Владика Євстратій: Питання автокефаліі УЦ вирішать позитивно

«Всякое царство, разделившееся само в себе, опустеет;

и всякий город или дом,

разделившийся сам в себе, не устоит»

(Евангелие от Матфея, гл. 12, ст. 25; Евангелие от Марка, гл. 3, ст. 24—25).

Разделение Украинского Православия — одна из самых болезненных проблем и без того больного украинского общества. Обозреватель обратился к пресс-секретарю Киевского Патриархата, епископу Евстратию (Зоре) с просьбой прояснить для читателей положение, которое сложилось в украинском православии.

Текст интервью подается на языке оригинала.

Владико, нещодавно, під час візиту до Москви, Вселенський патріарх Варфоломій закликав українських православних до єднання із «канонічною церквою», назвавши українські православні конфесії «схизматами». З історичного досвіду українські православні знають, що подібні заяви церковних діячів можуть мати наслідком порушення громадянського миру в країні і навіть релігійні гоніння, хоча у XXI столітті таке собі уявити важко. Як Київський Патріархат, оцінюєте можливі наслідки таких заяв для українського суспільства і українського православ’я?

Україні, як молодій державі, не вистачає досвіду надання тверезих оцінок заявам державних, громадських і релігійних діячів. Ми тривалий час були бездержавним народом, і сьогодні у нашому суспільстві панує певний комплекс меншовартості, який змушує нас час від часу оглядатися на чужу позицію.

Протягом багатьох століть головною національною ідеєю українців була державність. Ця ідея здійснилася — Україна стала суверенною державою. А здійснення будь-якої ідеї породжує пошуки ідеї нової. Ми, українці, за великим рахунком, не знаємо, що далі робити із цією незалежністю і суверенітетом, як далі розбудовувати своє життя у найширшому значенні цього слова…

Відсутня концепція розбудови суспільства і держави, Ви маєте на увазі?

Саме так! Треба усвідомити, яким повинен бути державний устрій, система державної влади, адміністративна система, економічні відносини… І в цьому ряді питань проблема Церкви є однією з головних. З одногу боку є конституційна норма, згідно якої Церква є відділеною від держави. Але ж Церква не є сьогодні відділеною від суспільства. Проблеми суспільства відображаються на державі і на Церкві: розділене суспільство — розділена держава, розділена й Церква.

І ніхто, крім нас ці питання не вирішить…

Москва і Константинополь підходять до вирішення тих, чи інших церковних питань з точки зору своїх інтересів. Московський патріарх і Константинопольський патріарх вирішують складні питання, які за багато століть накопичились у взаємовідносинах двох престолів. І вирішують вони ці складні питання взаємовідносин, певною мірою, і за рахунок України.

Тим більше заяви, які можна було почути від Вселенського патріарха, були неправдиво інтерпретовані. Інтерв’ю, вперше подане телеканалом «Росія 24», було порізане і перемонтоване, ніде не було подано його повної версії, оригінального, грецького тексту (те, що говорив власне патріарх Варфоломій) не було чути, чутно було лише голос перекладача. Більше того я Вам скажу, чи помітили Ви, що перекладач явно був абсолютно непрофесійний?

???

Деякі церковні терміни він переклав неправильно. Наприклад — слово «диптихи» (списки Помесных Православных Церквей с указанием номера или «ранга чести» — ред.) було передано як «діпліки». І з цього матеріалу було сформовано спотворену новину, яку потім закинули у інформаційний простір. Насправді, патріарх мав на увазі зовсім не те, що подано російськими телеканалами.

І якою ж, на вашу думку, є справжня позиція Константинополя щодо ситуації в українському православ’ї?

Ну, в першу чергу, якщо Константинополький патріарх хоче чогось побажати Київському патріархатові, то є папір, можливість написати щось на цьому папері, скріпити написане офіційною печаткою і передати свої побажання українським православним у вигляді офіційного звернення, документу. Таких офіційних документів із побажаннями Константинопольського патріарха стосовно того із ким єднатися Київському патріархату ми не отримували. А виступи по телебаченню, це не документ, не підстава для того, аби ми реагували на сказане.

Тим більше, що сказане патріархом, є лише наслідком складних дипломатичних відносин Москви і Константинополя, всієї глибини яких ми не знаємо. Візит патріарха до Москви мав на меті активізувати підготовку до Всеправославного собору. Вселенський патріарх сподівається за допомогою цього Собору закріпити свою першість у Вселенському православ’ї. Але, справа в тому, що згаданий Собор готують уже протягом 40 років і досі він не зібрався…

Чому?

