Блог | Секта поклонников тьмы
Название / автор: Я вижу, Вас интересует тьма / И. Павлюк
Театр: Дикий Театр (Киев) / Национальный академический театр им. М. Заньковецкой (Львов)
Режиссер: Максим Голенко
Сценическая версия "Я вижу, Вас интересует тьма" уже собрала десять полных залов МЦКИ (бывшего Октябрьского). Режиссер Максим Голенко создал один из самых эффектных и популярных спектаклей этого сезона. Неотъемлемость от романа – главный минус постановки; стиль, зрелищность и экспрессия актеров – несомненно, подарок поклонникам Павлюка.
Далее текст на языке оригинала
Мистецтвом треба цікавитись.
Ілларіон Павлюк
Відразу відповім на найчастіше питання щодо театральної версії "Я бачу, Вас цікавить пітьма": чи варто брати недешеві квитки на постановку Голенка, якщо не знайомі з першоджерелом Павлюка? Одностайно, ні. Навіть не через загрозу не зв’язати сцени в сюжет (що цілком ймовірно). На жаль, без знання книги неможливо усвідомити і десятої частини сенсів, що закладені в постановку. А ось якщо Ви читали "Пітьму" і Вас вона зацікавила – то вистава свого варта.
Здається, вузька пляшкова шийка значно обмежує цільову авдиторію надпопулярної вистави. Та Ілларіон Павлюк – найчитаніший автор України, його автограф-сесії збирають тисячі шанувальників. Українська версія Forbes назвала Павлюка фінансово найуспішнішим письменником країни останніх років. Тож не дивно, що спільна робота Дикого театру та Театру ім. М. Заньковецької лише в Києві зібрала десяток МЦКМ (Жовтневих).
Для тих, хто не знайомий з романом, поверхи поясню його особливість. "Я бачу, Вас цікавить пітьма" – детектив в антуражі магічного реалізму. Читач разом з експертом-психологом (освіта – кількамісячні курси в академії поліції) проводить пошук серійного вбивці в занедбаному містечку Буськів Сад (що ніби змальоване з інфернальної стулки триптиха Босха). Прискіпливо, деталь за деталлю Павлюк вибудовує літературний світ, населяє його об'ємними персонажами. Завдяки письменницькій ретельності читач опиняється то в афганському кишлаку, то на передноворічному морозі, то в лабіринті кам’яних катакомб. Як у добротному детективі, в тексті достатньо підказок, щоб читач зміг розгадати головні таємниці Буськівого Саду раніше за слідчого. Але, як це притаманно магічному реалізму, деякі загадки світу "Пітьми" так і не розкриються перед читачем. Що залишає особливо приємний післясмак від книги.
Роман – найзмістовніший засіб передачі інформації в мистецтві. Подібна деталізація недоступна для театральної постановки. Тому інсценівка "Пітьми" може відбуватися у двох форматах. Або як редукування, спрощення: відрізання сюжетних ліній та персонажів, зменшення глибини ідей та кількості алюзій. Або – як це робили на церковних вітражах – подачею історії у вигляді ключових, реперних сцен. Це дозволяє нагадати шанувальникам першоджерела загальний сюжет і візуалізувати найцікавіші епізоди книги.
Максим Голенко обрав другий шлях: через перенесення – часто, майже дослівне – реперних сцен. Автори намагаються протягнути містки між епізодами та давати акцент на ланцюгових деталях, що тримають тонку – навіть пунктирну – сюжетну лінію. Але без прочитання роману я б не наважився скласти за цією фасетно-стробоскопічною подачею повноцінну зв’язну оповідь. Та при знанні фабули "Пітьми" театральна версія розширює химерний світ Буськівого Саду, дає можливість фанатам познайомитися з персонажами з іншого, сценічного ракурсу
Для тих, хто не читав, але вже був на виставі чи збирається, обмежуся зав'язкою роману. У віддаленому депресивному містечку маленька дівчинка (Юлія Шаповал) стає свідком, як маніяк розправляється зі знайомою медсестрою. Щоб врятуватися, дівчинка ховається в темних покинутих катакомбах. А маніяк добиває безпомічну жертву на центральній площі, на очах у декількох свідків.
