Блог | Русалчин Куршевель, или Белая Пасха

Название / автор: На русалочью Пасху / Николай Леонтович

Видео дня

Театр: Национальная оперетта Украины

Режиссер: Иван Урывский

Постановку "На русалчин Великдень" ждали в свое время от Леонтовича, а в наше – от Урывского. Выдающийся композитор свою оперу закончить не успел. Работа же известного режиссера в Национальной оперетте Украины смело работает на контрасте между современностью и классикой. За что драматически-оперный этюд уже номинирован на награду фестиваля-премии "Игра" как один из лучших музыкальных спектаклей.

Далее текст на языке оригинала

Опера про козака, який потрапив у світ мавок, - хоч і побічно – стала причиною смерті композитора Миколи Леонтовича. Композитора не задовольняло, що драматично-музичний етюд "На русалчин Великдень" залишиться "оперою-хвилинкою" (так з легкої руки Миколи Лисенка стали називати одноактні постановки).

Леонтович відправився з Тульчина до Стражгорода до колишньої учениці Надії Танашевич, яка вже писала лібрето одноактного варіанту. Домовилися, що Танашевич розширить казку Бориса Грінченка до трьох актів. Перший акт повторював сюжет першоджерела - від зустрічі козака зі світом русалок до втечі з нього. В другій частині розповідалось би про подружнє життя козака та русалки після втечі, а в третьому акті – про зраду та повернення до мертвих сестер.

Столичні поціновувачі чекали від Леонтовича повноцінної опери. Серед сучасників він вважався новатором, неоготом, який перекладає народні пісні на мову церковно-хорової музики. Всесвітньо відомий "Щедрик" - як раз приклад такого авангарду. Окрім народних пісень Микола Дмитрович створив ряд хорових аранжувань на вірші поетів-сучасників Миколи Вороного та Володимира Сосюри.

Але попри популярність, Леонтович розумів, що на одній оригінальності, таланті та новаторстві оперу не створити. Треба було навчатись оркеструванню (тобто, пропису партій під кожен інструмент оркестру). А оскільки в Києві було неспокійно та голодно, то потрібні навички Леонтович опановував у знайомих військових капельників. Під час роботи над оперою подорожі для композитора стали справою звичною.

На зворотному шляху від Танашевич, Леонтович зупинився на декілька днів в домі батька, заможного священника. В п’ятничний вечір до двору увійшов молодий чоловік, що представився інформатором ВНК. Показав документи з державними печатками, за якими напросився в хату. А на ранок застрелив з рушниці сорокатрирічного Миколу (напевно, як того, хто міг дати відсіч), зв’язав батька, сестру та дочку композитора. Бив Леонтовича-старшого, погрожував смертю інших, щоб допитатись, де лежать попівські коштовності. Вбивця втік, обібравши родину лише грошима на п’ять тисяч карбованців. Через три дні при спробі затримання в Тульчині вбивця композитора ранить міліціонера. А потім цей ВНК-шник губиться в тенетах історії.

Загравання зі світом мертвих виявились пророчими. Вбивство композитора обірвало створення масштабної опери. За життя автора "На русалчин Великдень" так і зосталася "оперою-хвилинкою" для фортепіано та хору з декількома експресивними аріозо. (Як би це могло приблизно звучати, можна почути на прикладі "Легенди" Леонтовича на вірш Вороного, якою захоплювався колишній арткритик Симон Петлюра). Та у 1977 році лауреат Шевченківської премії композитор Мирослав Скорик створив партитури для симфонічного оркестру. Хай дипломовані музикознавці визначають які з остинато народилися в голові Леонтовича, а які в Скорика, але саме ця – одноактна, але оркестрово розширена - версія вважається канонічною.

Стиль Леонтовича передбачав відсторонення від фольклорних мотивів, і тяжів до пізньобарочних, переважно хорових прийомів. Завдяки чому в унікальній акустиці Національної оперети України можна помилуватись каскадами анабазисів (підвищень звуку) та катабазисів (понижень) як хору, так і симфонічного оркестру (диригент Віталій Фізер).

Якщо хтось вважає що через ці вокальні віражі важко розібрати лібрето Танашевич, то зауважу – що роль тексту в опері вторинна. Розказати історію – обов’язок режисера.

Від автора театральних хітів "Калігула" та "Конотопська відьма" очікували музичну постановку не менше (а то і більше), ніж у свій час від Леонтовича. Режисер Іван Уривський - майстер оживлювати на сцені художні полотна. В його роботах вистачає відповідної візуальної виразності, зашифрованого символізму та тонової естетики. І художня задача тут стояла та сама, як перед Леонтовичем та Скориком – створити постановку за народним мотивом, не впадаючи у фольклористику (т.з. "шароварщину).

Для підстрахування Уривський взяв у художники-постановники Тетяну Овсійчук, яка створювала декорації, підбирала грим та костюми до тріумфальної "Конотопської відьми". Знов постановка національної класики з величезною ціною помилки. Сценічна задача – створити русалчине лімбо (проміжок між світами), але при цьому дистанціюватись від архаїчного символізму.

