УкраїнськаУКР
EnglishENG
PolskiPOL
русскийРУС
Олена Степова
Олена Степова
Писательница, блогер, юрист

Блог | В ОРДЛО среди женщин процветает профессия "веселая вдова"

В ОРДЛО среди женщин процветает профессия 'веселая вдова'

Когда-то новости из ОРДЛО вызвали бурю эмоций – возмущение, злость, удивление, шок, отчаяние, ненависть, раздражение, смущение. Сейчас это просто без эмоциональной констатации фактов, событий. Не более.

Видео дня

Наверное, это потому, что там у меня больше нет тех, за кого я переживала. А возможно, это потому, что за 10 лет я увидела в ОРДЛО все, что могло меня возмутить, разозлить, удивить, шокировать, отчаяться, вызвать ненависть, раздражение или смущение.

Далее текст на языке оригинала

Якщо зібрати усі соціальні історії описані мною з життя мешканців ОРДЛО, а їх багато в архівах блогу ІС, то ви зрозумієте мою без емоційність щодо подій в ОРДЛО. Жоден письменник, сценарист, який спеціалізується на хоррорі, фільмах жахів чи трилерів не зміг би вигадати такі події, а я їх спостерігала онлайн. З більшістю героїв соціальних історій, драм, кримінальних справ, новин та досліджень, я була знайома особисто, мабуть тому мені так легко писати про ОРДЛО, я просто знаю усі його тріщинки. Й це реально страшно спостерігати, як знищується твоя земля людьми, яких ти знала особисто, як гарних, веселих, запальних чи врівноважених.

З кимось я вчилася, хтось був моїм колегою чи сусідом, когось просто знала, як мешканця міста, а хтось був другом та ріднею.

Ну, як легко. Я промовчу про особисті нерви, сльози, ліки, безсоння. Я промочу про те, скільки блогерів та журналістів, таких же як я, мешканців ОРДЛО, за ці роки просто вигоріли, зламалися, згоріли в цих емоціях ненависті, болю та безпорадності.

В якийсь момент ти навіть перестаєш радіти, що гинуть твої вороги. Тобі байдужим стає усе. Бо після кожної трагедії, соціальної історії чи банальної новини про життя з ОРДЛО, єдине про що ти думаєш – "хоч би це усе не приповзло сюди", бо ти вже давно провела особисту лінію розмежування.

Але тобі треба писати, показувати людям увесь той ОРДЛинський треш, вести цей страшний щоденник людських вчинків, обнуління моралі, знищення людяності, перетворення суспільства у зграю. Це треба, щоб люди розуміли сутність суспільства, формулу війни, щоб не мали ніяких ілюзій стосовно руського миру.

Злочини та поведінка окупантів, це окрема тема. Але це усе якось очікувано. Ти не чекаєш нічого гарного від того, хто прийшов тебе знищити. Але, чому змінюються ті, кого окупували? Чому в один день окупації з людей злітає людяність, зникають моральні чесноти, а на поверхню вилазить щось таке, від чого хочеться ховатися, відмитися, заплющити очі та закрити вуха, щоб ніколи це не бачити. Саме тому для мене найважливіше це ось спостереження за мешканцями ОРДЛО, місцевими жителями. Бо від них не чекаєш нічого поганого. Це твої колеги, сусіди, родичі, знайомі, просто містяни, такі, як ти. Чи не такі?

Після того, як окупація нашої країни вийшла за межі ОРДЛО мені написало багато людей, які врятувалися й втекли з тих, утворених росією гетто. Усі вони писали, що врятувалися завдяки тому, з 2014 року читали мій блог й дивувалися отим змінам, отим страшним соціальним історіям з ОРДЛО, які я описувала. Вірили, не вірили, були шоковані чи ні, але вони їх запам’ятали. Й коли опинилися в окупації усі ці історії оджили перед їх очима, бо люди почали поводитися так само, як я описувала у своєму блозі.

Вони побачили доноси, як люди через доноси знищували один одного, щоб вирішити свої проблеми чи хотіли помститися. Як суспільство перетворювалося в зграю. Як з посмішкою сусіди грабували сусідів. Як люди виправдовували вбивства та зґвалтування. Як нищилися усі моральні чесноти та інституції людяності.

Пам’ятаєте, у 2014-му році в ОРДЛО був такий термін "народное ополчение", це були перші терористично-колаборантські угруповування з яких потім сформувалась армія. Ось в них 80% людей зі зброєю було з місцевих жителів. Це були чоловіки, жінки й навіть підлітки.

Усі ці "РИМ", "Пятнашка", мозгові, мотороли та гіві, це ж були місцеві. Люди, які зросли на Донбасі. Але саме вони знищили на Донбасі найбільше його мешканців.

В архіві блогу ІС є дуже страшні статті. Такі статті люди пролистують, бояться читати. Їх тексти витримують тільки ті, хто розуміє, що на війні ти маєш знати усе, щоб вижити, щоб врятуватися, ти маєш знати усе, навіть найчорніше, найнеприємніше. В цих статтях реальні кримінальні вироки, розслідування, свідчення того,я к "народное ополчение Донбасса" вбивало місцевих мешканців, пиляло болгарками, катувало, ґвалтувало.

