Право дізнатись про все
На цьому пленарному тижні Верховна Рада зробила важливий крок – ухвалила в першому читанні законопроект «Про доступ до публічної інформації». «За» проголосували 344 народних депутата з 409 присутніх. Для того, щоб відчути у повній мірі, яка це значна перемога, варто пригадати «довгограючу» історію цього законопроекту. Він був внесений БЮТівцем Андрієм Шевченком на розгляд колег ще у 2008 році. У 2009-го парламент ухвалив його у першому читанні, але тоді ж свій альтернативний законопроект запропонувала Верховній Раді група депутатів, серед яких була, зокрема, «регіоналка» Олена Бондаренко. На думку експертів, законопроект від Бондаренко суттєво звузив межі доступу до інформації. Відтак почалася кропітка робота по «злиттю» двох документів, їх узгодженню та асиміляції.
Була створена переговорна група, яка працювала над остаточною версією законопроекту і навіть ознаменувала завершення роботи спільною заявою з цього приводу. Заяву оприлюднили голова профільного парламентського комітету з питань свободи слова та інформації Андрій Шевченко, член комітету Олена Бондаренко та депутат від Партії регіонів (і представник президента в парламенті) Юрій Мірошниченко. У підсумку, як говорить далі в інтерв’ю «Обозревателю» Андрій Шевченко, ключові моменти законопроекту таки вдалося відстояти. Далі – слово автору та розробнику.
- Пане Андрію, над законом ви почали працювати ще у 2008 року. Тоді «помаранчеві» сили були при владі, а Партія регіонів – в опозиції. Дивно, що тодішні опозиціонери не підтримали ваш закон, адже відстоювання свободи слова та інформації було завжди прерогативою саме опозиції. Чому знадобилось стільки часу, щоб знову повернутись до вашого законопроекту?
- Дійсно, все саме так і було. Закон був взятим за основу іще при попередньому уряді. Дві фракції з п’яти – БЮТ та «Наша Україна» – послідовно голосували за просування цього закону. Все впиралось у позицію однієї фракції – фракції Партії регіонів. Щоб не вдаватись у зайві подробиці, відповім на ваше запитання так: за великим рахунком, у цього законопроекту є три вороги: гроші, чиновницький дух та політика.
Що я маю на увазі, коли кажу про гроші? Закон про доступ до публічної інформації дозволяє громадянам набагато краще контролювати те, як витрачається кожна державна копійка, і прийняття закону, безумовно, вдарить по тих людях, які живляться за рахунок бюджету.
Що стосується «чиновницького духу», то ви знаєте, що зараз журналісту або громадянину потрібно зубами виривати інформацію у чиновника, ще й пояснювати, навіщо вона йому потрібна. Згідно нашого закону, все має бути з точністю до навпаки – це чиновнику доведеться пояснювати, чому він відмовляється надати інформацію.
І відносно політики: контраргументи наших опонентів зводились зазвичай до одного: цей законопроект – опозиції, БЮТівця Шевченка, тому не можна вдарити лицем у багно, не можна проголосувати за закон від опозиції. Думаю, що зараз ми дійшли спільної мови і можемо відкинути і гроші, і чиновницький консерватизм, і дріб’язкові політичні рахунки…
- Зупиніться детальніше на основних положеннях вашого законопроекту. Що відрізняє його від документу, над яким працювала, зокрема, Олена Бондаренко?
- Є три ключові речі. Перше: в філософії цього законопроекту є ключове поняття – будь-яка інформація, що знаходиться в руках чиновника, мусить бути доступною громадянину. Крім дуже чітко окреслених моментів: крім державної темниці, банківської та лікарської таємниці. Може бути також закритою конфіденційна інформація, якщо, наприклад, у Податкової інспекції є ваша домашня адреса, номер телефону або інша приватна інформація – вона може бути закритою в інтересах самих же громадян.
Окрім того, закритою може бути службова інформація – документи або проекти документи на стадії прийняття рішень. Все інше апріорі має бути доступним для громадян. Якщо є генеральний план міста, і ви як громадянин бажаєте знати, що буде у вас через 20-30 років – чи буде там збудована школа, садочок чи якесь підприємство – ви маєте не менше прав взяти цей план до рук та ознайомитись з ним, ніж той чиновник, який над ним працював.
Друга базова річ: ми будемо виходити з того, що політик чи державний службовець має менший ступінь захисту свого приватного життя, ніж звичайний громадянин. Тобто якщо ти йдеш на державну роботу, будь готовий, що тобі доведеться набагато більше розповісти громадськості про своє особисте життя. І третє: все, що стосується бюджетних грошей, тобто використання грошей з державного бюджету, має бути максимально відкритим, щоб громадяни знали, куди йдуть ці кошти.
