби тут був хоч якийсь лад. Якщо він бандитський, то хай буде бандитським, аби лиш хтось тримав все це вкупі і без нових ексцесів. Зрозуміло, що нічого більшого сподіватися від банди не слід. З ними і нема про що говорити, бо банда неслівна. Крім того, щоб тримати, вона нічого не може зробити, бо тримання і грабування — то не те, що мати суверенну владу.
Читайте: Вибачте, але ви сказилися!
У цьому сенсі симпатична Україна є набагато складнішою проблемою для консервативної Європи, ніж войовнича суверенна Росія. І про ту симпатичну Україну все ще далі пам'ятають як про природну сферу інтересів російського суверена. Цього наразі досить для мінімального повного знання про те, чим насправді є у світі Україна.
В очікуванні українського суверенітету світові консерватори тим часом просто дають гроші (як Росія платить Чечні), щоби незалежна Україна протрималася ще якийсь час. Побула в резерві доти, доки суверени не вирішать, на що вона може придатися.
Або — це було б дивом — сама стала суверенною і слівною. А тоді з нею можна би було якось нормально говорити.