Виключно через те, що, за деякими ключовими питаннями позиції Московського патріархату і Константинополя — протилежні. Головним питанням на Всеправославному Соборі буде порядок і механізм надання автокефалії церквам — тобто, порядок набуття православними церквами незалежності. Константинополь вважає, що виключне право проголошувати нові автокефальні церкви належить тільки йому. Москва вважає, що таким правом володіє лише Церква-Мати, тобто та Церква, від якої відділяється нова православна конфесія. Зараз цей спірний момент намагаються узгодити.

А як Церкви набували автокефалії до сьогоднішнього дня?

За фактом проголошення! Це питання ніколи не було упорядкованим і через це його планують винести на Всеправославний Собор. Коли Київський патріархат звинувачують у тому, що він проголосив свою автокефалію неканонічно, то це маніпуляція поняттями. Що таке канон? Канон — це загальновизнаний церковний закон! Як можна неканонічно проголосити автокефалію, коли самого канону, який би показував порядок набуття автокефалії, взагалі не існує?

34 Апостольське правило говорить: «Єпископам всякого народу треба знати першого серед них і належить визнавати його, як свого главу». Тобто, утворення помісних церков відбувається за національно-територіальним принципом. Народ, який живе у певній місцевості і просвітлений світлом християнської віри, складає свою, автокефальну церкву. Наприклад, український народ — має свою державу, визначену територію перебування і, на цій території український народ, згідно 34 Апостольського правила, має повне право побудувати свою Помісну Православну Церкву.

Київський патріархат, у своїй практиці, спирається на історичний досвід, оскільки саме так у XIX — XX століттях утворювалися помісні церкви. І навіть більше того: жодна церква не утворилася тими шляхами, які сьогодні пропонують православному світові Константинополь і Москва! Ні Москва, ні Константинополь ніколи і нікому не надавали автокефалії, а лише визнавали уже проголошені автокефальні церкви. Наприклад, Американська православна церква, яку Московський патріархат у 1971 році проголосив автокефальною, досі не визнається переважною більшістю церков, і, у першу чергу, Константинопольським патріархатом.

Жодна з моделей, яку Москва і Константинополь прагнуть винести на обговорення Всеправославного собору, реально не працює. А працює та модель, якої дотримується Київський патріархат.

Чого очікує Київський патріархат від нового Вселенського собору? Якими є Ваші прогнози щодо його рішень, наслідків для православних в Україні?

Справа в тому, що Всеправославний Собор не є остаточною інстанцією прийняття рішень у Церкві. Остаточною інстанцією є Повнота всієї Христової Церкви, тому Собор повинен враховувати інтереси всього православ’я. Українська церква стоїть в ряду православних церков першою з тих, які вимагають визнання своєї автокефалії. Київський патріархат є чисельно більшим ніж деякі помісні православні церкви, навіть разом взяті.

І якщо цей Собор буде вирішувати питання про автокефалію української церкви, не враховуючи позицію Київського патріархату, не беручи до уваги наших думок і міркувань, він не буде мати ніякого практичного значення для Церкви. Навіть у Священному Писанні сказано, що закон не судить нікого, доки не вислухає його. Синедріон судив Христа неправдивим судом, відкидаючи Його свідчення і беручи до уваги слова неправдивих свідків. Якщо організатори Собору підуть таким шляхом, православна людність не сприйме прийнятих ними рішень.

А шляхи надання автокефалії, які між собою сьогодні обговорюють Константинополь і Москва, спрямовані як раз не на те, аби якійсь церкві надати автокефалію, а на те, як її не давати — ніколи і нікому. Адже нові церкви можуть утворитися лише зі складу вже існуючих церков, а це призведе до втрати Константинопольським і Московським патріархатами своїх підконтрольних територій і пастви. Звісна річ, добровільно ні Московський, ні Константинопольський патріархат не нададуть автокефалії жодній церкві, аби не втрачати свого впливу. Адже у випадку, якщо визнану автокефалію набуде Українська церква, Московський патріархат втратить фактично половину своєї церковної структури.

У ЗМІ неодноразово наголошувалось, що Вселенський патріарх у Константинополі перебуває під постійним подвійним тиском — Москви з одного боку, і турецької влади — з іншого.

Так, позиція патріарха Варфоломія зовсім не така однозначна, якою її прагнуть подати у Московському патріархаті. І Вселенський патріарх перебуває навіть не під подвійним тиском… Перше, що тисне на нього — це тисячолітня історія Православної Церкви, Візантії, і п’ятсот років перебування Константинополя у складі турецької держави. Це ж величезний тягар історичної відповідальності! Адже колись Константинополь був столицею світового православ’я, і навіть Римські папи вимушені були час від часу коритися вказівкам, які приходили з Константинополя. Патріарха непокоїть питання як зберегти велич історичної традиції, значення Константинополя, як центру світового православ’я.