З боку тонової естетики був здійсненний відхід від звичної зеленої гами. Більшість попередніх постановок дотримувались саме цієї кольорової традиції. Адже русалчин Великдень приходиться на четвер після православної Трійці, а весь тиждень заведено вважати "зеленим". Частково це пов’язано з народним повір’ям, що в ці дні утоплениці можуть контактувати зі світом живих. А самі мавки мають - через донну тини - або шкіру з зеленуватим відтінком, або відповідний колір волосся.

Русалчине лімбо за Уривським-Овсійчук – сніжно-біле. Останнім фронтиром, єдиним місцем, де ще залишається можливість фізичного контакту з потойбічними істотами, – обрано Північний (за наявністю пінгвінів) полюс. Кордоном між світами постає величезний айсберг. І лише нещасний випадок змушує полярного пілота (козака в першоджерелі) потрапити у світ покійниць та інших страхіть.

В інтерпретації Уривського потойбіччя не здається чимось загрозливим. Цей світ нагадує елітний гірський курорт на кшталт Куршевелю, де на засніжених схилах ніжаться в шезлонгах солодкоголосі наяди у відкритих купальниках (окремі оплески за художнє рішення від чоловічої частини залу). Єдина проблема "курорту" – що тут не місце живим. Випадковий дослідник (соліст Максим Бусел) або покине лімбо, або залишиться тут на загальних правах небіжчика.

Відповідно, всі художні рішення спрямовані на те, щоб передати холодну антарктичну атмосферу. Але якщо закрити очі, ми почуємо музику, основи якої заклав ще понад століття тому Леонтович. А на сцені при цьому відбувається осучаснене дійство з нетиповою для сюжету стилістикою. Контраст привертає увагу та запам’ятовується.

Можливо, справа у дебютантському досвіді музичних постановок режисера, а, можливо, в моєму дебютантському оперному досвіді – та цілісна, холічна картина твору не склалася. Зрозуміло, що успішний драматичний постановник був незвично для себе скутий каноном Леонтовича: його темпоритмом, драматургією, динамікою. Та одна із жанрових експерток зазначає, "вистава часом не відповідала музичній драматургії", що з погляду глядача сприймається нудьгою або непорозумінням сюжету.

Наприклад, поява чоловічого хору в білих пуховиках здалася мені зустріччю головного героя з втраченими побратимами-полярниками. Лише під час роботи над рецензією я дізнався, що ці істоти з пінгвіноподібною ходою – місцева нечисть ("хор лісових страхіть" за Леонтовичем), що прагне позбутися живого.

В ті моменти, коли випадаєш з порозуміння драматургії, можна насолоджуватись симфонічним оркестром, багатооктавими аріями, величними декораціями, унікальною акустичною реверберацією чи напівоголеними фігурами акторок. Та ефекту тунельної уваги - коли відбувається повне занурення в події на сцені, - який притаманний драматичним роботам режисера, я не відчув. Маю підозру, що я не єдиний, хто вирішив завдяки Уривському познайомитись з оперою як жанром. А тому попереджаю про можливі підводні камені русалчиної постановки.

Великою мірою популярність вистави завдячена гучному імені режисера. Та важко заперечити, що гра симфонічного оркестру, арії акторів та оригінальні декорації справляють незабутнє естетичне враження. І це добре, що глядач приходить на виставу з високим кредитом довіри. Адже знайомити його будуть з magnum opus, головним творінням автора "Щедрика". Тож, може, краще глядач почує музику Леонтовича в антуражі полярників та курортниць, ніж занудьгує на черговій – обов’язковій для шкільних культпоходів - фольклорно-зеленій постановці.

Те, що сто років тому здавалося неоготичним авангардом, тепер вважається класикою, тобто основою для традиції. Та одна з характеристик класики – її актуальність поза часом. Іван Уривський в котре доводить, що програмні твори можна подавати неординарно та цікаво для сучасної авдиторії. Хоч опера як жанр більш традиціоналістична та менш дружня для непідготованого глядача, ніж драматичний театр, – але і в неї достатньо інструментарію, щоб вражати музично-сценічними містеріями публіку.

Оцінювати постановку з погляду симфонічної чи вокальної техніки я не буду через брак експертності. Та як людина, що звикла сидіти в залах драматичних театрів, зазначу, що дійство вийшло виразним, масштабним і гідним затраченої на нього години. Плюсики, що додалися в режисерську карму Уривського з виходом "На русалчин Великдень", - заслужені. Зауваження про цілісність суб’єктивне, і скоріше адвокатує тих, хто – як і я - не завжди справлявся з порозумінням фабули. Але не тільки випадкові відвідувачі оперети, а й театральний критик, який звик до аналізу подій на сцені, часом випадали з наративу, що оповідали у новому для них жанрі.

Інтерпретація Уривського опери-хвилинки Леонтовича вдала за духом, зі сміливими художніми рішеннями й відчутним авторським почерком. "На русалчин Великдень" в Національній опереті України запам’ятовується як на музичному, так і на візуальному рівнях. А тому постановка виглядає гідною для знайомства з твором, за який великий композитор заплатив власним життям.

Важно: мнение редакции может отличаться от авторского. Редакция сайта не несет ответственности за содержание блогов, но стремится публиковать различные точки зрения. Детальнее о редакционной политике OBOZREVATEL поссылке...