Юлія, донька Еклезіаста

Що було в минулому, буде і в майбутньому, казав цар Соломон, він же – автор знаменитих ветхозавітних просторікувань "на злобу дня". Як зараз Юлія Тимошенко є фігурантом "політичних переслідувань", так 14 років назад її однопартієць і соратник Павло Лазаренко зараховувався до когорти безневинно упосліджених політв`язнів.

Причому подібними дефініціями бавився не лише сам Павло Іванович, котрий казав про причини свого пресингування дослівно таке: "Влада панічно боїться зростаючої популярності партії "Громада", виплескує у суспільство зливи брехні, намагається зганьбити нас в очах виборців" (26 грудня 1997 року, "Голос України", цитуємо за посиланням).

Оцінку справі Лазаренка як суто політичній свого часу давала і Юлія Тимошенко, і її найближчі соратники. Олександр Турчинов, виступаючи у Верховній Раді 3 грудня 1998 року, говорив, що лідер "Громади" аж ніяк не втік за кордон, а "відбув у відрядження як член комітету з міжпарламентського співробітництва між Україною та Євросоюзом".

Нагадаємо, що 14 вересня 1998 року Генпрокуратура порушила кримінальну справу проти Павла Лазаренка, а 17 лютого 1999-го парламент ухвалив рішення про позбавлення його депутатського імунітету. А наприкінці листопада 1998-го екс-прем`єра затримали у Швейцарії – навряд чи цього не знав Турчинов, котрий намагався дезавуювати інформацію про те, що лідером "Громади" зацікавились тамтешні правоохоронні органи.

За словами Турчинова, Лазаренко знаходився не на території Конфедерації, а у Бельгії – з почесною місією інтегрувати Україну в Європу, як сказали б зараз. За п'ять днів по тому на захист Павла Івановича піднявся ще один "громадівець" (в майбутньому – "тимошенківець", а відтак – "тушка") Петро Толочко.

Академік Толочко від імені всієї фракції "Громади" (до якої належали і Юлія Тимошенко, і Олександр Турчинов) заявив, що затримання Лазаренка (виходить воно таки мало місце, всупереч сказаному Турчиновим) слід розглядати як "безпрецедентну політичну акцію, мета якої – скомпрометувати одного з лідерів опозиції".

Риторика, звісно, до болю знайома. Час іде, а дискурс лишається тим самим. Петро Толочко за відданість справі Лазаренка-Тимошенко отримав у 2002 році прохідне місце у списках БЮТ (тоді ця сила змогла провести в Раду зовсім мізерну фракцію – лише 23 депутати, з яких п`ятеро - і Толочко зокрема - стали перебіжчиками найближчим часом).

А от винагороди іншого бютівця – Миколи Томенка – на той момент були ще попереду. У 2000-му Томенко позиціонував себе як політолог (невдовзі він примкне до "Нашої України" і лише пізніше – до Тимошенко). Як незалежний експерт Томенко у своїй книзі "Партійна еліта України" писав наступне: аналітикам, що працюють з "Батьківщиною", буде досить складно вибудувати новий, незаплямований образ політичної сили.

Адже лідери цієї партії колись входили до активу лазаренківської "Громади", продовжував Томенко. "Практично вся суспільно відома діяльність Юлії Тимошенко з 1996 року пов`язана з участю у партії "Громада" Павла Лазаренка", – зазначав він, додаючи, що "Громада" свого часу розпалася через дії "висуванців, котрі на авторитеті партії заробили собі ім`я і славу, отримали депутатські мандати, а у важку хвилину кинулися шукати теплі місця".

Якби знав чинний віце-спікер, що пише такі слова (в принципі, справедливі) про свого майбутнього партійного боса, то, мабуть, відтяв би собі праву руку. Але що правда – то не гріх. Тимошенко дійсно кинулась шукати собі теплішого місця. Саме тому при підготовці цього матеріалу так складно були знайти прямі цитати самої ЮВТ або ж її колег на підтримку Павла Лазаренка.