Крім того, патріарх у Туреччині перебуває у надзвичайно стиснених умовах: 40 років тому було закрито єдину духовну школу, на острові Халкі, і священників доводиться навчати за кордоном — у Греції, в Оксфорді тощо.

По-третє, Патріархом і членами Священного Синоду Константинопольського патріархату, згідно із турецьким законодавством, можуть бути виключно громадяни Туреччини. Перед ними постає питання: хто стане наступником патріарха, коли нинішній упокоїться?

Константинополю дуже важливо саме зараз підтримати свій всеправославний статус. Без підтримки Москви це неможливо — якщо Москва опиратиметься проведенню Всеправославного Собору, то він просто не збереться. Константинополь змушений іти на поступки Москві, які ми і побачили, до певної міри у заяві патріарха Варфоломія. Хоча, Константинополь вважає, що Київська митрополії у 1686 році була передана Московському патріархату неканонічно і незаконно, це зафіксовано у томосі 1924 року. Отже, слова і заяви патріарха є намаганням оминути складні моменти: з одного боку і не визнавши за Москвою право на Київську митрополію, а з іншого — не заперечити його, щоб не образити Московський патріархат.

Я не випадково говорив, що українці повинні навчитися цінувати те, що мають. Приклад Константинопольського патріархату переконливо свідчить: ми маємо таку свободу віросповідання, релігійного навчання і міжконфесійного спілкування, про яку деякі церкви світу можуть тільки мріяти.

Російська православна церква поширює свій вплив у світі, керуючись концепцію Третього Риму. Чи означає це, що Вселенський собор, фактично, прийматиме виключно ті рішення, які вигідні Москві, зокрема, і стосовно українського православ’я також?

Про це мало говорять, але навіть в РПЦ є думка, що треба надати Українській церкві автокефалію і можливість самій розбудовувати своє релігійне життя. Це позбавить РПЦ проблем у міжцерковних стосунках з іншими церквами, наприклад із Константинополем. Це був би мудрий вчинок, але чи вистачить для цього мудрості?..

Стосовно Собору, повторюся — великим питанням є чи збереться він взагалі. Його готують уже 40 років, а ідея його скликання виникла приблизно у 20-х роках минулого століття.

Дійсно, РПЦ є на сьогодні найбільшою і найвпливовішою. Але зазначу, що сім’я грецьких церков дуже ревно ставиться до своєї історії, своїх прав. І хоча ці еллінські церкви можуть мати між собою різні стосунки, коли мова йде про захист інтересів еллінізму, вони об’єднуються і виступають як єдине ціле.

В принципі, я не виключаю, що якщо наполягання Москви набудуть прямолінійного характеру, характеру нав’язування, то українське православ’я може здобути несподівану, опосередковану підтримку від сім’ї еллінських церков. Так, чи інакше, питання про автокефалію Української Церкви буде вирішене, і вирішене воно буде позитивно. Таку впевненість мені надає той факт, що перебуваючи у надзвичайно несприятливих політичних умовах Київський патріархат постійно зростає і зміцнюється. Це свідчення того, що наша церква іде правильним шляхом і нам допомагає Божа благодать.

Другий факт — Київський патріархат є церквою, яка спирається виключно на підтримку віруючого народу, а не на підтримку держави, чи закордонних центрів впливу. Доки віруючі українці бажатимуть, щоб Київський патріархат існував, він існуватиме. Оскільки нашу Церкву підтримують самі віруючі: своїми грошима будують храми, наповнюють ці храми в дні свят і богослужінь. Допоки наші віруючі бажають цього — наша Церква існуватиме.

До речі, Константинопольський патріарх у своєму інтерв’ю одній грецькій газеті, дав доктрині «Москва — Третій Рим» три дуже влучних визначення: «дурна, зарозуміла і нечестива».

Серед кліриків та єпископату УПЦ МП ідея української автокефалії зріє уже давно. Зокрема, її відкритим прибічником, донедавна, декларував себе митрополит Черкаський і Канівський Софроній. Як Ви вважаєте, прагнення до отримання Київською митрополією автокефалії буде зростати, чи несприятливі політичні чинники знівелюють цей процес?

