Оксана Караванська: завжди залишаюся собою

Не даремно кажуть: талановита людина - талановита у всьому. Ну хто би міг подумати, що у львівській родині математиків Караванських зростає майбутній всесвітньо відомий модельєр! Десять років Оксана старанно вивчала математику й раптом у випускному класі «розумниця, комсомолка і просто красуня», заявила батькам, що хоче бути… дизайнером одягу. Тоді, й слова такого, не те що спеціальності, не знали – дизайнер! У дипломі Академії писали «модельє-технолог».

«Будеш дипломованою швачкою!», - у розпачі казав батько-професор. Але юна Караванська показала всю впертість свого зодіакального знаку.

- Я таки поступила в Академію мистецтв у Львові. Мене довго відмовляли. Батько казав, що не зможе допомогти зі вступом в цей заклад, ніяк. Може, в інший вуз? Може, у медичний? Але я – Овен. Я вперлася і сказала – ні, тільки через мій труп! Ну, буду вступати щороку. Якщо треба – п’ять років, якщо треба – до тридцяти років (поки беруть на стаціонар). Та в кінці-кінців, батьківське серце “дрогнуло“, - пригадує Оксана.

В Академії Караванська виявилася чи не єдиною студенткою, котра ідеально знала геометрію, математику та креслення. Однокурсники ледве витягували ці предмети на трієчку, не вважали такі навики надважливими для своєї професії.

- Схильність до математики дуже допомагає мені в моїй професії. Ще мій тато казав, що у справжнього математика має бути креативне мислення. Відкритий мозок. Лише за таких умов можна придумати щось нове. Ну, для математики я нічого нового не відкрила, але от для моделювання відкрилася сама, – каже Караванська. – Креслення, геометрія у мене завжди йшли на «відмінно». Це і нині дуже допомагає в моделюванні одягу.

А якось, пригадую, я вивела складну формулу одного креслення і показала викладачці. Вона не повірила, що студентка сама до того дійшла, вирішила – звідкись списала. Вигнала з аудиторію. Рік потім зі мною не спілкувалася. І тільки через декана мені дозволяли приходити на її пари.

І вже з першого курсу Оксана шила на замовлення друзів, знайомих. Так заробила свої перші гроші.

- А взагалі-то у мене мама все життя шила, тітка, - ділиться дизайнерка. - Бабуся по татовій лінії обшивала всіх, кого можна. У неї, як зараз пам’ятаю, вдома стояла німецька машинка «Зінгер». Всі мої родички вишивали, а мама - та ще й малювала добре. Особливо добре їй вдавалися графічні портрети, профілі. Так що моя схильність до створення одягу скоріше спадкова, ніж випадкова.

Оскільки в ті часи приватного бізнесу не було й відкрито продавати свої роботи Оксана і її однокурсники не мали змоги, вони пішли іншим шляхом - створили Театр моди.

- Мені пощастило – серед моїх друзів була команда ватерполістів. А це міцні хлопці під два метри зросту. Радянська промисловість на той час одяг таких розмірів практично не виготовляла. Отож було для мене багато творчої роботи. Після їх замовлень, я заробляла стільки, що потім весь курс пив каву за мій рахунок, - пригадує Оксана.

До слова, ватерполісти ще не раз ставали Оксані у пригоді. Саме через них, а точніше їх російських колег, дівчина познайомилася й потоваришувала зі Славою Зайцевим. Спортсмени взяли юну дизайнерку з собою до Москви на виставу. Там вона потоваришувала з компанією московських ватерполістів,котрі працювали манекенниками у Слави Зайцева. Оксану взяли з собою до майстерні дизайнера. «Ксюшка-хохлушка» – жартома назвав її Зайцев. Так почалася їх багаторічна дружба.

А щодо театру Моди, то він, мабуть, і був першим кроком у становленні Оксани Караванської як дизайнера. Студенти не просто шили одяг, вони створювали інсталяції на теми. Це були моделі не авангардні, не те, що зараз називають «от кутюр». Це був свого роду «креатив» на людському тілі. Мистецьке дійство. Адже показ супроводжували цікаві салогани, трактування.

Театр Моди – швидше був протесаною акцією юних художників, ніж просто одягом, який можна носити повсякчас. І він мав своє продовження. Вже на старших курсах креативна група театру разом із досвідченим викладачем створили творчий гурт «Престиж».

