Блог | Почему россияне не признают "народ Донбасса" за своих

В начале войны, когда в нашем городе с представителями "народного ополчения" еще можно было общаться без угрозы для жизни (да, это было, потому что все эти "ополченцы" были вчерашними твоими коллегами, соседями и даже родней), я грустно отслушала полчаса бравады с пропагандистским акцентом на тему "все мы русские люди". Я сидела и слушала, как люди возбужденно и горячо доказывали друг другу, почему они хотят жить по-московски, по-русски, по-срсровски. Было впечатление, что они уговаривают не меня, а самих себя, пишет Елена Степова для "Информационного сопротивления".

Далее текст на языке оригинала.

Ми готувалися до виборів Президента України (так, це якось випало з загальних відомостей про початок окупації Донбасу), то наша окружна виборча комісія була у ДК ім. леніна, а штаб "народного ополчения" з дозволу мера міста відкрили якраз у кабінеті навпроти. Це був такий собі сюр. Ми у вишиванках під Державним прапором розвішуємо друковані плакати з передвиборчою агітацією кожного з кандидатів, а напроти люди роздивляються привезені з росії карти "новоросії" та мріють вмерти за "пожить по-руські".

Ото там розгорталися баталії на політичні теми. Тоді ще без погроз та зброї. Тоді ще мене називали "Миколаївна", а не "укро-фашистка Степанець". То я сиділа й слухала оці бравади про "никогда не будем кормить" й усе таке в триколораді, й мене не покидало відчуття, що ці люди вмовляють не мене, а самих себе, бо були не впевнені у своїх діях.

Я тоді розповідала їм про фінансування шахт з Державного бюджету України, про те, що навпроти нас гарний приклад діяльності путіна, закриті шахти Гуково, про різницю в соціальних законах росії та України, що пенсія шахтаря в Україні це "дорого-багато", а пенсія шахтаря на росії, це сльози.

В якийсь момент, коли мені ще раз тикнули "все мы русские люди", я зупинилась, перевела подих й спитала: "Скажіть, тут більшість людей, яка набагато старша за мене (мені тоді було трошки за 40 років), а ну давайте згадаємо, хто з нас де народився". Ті з присутніх, хто був мого віку або трошки молодше народилися у місті Свердловськ, Луганщина, хтось був з сусідніх Ровеньок, з Луганську чи навіть зі Станиці. Ті з присутніх, хто був набагато старше (50+) – ті народилися десь на росії й приїхали в Свердловськ на шахти на заробітки. Я спитала їх: чому їм не працювалося на росії, вона ж багата.

Отут я наслухалася. Й про життя без води, газу, бараках, у лісі, бо там було поселення номер… Навіть не місто з назвою, а поселення номер… Я спитала: то ви хочете побудувати отой світ з якого ви тікали у багатий шахтарський край, тут на Донбасі?

Одразу почалось заперечення та пропаганда – росія розвинулась, нано-технології та усе таке в рожевих стразіках, бо Україна ж стояла на місці, а росія розвивала нано-технології, тому вони впевнені, що потраплять у нано-технологічний рай, де гроші просто отримують, тому що росія багата.

Такі собі дорослі діти, які дуже хотіли дива. Це було смішно, як би їм вже не роздавали автомати, а карти "новоросії" були про розділ України по Дніпру, а в їх мріях не прогулькувало "грабить Киев".

Коли ви останній раз були у місті, де ви народилися, ще раз спитала я. Й виявилося, що майже ніхто не був на батьківщині, або були, але дуже давно, до правління путіна. То погугліть, подивіться по інтернету, як живе ваша "родина", сказала я, але знову отримала потік пропаганди "росия богатая, путін все даст".

Тоді я спитала дуже важливу річ, бо це була дуже болюча тема й для мене: а пам’ятаєте, як ви отримували свій паспорт, чи міняли у 1991 році на український, що ви писали у графі "національність", тоді така була.

Більшість, підкреслюю, більшість з тих, хто народився на Луганщині, сказала, що писали – українець.

Бо "баба чуть не убила", "мать сказала – нам тут жить, пиши украинец, какие мы русские". Це казали навіть ті, хто народився на росії, але отримував паспорт в Україні. Кілька сказали: "я писал "русский", потому, что я родился в россии". Але ви ж кажете, що "все мы русские люди", а виявляється по паспорту та національній ідентифікації майже усі ми тут українці.

Знаєте, що отримала в заперечення? "Все мы русские люди", тому що народилися в срср.

Як я тоді жалкувала, що з паспортів прибрали графу національної ідентифікації. Але що було, то загуло!