Оцінюючи останні 20 років можна стверджувати, що вони були роками протистояння двох ідей — ідеї підпорядкування Москві, та ідеї церковної незалежності. За цей час ми бачимо, що не прихильники церковної незалежності стають прихильниками єдності із Московським патріархатом, а навпаки — прихильники єдності з Москвою переходять на бік автокефалії. Тобто, не ми стаємо на бік позиції Москви, а навпаки — наші опоненти стають на бік думок, які маємо і ми.

Суспільство почало розуміти, що питання єдності Церкви Христової — це не просто особисте питання якоїсь групи православних ієрархів всередині самої Церкви. Навіть, якщо патріарх Філарет і митрополит Володимир завтра сядуть і підпишуть між собою об’єднавчий документ, це не об’єднає Церкву.

Чому?

Тому, що якщо це об’єднання відбудеться на користь Київського патріархату, тобто відбудеться утворення єдиної Помісної Православної Церкви, то митрополита Володимира піддадуть анафемі з боку Москви. І значна частина УПЦ МП відділиться від нього і утворить ще одну структуру Московського патріархату в Україні.

А якщо патріарх Філарет напише «покаяння» і спробує перейти у Московський патріархат (ну, уявімо собі таку ситуацію) за ним не підуть ні вірні, ні священики, ні єпископи. А якщо й підуть — це будуть одиниці. Адже віруючі перебувають під омофором Київського патріархату не стільки тому, що його очолює патріарх Філарет, а тому, що вони підтримують ідею єдиної Помісної Православної Церкви. І просто рішенням кількох людей об’єднати Церкву не можливо.

І все таки: владика Софроній є провідником чи рупором ідеї автокефалії для української церкви?

Владика Софорній не є ні провідником, ні рупором… Швидше, він є дзеркалом тих процесів, які відбуваються в УПЦ МП. Він просто вголос говорить те, про що багато хто думає, але боїться вимовити. Покарати владику Софронія лише за його думки стосовно майбутнього українського православ’я було б дуже скандально! А оскільки, митрополит Черкаський і Канівський ніколи не оголошував про своє бажання відділитися від Московського патріархату, то і підстав покарати його немає.

Говорити, що владика Софроній є провідником автокефальної течії теж не можна, оскільки «провідник» — це людина, яка організовує якусь практичну діяльність і гуртує навколо себе прибічників ідеї відокремлення від Московського патріархату. Але митрополит Черкаський ніколи не збирав ніяких зборів, не проводив ніяких нарад з цього приводу, і закликів про відокремлення не проголошував. «Рупором» ідеї автокефалії я б його теж не назвав… «Рупор» — це людина, через яку до суспільства звертається певна група прибічників ідеї автокефалії. Щоб бути речником такої групи, треба аби тебе на це вповноважили. Я, наприклад, є офіційним речником Київського патріархату, і виступаю із заявами тому, що мені Церквою доручено займатися цією діяльністю.

Софроній є доволі імпульсивною людиною і часто говорить те що думає. Але при цьому, він абсолютно не є прихильником Київського патріархату і особисто патріарха Філарета. Разом із тим, він вважає, що автокефалія була б для Української Церкви кращим способом буття, ніж той стан у якому перебуває Церква зараз.

Ви зауважили, що зміна керівних персоналій ні в Київському патріархаті, ні в Київській митрополії ситуації в українському православ’ї не змінить… Це дійсно так?

З одного боку це так, з іншого — ні. Я переконаний, що хто б не прийшов з часом на місце патріарха Філарета чи митрополита Володимира, це принципово не змінить ситуації. Можливо будуть якісь тактичні зміни, але стратегічна ситуація в українському православ’ї залишиться стала. Київський патріархат буде розвиватися як Помісна Церква — зміцнюватися й зростати, і буде добиватися визнання себе як помісної церкви в Україні, а в УПЦ МП будуть поширюватися ідеї автокефалії. Зміна тих чи інших осіб може лише зняти або посилити певну особисту упередженість, не більше.

Але питання особистостей не має того абсолютного значення, яке йому дехто хоче надати. Московські речники спекулюють однією з несправедливих тез, яка постійно насаджується у свідомість українського суспільства: от, якби пішов на спокой Філарет, то всі проблеми з розділенням Церков вирішилися б самі собою! Ні, не вирішилися б. Питання автокефалії виникло не при патріархові Філареті. Вперше про автокефалію Української Церкви почали говорити у 1918 році. З того часу пройшло понад 90 років.

Так, і владика Філарет є уже третім українським патріархом!

Тим більше!