Їм вдалося домовитися зі швейними училищами, з тодішніми місцевими можновладцями про співпрацю.

«Престижу» виділили цілий магазин, де творча юнь проектувала, творила нові конструкції одягу. У швейному училищі це все шили, а в магазині – реалізовували під брендом «Молодіжний». За роботу студентам навіть платили. А оскільки часи були соціалістичні, то такого роду діяльність підпадала під кваліфікацію - робота «студентського будзагону».

- На жаль, багато хороших справ канули в Лєту через людську жадібність, - продовжує Оксана. – Так трапилося і з нашим проектом. Коли ми принесли нові ескізи та розробки на утвердження, директор училища сказав фразу, як у відомому мультику «У нас этого гуталину – завались!» Мовляв, ваших ескізів уже й ставити нема де. А ви ще й гроші за це хочете. Та я можу нашу легку промисловість моделями на 10 років вперед забезпечити. Звісно, ми спробували йому пояснити, що мода швидкоплинна і через два роки нинішні сукні уже нікому не будуть потрібні, але…

Звісно, студенти обурилися і навіть пробували воювати – підключили пресу, телебачення, громадськість, та все на марно. Молодих дизайнерів підтримали газети, телепрограми і навіть у комсомолі билися у груди і обіцяли «це неподобство виправити». Словом, було багато шуму і мало результату.

Коли Оксана закінчила вуз, її розподілили, як молодого спеціаліста, у Кіровоград на фабрику індпошиву та ремонту одягу. І навіть батько академік не зміг ні з ким домовитися, щоб дочку залишили у рідному Львові. Але «молодість і впертість міста бере» і Оксана вирішила діяти самотужки. Для початку з’їздила у Кіровоград – відпроситися у тамтешнього керівництва. Марно, у Східній Україні на виробництві також були потрібні молоді й талановиті спеціалісти і ніхто добровільно від них не відмовлявся.

Добрі люди підказали – проблему може вирішити лише міністр легкої промисловості. І Караванська, не довго думаючи, подалася до столиці. Міністра на місці не було, але вперта дівчина мало не добу чатувала на нього під кабінетом. Міністр таки повернувся пізно ввечері і на диво люб’язно прийняв молоду львів’янку. Не відомо, якими аргументами вдалося дівчині переконати чиновника, але відкріплення їй дали, дозволили зостатися працювати у рідному Львові.

- Перший показ, перша колекція – це, мабуть, для творчої людини як перша дитина. Як це було?

- Це був час, коли Прибалтика від’єдналася від СРСР. У Талліні проводили конкурс модельєрів і присилали запити у міста, де навчалися і працювали потенційні молоді спеціалісти. Я тоді вже працювала на першій державній роботі. Організатори подивилися мої роботи і без жодних попередніх випробувань запросили на конкурс.

І я, вся така окрилена, усім розповідала радісну новину, почала готуватися. Та в дирекції Будинку моди мені твердо сказали «не подобает советскому модельеру ездить на буржуазные конкурсы». Мовляв, не відпустимо і зась! Але я знову проявила свою овнячу натуру і поїхала.

Це був мій перший вихід у світ моди, перша колекція. Звичайно, я її робила як справжня студентка в останню ніч. І повірте, потяг до Талліна їде дуже довго. Тому у поїзді я дошивала свої моделі, приміряла їх перед дзеркалом у туалеті. Загалом, пасажири вагону мали на що подивитися і чим розважитися.

- Вдалося отримати якусь нагороду?

- Та ні. Колекцію я завалила. Єдине, що залишилося світлого – це сам факт, що я там побувала. Призове місце не здобула, але мій перший вихід у світ відбувся. Я познайомилася з Пако Рабаном, поспілкувалася із тим же Славою Зайцевим. А головне, на тому конкурсі я зрозуміла, в який бік мені далі рухатися. Що плакали всі мої державні роботи, що я це все діло кидаю і починаю робити щось своє, ні від яких держустанов не залежне. Одне слово, починаю шукати власне місце під сонцем.

- Так народився стиль Оксани Караванської?

- До стилю ще було далеко. Але розуміння того, що я робитиму щось особливе, уже прийшло. І потреба власного стилю визріла чітко. Як потім, власне, сформувався і сам стиль.

- Свою першу фірму ви реєстрували уже в незалежній Україні в числі перших підприємців, так би мовити, першопрохідців пострадянського бізнесу. І як, гулі понабивали?