Річ навіть не в тім, що у 1998 році публікації у пресі були не оцифровані, а Ісегмент Інтернет-медіа фактично не існував. Просто Юлія Тимошенко сколотила нову партію буквально за лічені місяці. Після цього висловлюватись на захист Лазаренка не було жодного сенсу: розмежування вже сталося. Етапи його можна прослідкувати по архівах газети "Сегодня", на яку ми вже посилалися.

Після порушення справи проти Лазаренка Тимошенко зустрічалася з Леонідом Кучмою, пише видання в статті під назвою "Юля добивається симпатії на Банковій?". Зміст розмови президента і затятої антикучмістки лишився таємницею, проте журналісти газети припускали: йшлося не лише про бюджет країни, як це пояснила сама ЮВТ.

Наступна новина (від 17 жовтня 1998 року) стосувалась того, що політрада "Громади" висунула кандидатом у президенти Павла Лазаренка – при цьому, одначе, була відсутня Юлія Тимошенко. Соратник Тимошенко (і майбутній глава фракції "Батьківщина" у парламенті IV скликання) Олег Білорус на питання медійників щодо того, чи не збирається ЮВТ балотуватися на посаду глави держави сама, відповів сухо і стримано. Кожен громадянин України, мовляв, має на це право.

Якщо вірити Дмитру Чоботу, автору скандальних публікацій про Тимошенко та її оточення (який у свою чергу посилається на книгу Андрія Кокотюхи "Юля"), свого часу ЮВТ мало не присягала берегти єдність "Громади".

"Я ніколи не буду виступати в ролі розкольника партії. Якби я ставила перед собою таке завдання, то діяла б сьогодні за іншим сценарієм. Ініціювала б створення паралельних первинних організацій, організовувала б паралельні з'їзди... А я цього не роблю і робити не буду", – так буцімто казала Тимошенко у 1998-му.

Та не минуло й півроку, як ЮВТ оголосила про створення власної депутатської фракції – "Батьківщини", пише "Сегодня" в номері від 4 березня 1999 року. Газета наводить слова Турчинова, котрий у досить компліментарній манері висловлюється якщо не про самого Лазаренка, то про кістяк створеної ним "Громади".

"Батьківщину складуть люди, на котрих завжди трималась наша фракція, це її інтелектуальний потенціал. В їх числі я б у першу чергу назвав Петра Толочка, Олега Білоруса, Дмитра Гнатюка, Івана Кириленка – словом, до нас приєднаються всі цікаві та розумні люди (…)".

Всі фракції та партії упускають питання моральності нації, тому в "Батьківщині" мораль стане головною ідеєю. Я думаю, наш рух виборців не розчарує, адже кістяк "Батьківщини" склали ті, за кого люди голосували на минулих виборах за партійним списком "Громади", – коментував Турчинов.

Мораль у "Батьківщини" й справді непересічна. Співчуття до Павла Лазаренка дуже скоро змінилось абортуванням його з душі та пам`яті "білосердечних", зшкрябуванням імені Павла Івановича з усіх можливих скрижалів.

Наразі ви не знайдете жодної згадки табуйованого Лазаренка у просторікуваннях офіційних спікерів "Батьківщини". Павло ж Іванович – як, вочевидь, людина не горда і не злостива – навпаки, час від часу передає БЮТу вітання з каліфорнійської буцегарні.

У 2005-му він, приміром, щиро дивувався просуванню по партійних щаблях Івана Кириленка (тоді ще голови Дніпропетровського осередку БЮТу). Кириленко причетний до фабрикування кримінальних справ проти самого Лазаренка і проти Тимошенко, він є агентом Кучми, нагадував Павло Іванович в телефонному інтерв`ю 51-му дніпропетровському телеканалу.

Іванові Кириленку і тим обставинам, які призвели до його відставки з посади голови фракції, можна було б приділити більшу увагу, але мова зараз не про нього.

Повертаючись до сказаного: протягом нетривалого, але промовистого періоду бютівці (тоді ще – "громадівці") відмивали Павла Лазаренка від бруду тим самим способом, яким зараз рятують білі шати "незаплямованої" (на думку Томенка-2000) Юлії Тимошенко. Себто педалюючи політичну першопричину її /його справи, хоча насправді у переслідуванні обох цих діячів є виключно кримінальна складова.