Чому так виступають проти його особи? Та тому, що владика Філарет є православним ієрархом, яких немає не тільки в Україні, а й, можливо, в сучасному світі. Навряд чи хтось зараз із ним може зрівнятися за досвідом церковного управління. Патріарх Філарет є ієрархом світового рівня й історичного масштабу. Колись одне видання написало, що якщо всю історію Української Церкви вмістити на одну сторінку, то і тоді на цій сторінці для патріарха Філарета знайшлося б місце! І це дійсно так. Тільки з плином часу ми зможемо у повній мірі оцінити вплив його на Українську Церкву. Але, щонайменше, я думаю, час правління патріарха Філарета історики будуть ставити у один ряд із періодом митрополитства святителя Петра Могили. І його ім’я залишиться в історії.

Патріарх Філарет очолює Українську Церкву з 1966 року! Він пройшов величезний шлях, який не пройшов жоден із нинішніх православних ієрархів ні Української, ні Російської церков, оскільки патріарх Філарет знаходився при керівництві церковними справами у найжорсткіших умовах радянської влади. Відмовитися від такого архіпастиря тільки тому, що його особа комусь не подобається, це для Київського патріархату все одно, що відрубати руку перед боєм. Або, перепрошую, відрубати людині голову тільки через те, що обличчя цієї людини комусь несимпатичне.

Ще недавно у Київському патріархаті панували позитивні настрої стосовно діалогу з УПЦ МП про подолання розділення українського православ’я. Яка ситуація з міжцерковним діалогом склалася зараз?

Діалог перебуває в стані, який визначений на міжконфесійній зустрічі Київського патріархату і УПЦ МП у жовтні 2009 року. Все, що можна було зробити з нашого боку — було зроблене. Зараз ініціатива перебуває в руках УПЦ МП. На мою думку, проблема полягає в тому, що у Київському патріархаті є єдиний центр прийняття рішень. Якщо єпископат Київського патріархату обговорює якісь думки і приймає виважене рішення, то вся наша Церква його дотримується. В УПЦ МП є, щонайменше, кілька центрів прийняття рішень.

Одна думка в середині УПЦ МП представлена прихильниками діалогу із Київським патріархатом, інша думка — категоричними противниками такої співпраці. Це крило УПЦ МП представлено зокрема митрополитом Агафангелом і деякими іншими ієрархами. Така сама ситуація і в Росії. Там також існує дві позиції: одна — власне позиція Церкви — полягає у тому, що діалог проводити треба; інша позиція – держави, яка виступає за консервацію сучасного стану речей. Тому в УПЦ МП досі й не має єдиної позиції щодо продовження діалогу, хоча ніхто від нього і не відмовляється. Навпаки, всі кажуть про те, що співпраця потрібна. Але взяти на себе відповідальність за конкретні справи там ще не всі готові.

А які конкретні кроки вдалося зробити за останні півтора року?

Найголовніший крок — це перша офіційна зустріч комісій з діалогу, які складаються з представників Київського патріархату та УПЦ МП. Ця зустріч сильно вплинула на Українську Церкву, оскільки сам її факт показав — нам можливо сідати за один стіл і продуктивно спілкуватися між собою. І це розуміння можливості продовження діалогу і взаємного спілкування, як ніжний паросток зближення, повинно прорости у цілій Церкві, щоб сталися позитивні зрушення. Такі зрушення уже є: все більше людей з обох боків розуміють необхідність продовження діалогу.

Нещодавно було засідання Комісії міжсоборної присутності Московського патріархату з питань «протидії розколам», тут, у Києві. І на цій зустрічі голова Комісії, митрополит Київський Володимир і його заступник, митрополит Іларіон, найближчий помічник патріарха Кирила, говорили про те, що питання роз’єднання української церкви треба вирішувати. Причому, митрополит Іларіон озвучив думки, які раніше взагалі не звучали: наприклад, що треба виробляти якусь прийнятну для обох гілок православ’я, недискримінаційну модель ставлення до тих, хто відійшов від Московського патріархату. Це теж плоди діалогу.

Отже, процес триває. Можливо, поки що він не такий активний, як нам би хотілося, але те, що процес діалогу не є швидким — це закономірно. Ми працюємо на зближення. Але в середині УПЦ МП є сили, які працюють на віддалення двох церков і на роз’єднання віруючих. Цей спротив є цілком реальним і за ним стоять сили, які мають потужні матеріальні, інформаційні, адміністративні і владні ресурси. Боротьба є боротьба — вона ніколи не була легкою!

Якщо порівняти сьогоднішній стан речей із 2006 — 2007 роками, коли із нами навіть ніхто спілкуватися не хотів, то це величезний прогрес. Саме бажання вести діалог і працювати на зближення двох гілок українського православ’я є великим досягненням, яке треба цінувати.