Зараз в інформаційному просторі часто звучить Буча, Маріуполь, з сотнями чи тисячами знищених та закатованих. Чи могли б ми запобігти цьому, я не знаю. Але я все ж таки вважаю, що як би ось ці страшні історії з ОРДЛО були топом і інформаційному простору України та світу, не було б розмінування, зручностей для "гостей" з ОРДЛО, які їхали в Україну за пенсіями після смакування нових вбивств, розведення військ, толерантного відношення світу до росії.

Особливо вразили жінки. Я не хочу, щоб ці рядки виглядали сексізмом, але як ще написати про те, що жінка-мати, жінка-берегиня, стала в окупації двигуном руського миру, війни та знищення.

Жінки в ОРДЛО пішли добровільно на війну й не тільки медсестрами, це й снайпери, мінери, танкісти.

Жінки вмовляли чоловіків йти на війну, мародери ти, вбивати. Жінки в ОРДЛО це пропагандисти, які виховують нові покоління тих, хто прийде нас вбивати.

Жінка-воїн в ОРДЛО найнепомітніша фігура, бо ж "слабка стать", тому жінок вільно пропускали на мирні території України, без додаткових перевірок.

Я вже писала на тему поведінки жінок в ОРДЛО. Вони перші виправдовували насилля над дітьми та жінками. Вони перші підтримали заселення ОРДЛО бурятами та почали народжувати від окупантів.

"Здесь нет людей в чёрных платках, скорбящих, нечастных. Как правило, женщины снимают траур на третий день. Редко кто ходит в черном до девятого или сорокового дня помин. Как правило, после похорон вдовы идет оттягиваться в ресторан. У многих у кого мужья на фронте уже есть второй запасной муж, как правило, из россиян. Не брезгуют местные и бурятами, дагестанцами. Абы русский. Никто особо не интересуется есть ли у него семья там, на родине. Почему-то местные считают, что смогут увести русского богатыря из семьи, так как готовят лучше русских, дома у них на Донбассе богаче. Оформляют даже брак по законам лнр. Но, большинство живет на два мужа и гордится этим. Один на фронте. Может, погибнет, и дадут "гробовые". Все новые и крутые машины в городе, это машины вдов" – от що розповіла мені землячка, яка теж виїхала з ОРДЛО, але навідувала там матір.

"Зараз в ОРДЛО усі жінки мріють вийти заміж лише за військового. Не важливо це місцевий, бурят, дагестанець чи ще якийсь руський. Не важливо вік. Не важливо чи мав судимість, чи має професію та освіту. Головне, щоб був військовий. Це вже квест "погоня за гробовыми".

"Весела вдова ОРДЛО" – це норма. Розумієте? Норма, щоб жінка раділа, що втратила чоловіка.

"Убили на войне" с посмішкою, з радістю, з полегшенням, бо ж "гробові", а це салон, шубка, машина й новий бойфренд. Якщо повезе, то печатка у РАГСі про "одруження" та нові "гробові".

Що стало з цими людьми? Я не знайшла відповідь за ці роки. Можливо й цікаво було б почути думку спеціалістів з психології, суспільствознавців. Але для мене це все ж таки – хоч ненауково так писати, то скоріше за все це емоційний термін – ці зміни у людях, це просто пробудження їх сутності, це працює "ген" "руського миру", "ген" гомо-радянськості. Можливо вони усі були ось такі весь час, просто носили маски? Можливо це дійсно просто намагання вижити, зберегти вид, життя за будь яких умов?

Але поки є мотиви у людей продовжувати війну, вона буде йти. Бо буде кому брати у руки зброю, бо ж буде кому чекати "гробових". То коли я чую "війна-це путін", мене це бісить. Бо війна, це люди. Критична більшість тих, хто візьме у руки зброю та погодиться з доктриною захоплення іншої країни та вбивства інших людей.

Російська "моль" насправді лише випускає на свободу мрії людей, дає їм зброю й відкриває можливості реалізації. Це просто великий акумулятор мрій критичної більшості росіян, вірніше, критичної більшості гомо-советікусів, які не вміють жити не знищуючи.

За приблизними оцінками, загиблими ОРДЛО втратило 60% чоловіків віком від 20 до 65 років. Наприклад, Свердловськ (Довжанськ) – це ОРЛО, місцеві жителі називають "город нерест", бо в ньому критична більшість це жінки та дівчата. Звісно тут чоловіки розлітаються по жіночим ліжкам, як гарячі біляші на вокзалі. Й не важливо – це бурят чи ще якийсь багатонаціональний руський.

Місто веселих вдів наразі радіє тому, що тут розселяють "потоплеників", тобто людей з підтоплених регіонів росії. То веселі вдови ОРДЛО оголосили полювання на новоприбулих. Платять за "бедненьких" у наливайках, ресторанах, запрошують на вечерю. Бо усі вони розуміють, що через деякий час ці чоловіки будуть мобілізовані, а це означає новий прибуток "гробових".

disclaimer_icon
Важно: мнение редакции может отличаться от авторского. Редакция сайта не несет ответственности за содержание блогов, но стремится публиковать различные точки зрения. Детальнее о редакционной политике OBOZREVATEL поссылке...