Здається, в демократичному світі щодо Павла Лазаренка не виникало жодних сумнівів. Можливо, тому, що тоді держава Україна (і не тільки Україна) більш фахово та юридично виважено обґрунтувала те, в чому обвинувачувався екс-прем`єр. Можливо, тому, що "співдоповідачем" по цьому питанню виступили також іноземні юрисдикції.

А, можливо, й тому, що у 1998-му не було електронних медіа, соцмереж та блогосфери, здатних підняти політичну істерику і у такий спосіб впливати на точку зору лінькуватих західних журналістів, ба навіть і представників істеблішменту.

Один з промовистих прикладів такої істерики торкається побиття Юлії Тимошенко у Качанівській колонії. Якщо цей випадок розглядати окремо, без прив`язки до опозиційного бекграунду, то про нього складається одне враження. Якщо ж згадати, як зараз дехто з однодумців ЮВТ намагається заперечити отруєння Ющенка, то зовсім інше.

До чого тут Ющенко? – запитаєте ви. До пригод ЮВТ у колонії він відношення не має. Але має стосунок до методів, якими послуговується українська опозиція. І до казки про хлопчика-жартівника, який кричав про вовка, а потім забирав свої слова назад.

У цю казку прекрасно вписується і екс-заступник Юрія Луценка Петро Коляда – свідок обвинувачення – який потиснув колишньому шефові руку і сказав, між іншим, що ніякого отруєння Ющенка не було (нині, нагадаємо, у суді розглядається ще один епізод обвинувачення проти Луценка, пов'язаний зі справою Ющенка).

І колишній "любий друзь" "всенародно обраного президента" Давид Жванія, що дотримується такої саме точки зору. І екс-нашоукраїнець Микола Мартиненко, який хоч і не базікає на тему, труїли ВАЮ чи ні, зате точно знає, що Ющенко співпрацює з владою, за що, мовляв, колаборанта і викинули з Комітету опору диктатурі.

При цьому всі персонажі, здається, почуваються пречудово – і Луценко, котрий розцілував би Коляду, якби не грати (той зазначив, що Луценко ні в чому не винний); і Мартиненко, котрий нині фінансує Арсенія Яценюка (читай: і БЮТ, і Турчинова також); і Жванія, що проситься до списку об`єднаної опозиції.

Всі вони колись любили (або робили вигляд, що любили) постраждалого від підступних дій конкурентів Віктора Андрійовича, всі співчували його горю. Всі разом виборювали помаранчеві цінності – і офіційні лідери революції (ВАЮ+ЮВТ), і сторожові пси демократії (або ж "польові командири Майдану", такі як Луценко), і спонсори священної війни (в особі Мартиненка та йому подібних).

А потім обставини змінились, і товариші по боротьбі з Кучмою/Януковичем опинились у різних КОД(л)ах. Правовірна опозиція звинувачує решту у фальші, б`ючи по спотвореному обличчю Ющенка синцями на тілі Тимошенко.

А правду про те, як було насправді (і у далекому 2004-му, і у близькому 2012-му) знають, мабуть, лише самі учасники гри. Можливо, рацію має Жванія з версією про те, що у Ющенка – просто… харчове отруєння. Можливо, Юлія Володимирівна дійсно познайомилася з кулаками брутальних тюремщиків.

От тільки після спростування першої драми складно повірити у другу. Буде ж, напевно, ще й третя, й четверта… Ті самі режисери ставлять ті самі п`єси: одноманітно захищають ситуативних союзників, одноманітно компрометують актуальних ворогів. Займаючи місце або жертви, або обвинувачувача. І ніколи – ніколи! – не роблять висновків із зроблених помилок.

"…Буває таке, що про нього говорять: "Дивись – це нове!". Та воно вже було від віків, що були перед нами! Нема згадки про перше, а також про наступне, що буде, – про них згадки не буде між тими, що будуть потому…".