Знайти серійного вбивцю і зниклу дівчинку доручають експерту-психологу Андрію (Григорій Бакланов). На тижні він поховав матір, на наступний день повісилася його вагітна дівчина, а потім під час неконтрольованого приступу гніву психолог накинувся на допитуваного. Але старший колега Валєрка (Микита Слободенюк) вважає, що Андрій - найкраща кандидатура в слідчі кривавої справи, бо він знає словосполучення "профіль вбивці". Як би Андрій не відмовлявся, він все одно опиняється в Буськівому Саду. Та буськівчани – що алегорично зображають сім смертних гріхів – не дуже радіють появі столичного гостя. Бояться, що історія з маніяком відлякає від містечка інвесторів.
Що події відбуваються не тільки в нашому світі відразу натякне провідник зі звучним ім’ям Харитон-Харон (Ілля Чопоров), з якого також починається і роман-першоджерело. Вхід у іншій вимір проходить через залізні ворота, дуже схожі на ті, що прикрашали паркан концтабору Бухенвальд. Сценографія Олександра Білозуба відразу попереджає, що зараз буде розігруватись не неспішний детектив, а жорстокий трилер з найнаелектризованіших сцен книги. Вбивство Христини – похорон матері Андрія – поїзд до Буськівого Саду – третя спроба самогубства Гали та авто-аварія – четверта спроба самогубства в лікарні – розслідування разом з дільничним – втручання мера – в Сад через Кагарлик по-самурайські – бійка в катакомбах – пожежа. Читачі роману знають, що постановка цих сцен вже здається викликом для режисера.
Цей зухвалий виклик прийняв худкерівник львівського Національного академічного театру ім. М. Заньковецької Максим Голенко, чий режисерський стиль особисто для себе я характеризую як "Радарі для дорослих". По-брейгелівські алегоричні персонажі в строкатих костюмах, технічно складні, масштабні декорації, жива музика, часте переміщення акторів по глядацькому залу й постійна взаємодія з публікою. Все, щоб постійно тримати увагу на дійстві. Здається, що режисер присвятив багато часу створенню вистав саме для юного глядача, і це відклало відбиток на весь подальший стиль. В "Пітьмі" теж відчувається тверда голенківська рука зі всім набором автентичних тюгівських родзинок.
Характеристика вище – ні в якому разі не знецінювання визнаного режисерського таланту, а лише спроба ухопити флер постановок Голенко. Бо, по-перше, робити спектаклі для дітей складніше, ніж для дорослих, адже вистави повинні подобатись не лише малечі, а й їх батькам, що неодмінно знаходяться в залі. Тому можу пригадати немало дитячих вистав, що вразили мене куди глибше, ніж деякі постановки, що були спрямовані суто на тонку, інтелектуальну авдиторію. По-друге, Голенко, певно, пам’ятає незручну істину, що ніхто не відчуває себе по-справжньому дорослим, і відноситься до глядача відповідно. Від того маніячний трилер в якісній естетиці ТЮГу виглядає не чорногуморним шаржем, а стильним мистецьким гурманством.
Технічно тут все на висоті. Виразні декорації Олександра Білозуба запам'ятовуються надовго (добре, якщо не насняться). Правильна гра світла від Руслана Березового та музичне оформлення Марії Ясинської впевнено транслюють потрібну – зазвичай, тривожну – емоцію. Знайшлося місце і для ляльок-маріонеток, і для музичного квартету (керівник – Маргарита Гура), що наживо видає кавери на "Стріли амура" ВВ та народну "Парову машину". А актори грають не лише на сцені, а використовують весь простір зали МЦКМ.
Характерна для Голенка алегоричність персонажів дозволяє створювати трохи гротескних, але впізнаваних героїв. Напевно, всі колись проходили співбесіду в пожадливого, прорахованого до копійчини роботодавця, як мер Буськівого Саду, колишній завгосп, Павло Борисич (Ігор Рубашкін). Чи намагалися подати скаргу лінивому, з вічним похміллям дільничному на кшталт Суботи (Марк Дробот). Можливо, зустрічали смішливих лікарів типажу Євгена Павловича (Олег Коркушко), які розказували про щойно вирізані пухлини між оповідями про рецепт оладків. А також, певно, знали якусь поетичну красуню, як-то медсестра Оксі (Єлізавета Цілик): з невинним поглядом, ревнивим чоловіком й несподівано хтивою славою.