Що ж, сказала я, час вирішить, хто правий, хто-ні. Але, згадайте мене, сказала я їм, спочатку росіяни будуть вас підтримувати, але потім ті ж самі росіяни будуть вам кричати "вы никогда не будете равные нам, мы никогда не признаем вас русскими". О, так, тоді аж сраки підсмажилися в "ополченія", бо ж "адин нарот" тоді просто лили в вуха з кожного телевізора медовою річкою. Згадали усі радянські наративи про братерство, рівність прав різних націй та усе таке справедливе, праведне, хоч до рани прикладай.

Що ж, час дійсно вирішив за нас. Зараз на росії мешканців "республік" виганяють з черг, існують ціни "для русских" та "для этих, гондурасов из бамбаса", в обличчя "народу Донбасу" летить – "х*хлы, вы никогда не будете равные нам, русским".

Це ще дефіцит товарів помірний. То ж – далі буде.

Чим менше якість життя на росії, тим більше у росіян буде претензій до "винних", тобто мешканців окупованих росією територій. Й от знаєте, росіяни розділяють окуповані території на ті, що насильно окупувала росія, військово й на ті, що "наголосовали на своих референдумах". То от до окупованих військово, питань в росіян немає – "мы же их захватили насильно", то увесь гнів до мешканців Донбасу – "эти орали путин помоги, врали, что их Украина обижает, мы поперли их защищать, а они теперь ездять к нам и скупают нашу еду".

Все частіше звучить у бік мешканців ОРДЛО: "это вы во всем виноваты, это все из-за вас". Якщо на росії зникнуть товари, особливо продукти харчування, Кремль припинить постачання їх в ОРДЛО, а росіяни почнуть виганяти мешканців ОРДЛО з магазинів.

Будь-яке зростання цін, знову ж таки, викличе суспільний резонас, що винний Донбас, бо "эти х*хлы, полезли к нам в россию". Росіяни не будуть звинувачувати путіна у війні, "сво", провалі стратегії чи в якихось негараздах. Винними завжди будуть українці, тобто мешканці Донбасу, бо росіяни не бачать останніх частиною росії, тільки як частину України.

12 років, як існують "республики", 4 роки, як путін вніс зміни до конституції рф та визнав окуповані території України "російськими", але є нюанс. Весь цей час між "лнр" та "днр" існує "кордон", як й між "лнр" та рф та "днр" та рф. Одна страна, кажете?

Ні на хвилину росія не прибрала державний кордони між собою та "республіками", навіть зараз, коли росія вимагає від мешканців ОРДЛО повністю перейти на російські документи відмовившись від "документів республік". Тобто той, хто отримав "паспорт лнр" чи "свідоцтво народження лнр", має отримати російське, але кордон, офіційний державний кордон з прикордонниками, митниками, перевіркою осіб між рф та Сходом України вказує на те, що росія таки не має сумніву у повернення сюди офіційної влади України.

І цей незначний факт, на який ніхто не звертає увагу, усі ці роки тримає мою віру в те, що все буде Україна.

Й у дні, коли мені важко, або у дні Національних свят: Дня Соборності чи Дня Незалежності, я дивлюся відео з поки що окупованих КПП "Довжанський" (Україна) – "Новошахтинський" (рф) чи КПП "Червонопартизанський" (Україна) – "Гуково" (рф), де висять величезні прикордонні розділові знаки "Государственная граница российской федерации – Государственная граница Украины".

Оце в 2025 росія будувала автобан з Ростова до Маріуполя й встановлювала нові дорожні знаки. На кордоні встановили нові розділові знаки, але це "Государственная граница российской федерации – Государственная граница Украины". Уся траса з Ростова до так званих "республік", це знаки "Ростов-Украина".

Кілька разів мешканці ОРДЛО зверталися до путіна, писали якісь звернення, дзвонили на гарячу лінію, бо їх дратує це нагадування, що з Ростова вони в’їжджають не в "республику лнр", а в Україну, як було до війни, до путіна, до їх народження. Усі звернення залишено без розгляду.

Ще що цікаво, коли на росії за злочини затримують мешканців ОРДЛО, то в новинах це підкреслюють: "задержан гражданин Украины, житель Луганска, член народного ополчения". Інколи вказують: "житель луганской народной республики".

Цікаво було б спитати у тих, з ким я тоді у 2014-му мала цей діалог, але, на жаль, ніколи не зможу – усі вони вмерли за свої мрії пожити по-руські, по-московські, по-срсрівські.