Блог | Войну нельзя выиграть, если уклоняться от обязанности защищать государство
Будьте первыми в курсе главного – подпишитесь на Новини на OBOZ.UA в Google
Этот пост появился после того, как вчера я прочитал в Facebook запись одного довольно известного украинского блогера.
Далее текст на языке оригинала.
Такого собі українчика, який якимось дивом виїхав за кордон і зараз живе в Канаді. Він писав не мені й не про мене особисто. Але читати його роздуми про війну, мобілізацію та людей, які мають захищати Україну, було настільки неприємно, що промовчати я не зміг.
Особливо коли людина розмірковує про чужий обов’язок перед державою, вже влаштувавшись на безпечній відстані від цієї держави та її війни.
Тому скажу прямо.
Війна не може залишатися справою тих, кому не вдалося від неї сховатися.
Бо саме так дедалі частіше виглядає наш суспільний договір.
Одні люди воюють роками. Без визначеного строку служби, без зрозумілих перспектив заміни, з короткими відпустками між бойовими завданнями. Вони втрачають здоров’я, сім’ї, професії, плани на майбутнє, побратимів і частину самих себе.
Інші роками пояснюють, чому саме вони воювати не повинні.
У когось бронювання. У когось відстрочка. У когось правильний діагноз, отриманий у правильному місці. У когось знайомі. У когось гроші. У когось просто впевненість, що держава до нього не добереться.
А потім ті, хто зробив усе можливе, щоб не потрапити до війська, починають оцінювати тих, хто там опинився.
Чому не втримали позицію. Чому відступили. Чому не збили ракету. Чому командир ухвалив саме таке рішення. Чому військовий втомився, зірвався або недостатньо ввічливо відповів.
З безпечної відстані воювати завжди простіше.
Одразу уточню. Я не ділю Україну на хороших військових і поганих цивільних. Мільйони людей працюють, сплачують податки, волонтерять, виховують дітей, лікують, виробляють зброю, тримають економіку та допомагають армії. Без них фронт не протримається.
Але є величезна різниця між людиною, яка зараз не може воювати, і людиною, яка вирішила, що воювати за неї зобов’язаний хтось інший.
Ми надто довго боялися назвати цю різницю вголос.
Захист держави не може бути покаранням для тих, хто не встиг утекти, купити довідку, знайти бронювання чи домовитися. Військова форма не може бути ознакою того, що людина програла в лотерею.
Бо тоді ми самі створюємо суспільство, в якому чесність стає невигідною, служба сприймається як вирок, а ухилення перетворюється на життєву кмітливість.
І винна в цьому не лише людина, яка ховається.
Держава роками не може встановити зрозумілі та справедливі правила. Не проводить чесного обліку людського ресурсу. Не пояснює, хто справді критично потрібен у тилу. Не переглядає сумнівні бронювання та відстрочки. Не створює зрозумілої системи підготовки, служби, ротацій і відновлення.
Натомість одним громадянам держава каже: ви залишаєтеся у війську стільки, скільки буде потрібно.
Іншим фактично дозволяє жити так, ніби ця війна їх не стосується.
Це не справедливість. І точно не єдність.
Не можна нескінченно вимагати стійкості від тих самих людей. Не можна переконувати військового потерпіти ще трохи, якщо це "ще трохи" триває роками. Не можна сподіватися, що кілька сотень тисяч сімей мовчки нестимуть тягар, який мала б розділити вся країна.
Людський ресурс не є безкінечним. Військові не є безсмертними. Вони не стають менш виснаженими лише тому, що суспільству неприємно про це говорити.
Справедлива мобілізація не означає хапати всіх без розбору.
Вона означає чесно визначити, скільки людей потрібно війську. Провести реальний облік придатних. Зрозуміти, хто справді необхідний економіці. Забезпечити нормальну підготовку. Розподіляти людей відповідно до здоров’я, досвіду та здібностей. Встановити зрозумілі правила служби, заміни й відновлення. Карати не лише тих, хто ухиляється, а й тих, хто продає можливість ухилитися.
І найголовніше, припинити брехати, що все якось вирішиться без участі більшості суспільства.
Не вирішиться.
Армію не можна роками поповнювати переважно тими, кого вдалося знайти. Державу не можна захищати залишковим принципом. Війну не можна виграти, якщо участь у ній залежить не від обов’язку, а від здатності уникнути цього обов’язку.
Ми можемо скільки завгодно говорити про єдність. Але єдність починається не з прапорів у профілі й правильних слів у День Незалежності.
Вона починається зі справедливого розподілу відповідальності.
Не всі мають служити в піхоті. Не всі можуть бути на передовій. Але кожен повинен мати свою частину обов’язку, а не лише свою причину, чому цей обов’язок має виконати сусід.
Бо Україну не врятує суспільство, в якому одні мають обов’язок захищати державу, а інші лише право оцінювати, наскільки добре вони це роблять.