- На дворі стояв початок 90-х і жодних приватних підприємств ще не існувало. Формувалися кооперативи. Але я його створювати не хотіла, мені якось не личило називатися цеховичкою (щось близьке до спекулянтки) і я обрала інший шлях. Але попередньо для себе вирішила – це має бути фірма під моїм ім’ям – Оксана Караванська.

Для цього потрібно було знайти державного співзасновника. Я його знайшла. Записалася на прийом до генерального директора мережі магазинів «Промтовари», чесно все розповіла. Мовляв, у вас є магазини, у мене – креатив, давайте працювати разом. Директором виявився дуже розумний і приємний дядечко. І взяв з мене… аж один відсоток від мого майбутнього прибутку. Його прізвище Кобрин і у майбутньому він став серйозним підприємцем.

А реєструвати мою фірму не хотіли власне через назву «Оксана Караванська». Ну, не було ще в пострадянській Україні практики, аби фірму називали власним іменем засновника, як торгові марки за кордоном. Але зрештою, я свого добилася і започаткувала нову тенденцію у назвах українських брендів.

- Коли вперше «Оксана Караванська» заявила про себе за межами держави? Як оцінили вас за кордоном?

- Заявила це голосно сказано, але заробила – це точно. Це було ще за часів Театру моди. У нас працювала група манекенниць і десь їх потрібно було навчати правильно ходити, демонструвати моделі. Адже ми робили не просто дефіле, а показували ціле театралізоване дійство.

Вже точно не пам’ятаю за яких обставин, але я познайомилася з балетом «Життя», який нині виступає з співачкою Русланою. Його керівник запропонував об’єднати моду і танці. І саме йому якось вдалося продати наш продукт у Польщу. І нас запросили на показ у Варшаву.

- Чим запам’яталася поїздка найбільше?

- О, це був той початок 1993-х, коли українці їздили до Польщі на гендель з величезними сумками у клітиночку. І уявіть собі, я на шпильках, в новому білому пальто й дамською сумочкою на вокзалі серед маси «чолнаків». Наївно думала, що квиток – це гарантія того, що у потязі принаймні буде для мене місце. Я не могла ніяк зайти до вагону і мене … запихали через вікно два якісь співчутливі незнайомі хлопці. Адже я будь-що мусила потрапити на показ - мої моделі з одягом поїхали раніше бусом.

Перебуваючи у Польщі, я вирішила спробувати продати свій одяг. Думаю, піду у перший ліпший магазин і запропоную.. зрештою, не поб’ють же мене за це.

Як зараз пам’ятаю, зайшла у модну арт-галерею, де продавали різноманітні текстильні вироби, одяг. Запропонувала. У магазині оцінили один мій піджак… у 250 доларів. У 1993-му році, коли зарплата моєї мами була доларів 20 на місяць, це були гроші просто нереальні. Я на радощах залишила їм купу своїх речей, отримала відсоток і купила усім манекенницям еластичні колготи (у нас це був страшний дефіцит).

- І напевне, з появою серйозних грошей прийшла думка про серйозний бізнес – власну майстерню?

- Так. До того я майстерню винаймала. Гарно обладнану, в хорошому місці, але чужу. Ось тут настав третій етап формування мене як бізнесмена. І пішла я до голови Шевченківського району Львова, правда за протекцією друзів, на прийом. Мені таки виділили приміщення з величезними вітринами на першому поверсі новобудови. Я потратила свої гроші на обладнання, позичила у батька чималу суму.

Тато довго вагався, не хотів вкладати кошти у таку, на його погляд, сумнівну справу. Він вважав, що бізнесмена з мене не буде й узагалі на ганчір’ї гроші заробити не реально. Але зрештою, здався. А буквально за тиждень після моїх закупок – інфляція, гроші-купони перетворилися в папірці, а рахунки в Ощадбанку згоріли. Через деякий час, коли я заробила гроші і хотіла батькові борг повернути, він не взяв. Мовляв, вони й так би пропали, а так буде мій якийсь внесок у твій бізнес.

- Ходять різноманітні чутки про буцімто якогось вашого таємного родича-олігарха, волохату руку, яка робить їй бізнес?

