Володимир Казаневський: на життя не скаржуся!
Володимир Казаневський – дуже відомий (в Україні і за її межами) художник-карикатурист. Хоч у юності Казаневський починав як фахівець у зовсім іншій царині, тепер він – за власним визначенням – вільний митець, причому митець затребуваний і популярний. На сьогодні він є лауреатом 160 міжнародних конкурсів карикатури у 37 країнах світу. Казаневський мандрує і пише прозу, має дружину-музу і двох синів, один з яких – також художник. Це дуже вітальна і сонячна людина, без зарозумілості і зіркових «понтів». Розмову з «Обозревателем» Казаневський починає, згадуючи давні часи.
- Пане Володимире, ви закінчили факультет «Космічна радіофізика». А як прийшли до малювання?
- Було це після університету, після армії. Я захоплювався гірським туризмом, сам собі зшив намет, і чомусь дуже закортіло розмалювати його карикатурами. На тему туризму... Намалював перші дві-три, мені сподобалось, і так все й пішло... Хоча малювати ніколи не вмів, не вчився цьому, а в школі взагалі мав з малювання «трійки».
- Сподобалось настільки, що покинули космічну радіофізику?
- Я працював, і працював довго – вісім років – на радіозаводі, де виробляли стиковочні системи космічних кораблів, і паралельно малював. І ночами, і на работі – крадькома – малював карикатури...
- І все йшло «в стіл»?
- Ні, чому ж? Десь за рік показав малюнки газеті «Комсомольское знамя», і там їх почали друкувати. А потім друкували і в Москві... І, до речі, гонорари були приблизно такі самі, як зарплата інженера.
- Це зіграло роль?
- Та ні, просто я зрозумів, що мені живі люди значно цікавіші, ніж електрони, радіохвилі...
- Перші карикатури були на тему туризму. Нічого «гострішого» на той момент ви собі дозволити не могли?
- Та, власне, тоді були ті самі сюжети, що й зараз. Такі от загальнолюдські карикатури... Доводилось езоповою мовою зображувати усі неподобства довкола... Звісно, не всі малюнки друкували... Ті, що не друкували, підпільно передавали на Захід. І я теж... Приймав там участь у різних конкурсах, отримував там нагороди, відзнаки...
- Неприємності були?
- Аякже. В КДБ викликали на розмову.
- І тільки?
- Це ж була вже середина 80-х... За кордон мене, ясна річ, не випускали...
- А як же ви малюнки передавали?
- Та по-різному. Інколи з кимось, інколи – з офіційним листом від редакції. Наприклад, від журналу «Україна». Вони дивились мої малюнки і підписували офіційного листа. Але інколи ці малюнки повертали з дуже жорстким попередженням...
- А від яких малюнків відмовились тут, в СРСР?
- Ну, приміром, в мене один малюнок вийшов в журналі «Крокодил»... Абсолютно безневинний. Сидить начальник за столом, а навкруги – підлеглі, і всі – папуги... Тільки й всього... Але всі тоді говорили: як це сміливо! Казали, що такий сміливий малюнок міг тільки у Прибалтиці вийти.
- Очевидно, тодішні художники намагалися триматися разом – бодай для обміну досвідом спілкування з КДБ...
- Був у нас в Києві клуб – «Архігум». Номінально він існує і по цей день, ми збираємося раз на рік і проводимо виставки. А за радянських часів збирались регулярно в кав`ярнях, влаштовували бліц-конкурси. І щороку – це було обов`язково – 1 квітня проводили виставку в Будинку архітектора. І зараз проводимо – вже тридцять років поспіль.
- Тодішня тусовка після СРСР розпалася?
- Приблизно половина емігрувала до Канади. Хтось – до Австралії, Ізраїлю, Сполучених Штатів.
- Там вони більше затребувані?
- Ні. Вони не працюють художниками. Малюють ті, хто перебрався до Москви і працює там у провідних виданнях.
- Вам план втечі на думку не спадав?
- Ні. Я дуже часто їжджу за кордон і бути там емігрантом не дуже хочеться. Зовсім інша річ, коли ти там знаходешся як гість. Так можна багатьох людей побачити, і навіть на рівні міністра культури. Якщо я буду емігрантом, я міністрів не побачу. Окрім того, це трохи соромно – приїхати на все готове. Люди у себе будували-будували, а тут – ти... У себе не зміг нічого побудувати, приїхав на чуже. Як жебрак якийсь... Хочеться бути людиною вільною, і всередині себе нічого, окрім свободи не відчувати... До того ж, є такі банальні слова про землю предків – так ось цей момент теж наявний...
- А де ваша земля предків?
- Я народився в місті Лебедин Сумської області в родині військового льотчика. Потім полк батька перевели до Білої Церкви, і ми туди з родиною і переїхали. А в 16 років я вступив до Харківського університету...
- Ви казали, що ваші гонорари за малюнки були вищими за зарплату інженера...
- Так. Ті гроші, які я отримував, давали мені змогу спокійно жити і ні про що не турбуватись. Тому я собі творив, писав роман...
- Конкуренцію не відчували?