Потреба компресувати історію дозволила зливати декількох персонажів у єдині архетипи, а одним акторам виконувати відразу декілька ролей. Так Артем Мартинішин відтворив всіх жінок книги з дурною славою: місцеву повію, сварливо-байдужу сусідку Гали, матір-пиячку першої жертви. А Оксана Цимбаліст зібрала в образі місцевих сексі-вамп: чорної монахині та барменки місцевого бару "Мінотавр". Марія Деменко з трагізмом Офелії перевтілюється і в Христину, першу жертву маніяка, і в Галу, невтішну матір дівчинки, що зводить рахунки з життям чотири рази. І не можна не згадати саме несподіване поєднання: велетенського кролика-вовкоїда та потойбічного сліпого бармена – у чупакаброподібного Лабубу (Олександр Мельник), персонажа, якого б ви неодмінно порадили HR-команді до найближчого корпоративу.
Мінусом подібних трансформацій я б відзначив персонажну пару Микити Слободенюка. Актор переконливо відіграє як друга Андрія м’якого поліційного Валєру, так і імпульсивно-гнівливого буськівнянина Арсєна. Та ці постаті надто різні й за психотипом, й по відношенню до головного героя – чиїми очима ми переважно і бачимо історію, – щоб сприйматися чи то віддзеркаленнями, чи то продовженням єдиного образу.
Безперечним плюсом роботи з акторами є образ Звіра, вбивці. Хоч для більшості в залі не було таємниці, хто маніяк, але творці вистави, як і письменник, намагалися всіма художніми засобами приховати цей секрет, наскільки можливо. Перевтілення актора з квітковим горщиком в сцені-викритті заслуговує окремих оплесків.
Враховуючи, що перед глядачами знайомі, переважно кульмінаційні сцени, то актори викладаються без можливості фальші. Саме акторська гра та технічна складність вистави змусили глядачів, що не читали першоджерело, понад три години залишатись у залі.
Як вже сказано на початку, основна вада вистави – неавтономність від роману. Драматург Олексій Дорічевський намагався заархівувати роман Павлюка так, щоб він водночас був зрозумілий і непосвяченому глядачеві, але при цьому зберігав автентичні книжні діалоги. Через цю дослівність ми бачимо дії персонажів фрагментарно, уривками. І багато мотивації героїв залишається поза сценою. Перед фіналом лунають викривальні монологи про персонажів, з якими ми ледве познайомилися. І від того кульмінаційний твіст про зв’язок буськівчан з чарівною течкою, де зберігаються матеріали маніячної справи, виглядає занадто несподіваним, щоб не сказати натягнутим.
Знавці роману також помітять зам’яту лінію "людини без обличчя". Перехід від п’янки з Валерою до потягу в Буськів Сад знову вмістили в мерехтіння стробоскопа. Звісно, тягнути на сцену ще й пожежну машину було б занадто. Але на сцені вже є кабріолет. В книзі ця деталь підкреслює нелюдську природу її власників: вони їздять у снігові буревії в машині без верху і не мерзнуть. У виставі машина на сцені – ефектний реквізит, що працює на сюжет лише раз, при падінні Гали з вікна (і зчитується лише тими, хто знайомим з текстом). Чом би за руль цієї машини, замість пожежної, і не посадити "людину без обличчя"? Той, хто не знає, – не помітить підміни, хто читав – зрозуміє цю сценічну необхідність.
"Я бачу Вас цікавить пітьма" Максима Голенка – це відмінна нагода для шанувальників Павлюка знову пережити події роману. Завдяки відчуттю стиля режисера та титанічним зусиллям постановочної команди на сцені створюється картинка рівня високобюджетних блокбастерів. А глибокі акторські образи змушують сміятися чи лякатися глядачів, навіть незнайомих з книгою. На жаль, адаптивність – слабка сторона постановки. Тому перш ніж відвідати цю знакову – якщо без скромності – для українського театру виставу, краще завчасно познайомитися з не менш знаковим для сучукрліту романом-першоджерелом.
