Націоналісти, змініть камуфляж на балетні пачки!

Прикро, що націоналісти - не футболісти. Чому одягнувши динамівські шарфики, ми не боїмося битися зі всілякими ненашими, а часом - і з ментами, а коли беремо до рук червоно-чорний прапор - то не наважуємося прорватися на Хрещатик? Ми відлупцювали забавних шотландців, які на те не заслуговували, а комуністів, які на це заслуговували – ні.

Раз на кілька років націоналісти теж з кимось б’ються, але в цілому виробляють насильства разів у сто менше, ніж фанати, які роблять це під кожний матч своєї команди.

Сам я противник будь-якого насильства, проте прихильник чистоти жанру. Моє естетичне почуття страждає, коли я бачу молодиків у камуфляжах, портупеях, важких військових черевиках, в бойовому розфарбуванні, з повстанським вогнем в очах і бандерівськими гаслами в зубах, і їх проганяє з Хрещатика міліцейський сержант і зграйка вітренківських бабусь, які плювати хотіли і на сержантів і на їхніх міністрів. Зніміть портупеї – кажу я – і одягніть балетні пачки. Можливо, варто розучити па-де-де замість стройового кроку?

Але краще динамівський шарфик і пляшка пива. І відкинути все те, що робить нас слабкими, тобто відкинути політику. До речі, ОУН в тридцятих роках мала значні бойові успіхи, не в останню чергу тому, що її політики перебували за кордоном. Поки старші заслужені товариші політикували на еміграції, тут в Україні двадцятилітні хлопці і дівчата успішно вбивали радянських консулів і польських міністрів.

Бандерівці спромоглися воювати аж до початку п’ятдесятих років; так довго, в тому числі і тому, що в лісі був відсутній Бандера. До сорок четвертого року він перебував у концтаборі, а потім здебільшого в Німеччині. Бандера, безумовно, був великим діячем, він розумів, що місце політики – в газетах, а в лісі і на вулиці національна екзистенція має проявлятися вільно, без пашталакання, дурнуватих розрахунків, переговорів з начальством, коротше, як на футболі.

Політикування послаблює боротьбу. Це очевидно на прикладі двох жінок, які нині є втіленням бунтівливих потенцій народної душі; Вітренко й Тимошенко. І куди загнала Юлю її політика? Її інтриги, виборчі кампанії, бариги у списку? Було б їй, ще тоді в майданні часи, наплювати на тонкі розрахунки, на американського посла і обіцянки прем’єрства і очолити штурм ВР та адміністрації, а замість парламентських виборів закликати до продовження революції через знищення соратників. Ми б вже жили не в цьому бардаку, а при чудовій національній диктатурі. Юля, безумовно, незабаром загинула б, як Робесп’єр, але навіщо їй зморщки і довга старість?

Наша Наташа перебуває в середині злого жарту, що його жартує легальна політика з потенційними повстанцями. Перенесіть її подумки у 1946 в який-небудь снятинський район на станіславщині. З її палким серцем і любов’ю до правди, невже вона була б з МГБ? За духом, за сайзом, за вдачею вона типова бандпосібниця, душа бандерівської боївки. А що робити? Марченко загинув в застінках, але не виказав явки, не розкрив псевдо інших зв’язкових, більшість активу ПСПзУ совєти вислали до Казахстану і чудом вціліла пані Наталя, пробираючись карпатськими шляхами, намацує в кошику пакунок відозв та італійську магнітну міну. А нині (яка нісенітниця!) вона на Хрещатику агітує проти бандьоровцев. Бо політика. Бо збирає не банду, а електорат. Навіщо їй електорат кількістю з банду? Якби вона слухалась власної природи, то була б не прогресивно соціалісткою, а буржуазною націоналісткою, і навіть на виборах мала б не три, а всі десять відсотків, бо нацикам геть зовсім нема за кого голосувати.

Чотирнадцятого жовтня, вряди-годи, люди виходили не за бабки, а за покликом душі. А за звичкою поводили себе так, ніби вийшли за бабки. Нудно. Їх турбували історичні алюзії, кольори та імена, які не мають жодного відношення до їхніх життєвих потреб. Спробуйте їх вивести проти підвищення комунальних тарифів. Теж, мабуть, колись вийдуть, але скільки орг.зусиль то вимагатиме!

Ми – люди. Брязкальця нас цікавлять більше, аніж виживання.

Тверезомислячі овочі кажуть: на фіга те УПА? Свого часу тверезомислячі індіанці ставились до свого золота як до брязкалець. А божевільні конкістадори готові були вбивати за ці брязкальця. І чиїм нащадкам зараз належить Америка? Прагматики програють. Перемагають ті, хто до брязкалець ставиться всерйоз.

Дитина пізнає світ не через соску, а через іграшку. На брязкальцях та іграшках побудована цивілізація. А економіка – лише те, що виробляє брязкальця. Ми граємось, а потім змушені жертвувати за гру життям – і це історія людства. Бог створив Світ як брязкальце для себе, а потім довелося посилати Сина на хрест заради спасіння цього брязкальця. За духом християнського віровчення, наші стосунки, спроби і помилки цікавлять Бога значно більше ніж взаємодія галактик. Юля, Наталка, УПА і Хрещатик для Вседержителя важливіші ніж народження наднової зірки і проблеми розширення світу після великого вибуху. А для нас?