- І батька називали тією волохатою рукою, і чоловіка… Хоча коли ми одружувалися він навіть позичив у друзів 400 доларів на нашу шлюбну подорож. Одне слово –дуже волохата рука! На жаль, деяким людям, які не змогли себе реалізувати в житті, не зрозуміло, як це вдалося зробити іншим. От і придумую всілякі небилиці, аби виправдати власну бездарність, або лінь, або не бажання…

Якщо ж говорити про нинішній день, то я працюю за законами сучасного бізнесу, а вони передбачають постійне вкладення капіталу. І мій головний партнер по бізнесу – це мій чоловік. Який власне і фінансує мої найбільш глобальні проекти. У нього свій окремий бізнес.

- Отак вас послухаєш і складається враження, що жінка все життя у роботі йі ні миті на особисте життя. Але попри те – чудовий чоловік і двійко дітей… Коли ви все встигаєте?

- Я на справді дуже романтична особа. І вірно написано про Овнів у гороскопі: кожен раз по-новому закохуються і кожен раз вірять, що це востаннє.

У мене було троє наречених і всі між собою товаришували. Але мій чоловік виявився найрішучішим - всіх порозганяв. Знайомі ми з ним давно ще з гірськолижних карпатських схилів, де я, студентка, була на змаганнях. Мені було лише 18, а він був уже викладачем мікоелектроніки, доцентом… Словом, різні інтереси, різний світогляд. Так наша романтична історія не розпочавшись закінчилась.

Проте мій майбутній чоловік час від часу цікавився моїми справами, хоч я того і не знала. Інколи ми перетиналися у повсякденному житті – я його не впізнавала, а він потроху придивлявся, що я роблю у житті. Потім, коли його журналісти запитували, чому він так довго чекав, мій чоловік пояснив, що дав мені час вигулятися і хотів подивитися, що ж таке з мене виросте.

Вдруге ми перетнулися, коли мені вже було років 27. Випадково. В одному з львівських ресторанів, де я відпочивала з друзями. Він підійшов, привітався і запропонував якось випити разом каву. З міцної кави почалося міцне кохання.

Перевірив наші почуття випадок. Я поїхала у Київ зі своєю манекенницею, яка брала участь у конкурсі краси. За компанію. Цілу ніч ми гуляли на прийомі і десь у четвертій ранку мені закортіло поділитися з кимось своїми емоціями. І єдиний, хто відповів і мав мужність вислухати мене до ранку був мій майбутній чоловік. Я якби між іншим обмовилася, що прилітаю вранці літаком. І так собі подумала – здогадається зустріти – буду з ним, а ні, то ні. Літак я проспала, пішла здавати квиток… а тут виявилося, що мій рейс затримався! І я таки полетіла. От вам – елемент долі. Він мене зустрів і через півроку я вийшла заміж.

- У вас є син та дочка. Вони підуть по шляху мами?

- Моя чотирирічна донечка – Марічка – уже «народна артистка». Вона дуже творча, активна, театральна. Їй лише чотири роки, а вона вже тонами переводить папір і фарби – малює. І малює, маю сказати вам, добре.

Син Святослав – дуже талановитий учень, затятий математик і фізик. А недавно в півріччі йому вчитель фізики поставив не 12 балів, а 13. Так офіційно в журналі й пояснив – за блискучі знання.

- Як вам, галичанці, було психологично адаптувуватися в Києві?

- Я побудувала свій власний мікросвіт, в якому й живу. Я вирішила не адаптовуватися, а залишатися собою. І ті люди, що є моїми клієнтами, мої друзі, ті, хто мене цінує, вони якось самі навколо мене гуртуються. Я вирішила себе не ламати. Інакше я не була б тим, ким є нині – Оксаною Караванською.

Нині Оксана Караванська – це вже давно не та маленька львівська «дипломована швачка», а це бренд України на світовому ринку. І хоча Оксана вважає, що до світової індустрії моди нам ще рости і рости, багато відомих, успішних людей обрали для себе стиль від Караванською. Є серед них і знані політики.

На жаль, ми ще живемо пострадянськими штампами, мовляв, наші нічого путнього створити не можуть і ведемося на світові марки. Але, гадаю, саме завдяки таким самобутнім людям як Оксана Караванська цей стереотип поступово зламається. І можливо, пройде не один десяток років, коли у якійсь далекій Америці гламурна дівчинка скаже подрузі : «Як, у тебе немає сумочки від Караванської?! Ну, й відстала ж ти дівчинка!»