- Ні. На початку 90-х років ми стали дуже затребувані на Заході. Заходу стало цікаво... А нам постійно то виставки пропонували, то публікації... Пройшло всього лише кілька років, і треба було вже ставати у величезну чергу західних художників-карикатуристів...
- І що сталось потім з вашими гонорарами? Як вам живеться тепер, на 19-му році незалежності?
- Зараз, якби я не пішов на роботу, прожити як вільний художник вже не зміг би. Тому зараз я співпрацюю з одним виданням, і співпрацюю залюбки. Зараз ЗМІ переходять на західну модель – коли при кожному виданні працює свій художник, який більше нікуди не віддає свої роботи. В радянські часи все було по-іншому – в редакцію просто надсилали малюнки...
- А про що ваш роман? Як він називається?
- Роман вже надрукований. Називається «Очищение». Я, власне, ще до того, як почав малювати, трохи писав, дуже захоплювався прозою, мене друкували... Потім просто бракувало часу, а зараз я повертаюсь до свого захоплення.
- «Очищение» – це, мабуть, про щось не з реального життя...
- Я б це назвав фантасмагоричним реалізмом...
- Ви себе прямо як Маркеса трактуєте...
- У Маркеса реалізм – магічний... Хтось називає мій роман фантастикою, хоч я би так і не сказав... Там все є – кохання, характери, є й соціальні мотиви, мова про нове суспільство, якого ще не існує... За обсягом він невеликий, але місткий. Звісно, комерційного успіху він не мав. По-перше, на широке коло не розрахований, по-друге, ніхто його розкруткою і не займався... У мене немає такого таланту до розкрутки, як у Куркова...
- А дарма. Куркова навіть англійський посол знає. Не так давно довелося брати у нього інтерв`ю – він вчить українську мову і говорить, що двох наших письменників вже здолав – Шевченка і Куркова...
- Ну, я коли бував на Заході, то там згадували одного письменника – Андруховича...
- Мабуть, малювати (тим паче - карикатури) значно важче, ніж писати. У прозу можна вставити фрагменти власного життя, і багато хто з укрсучліту саме так і робить...
- Не знаю, я би так не сказав. Мені писати важче, ніж малювати. В карикатурі головне – придумати сюжет. Якщо сюжет у мене в голові склався, я його малюю під телевізор, під музику – як завгодно. А коли я пишу, то перебуваю у такому напруженні, що зосереджуватись маю тільки на цьому. Знаєте, в одному художньому творі можна сказати так багато, що для викладення цього самого у вигляді карикатур треба малювати, малювати, малювати і ще раз малювати...
- У карикатуристів прийнятий якийсь розподіл на жанри – на політичну карикатуру, на неполітичну?
- Політична карикатура малюється під замовлення. Це прикладний жанр... Кожен хороший карикатурист намалює будь-яку політичну карикатуру, але не кожен художник, який спеціалізується на політичній карикатурі, створить гарну карикатуру взагалі.
- Он як? Тобто цей жанр у митців взагалі не надто котується?
- Ну, це як прекрасна класична музика і військовий марш з барабанами. Талановитий композитор напише і марш, якщо буде така потреба...
- А пам`ятаєте цю знамениту карикатуру на Путіна, яка обійшла, здається, усю світову пресу? Путін зображений у вигляді ведмедя – це малюнок анонімного художника, який назвався Riber. Малюнок у 2007-му переміг в конкурсі World Press Cartoon...
- Можу сказати про себе: мені загальнолюдські сюжети ближчі, ніж політичні. Власне кажучи, й політичну ситуацію можна відобразити, не малюючи політичного лідера. Для мене завжди цікавіше розібратися в першопричинах...
- Відомо, що ви – затятий мандрівник. Це у вас з розряду захоплень чи роботи?
- Зазвичай я їжджу, коли мене запрошують, їжджу на конкурси...
- В яких країнах, де довелося побувати, найкраще душа відпочиває?
- О-о, це так складно... Не так давно мене в одну передачу запрошували і спитали, яка тема мені близька. Я сказав: «Світова кухня». Так, знаєте, двадцять хвилин говорив і половини не встиг розповісти... Японія... Дуже цікава країна... Південна Корея... Там був вражений: католицьких храмів більше, ніж в Європі... Китай... Бачив там середньовічне село з каналом посередині – атмосфера абсолютно кафкіанська – уявіть собі острів і якийсь царський палац, в якому свого часу проходив перший з`їзд Компартії Китаю... Сербія... Був там минулого року і збираюсь з дружиною цього року, я там виграв нагороду – відпочинок на двох.
- Ваша дружина – теж художник?
- Ні. Вона карикатури терпіти не може. Але допомагає мені з сюжетами.
- Муза?
- Муза. Вигадує прекрасні малюнки... А взагалі, якщо повертатися до теми інших країн, то я би міг про кожну годинами розповідати... От Румунія і мої незабутні карпатські мандрівки... Приймають як на Сході, коли карикатуристи лежать на килимі на березі озера, перед ними грає джаз (джаз спеціально запросили!), тут же і м`ясо готують, і цуйку розносять, і десь чути трембіти...
- Слухайте, та у карикатуристів не життя, а рай!
- Не скаржуся (сміється).