- Тобто згідно нового закону, не лише журналіст, а й кожний громадянин, може звертатися до будь-якої інстанції, якщо предмет його інтересу не становить державна таємниця або інша закрита інформація?
- Саме так.
- Давайте перейдемо від теорії до практики. Отже, будь хто може звернутися, приміром, до відповідного структурного підрозділу КМДА і поцікавитись, чому в його будинку відсутня гаряча вода та коли припиниться таке неподобство… І ви справді думаєте, що звідти відразу надійде відповідь?
- Важливе уточнення: ми розводимо два поняття: «звернення громадян» та «інформаційний запит». Зверненням громадян може бути якраз той випадок, про який ви говорите, коли громадянин звертається, наприклад, до мера і вимагає, щоб той вирішив питання гарячої води, бо в інакший спосіб воно не вирішується. І, згідно діючого закону, мер повинен пояснити, що ним вже зроблено або чому він відмовляється будь-що робити у цій ситуації. Дещо іншим є поняття «інформаційного запиту» - це коли ви просити чиновника надати вам інформацію, яка вас цікавить і яка у нього вже є. Тобто десь у нього стоїть шафа, а у шафі лежить папочка з вже готовою інформацією. Раніше нам казали: а чому ми повинні надавати вам таку інформацію? Це наш чиновницький хліб, і він належить нам. Зараз, за новим законом, відведено всього лише п’ять днів на те, щоб чиновник відповів на запит, і якщо інформація, про яку його запитують, є відкритою, він мусить дістати її з шафи та передати її вам.
- В альтернативному законопроекті на розгляд інформаційного запиту відводилось від 25 до 30 днів, та ще й чиновник мав право взагалі відмовити прохачеві у відповіді, якщо він так вважав за потрібне. Оце, мабуть, і є той «чиновницький дух» в дії, про який ви казали. Але цю суперечку вдалося усунути?
- На даний момент немає протипоставлення між першим та другим законопроектом, є консолідована позиція переговорної групи, яка зафіксована в законопроекті. На інформаційний запит відведене п’ять днів, і я вам скажу, що це – колосальна зброя, яку ми даємо не тільки журналісту, а й будь-якому громадському активісту. Власне, з цього й починається громадянське суспільство.
- Чи передбачена відповідальність за відмову надати інформацію?
- Боротися із цим можна у два способи. По-перше, будь-яку відмову від надання інформації громадянин може оскаржити у суді, і його шанси виграти процес після прийняття цього закону збільшаться у рази. Та навіть і зараз, якщо чиновник не надає вам інформацію, ви можете піти до суду, просто із новим законом ваші можливості зростають.
Наведу приклад: Інститут медіаправа, юристи якого є серед розробників законопроекту, звертилися із інформаційними запитами до Конституційного Суду і до Верховної Ради з приводу того, які офіційні видання вони друкують. Конституційний Суд відмовився надавати таку інформацію, і суд став на бік Конституційного Суду. Тобто, якщо ви захочете отримати інформацію відносно того, на які кошти видається, приміром, «Голос України», ви її не отримаєте. Але з новим законом, як я вже сказав, ваші шанси зростають у рази.
А по-друге, відмова чиновників у доступі до інформації обертається для них дисциплінарними санкціями – мова йде про персональну відповідальність людини, яка працюватиме з інформаційними запитами. Тобто так, як зараз, вже не буде: це тепер ви пишете запит до адміністрації президента, він потрапляє на стіл до Льовочкіна (голови АП – Обозреватель), Льовочкін переписує його на заступників, заступники – на голів департаменту, а у підсумку відповідь ви чекаєте місяцями, бо за це відповідають всі і ніхто.
Зараз така робота буде значною мірою спрощена, бо за неї відповідатиме одна людина, яка, сподіваймося, швидко знайде ту необхідну шафу в адміністрації президента, де лежить потрібна інформація. Якщо ж ця людина не справлятиметься зі своєю роботою, щодо неї будуть зроблені відповідні висновки.
- Ви знаєте багато випадків, коли людина намагалась через суд відстояти своє право на інформацію і виграла у суді?
- Так, звичайно. Таких випадків немало. Є зовсім свіжа історія – про те, як «Українська правда» звернулась до адміністрації президента з проханням надати інформацію з приводу того, якими акціями володіє президент України (ці акції були відображені у його декларації про доходи). Ми знаємо, що був затяжний судовий процес, який завершився тим, що адміністрація все таки була змушена оприлюднити цю інформацію.
- А як щодо кримінальної відповідальності за перешкоджання професійній діяльності журналіста?
- Це стаття 171 Кримінального кодексу України. Підстав її переглядати я не бачу, навпаки, я думаю над тим, як змусити цю норму працювати. Бо протягом останнього року ми маємо усі підстави поставити сумний рекорд з кількості нападів на журналістів – мова йде і про вбивства, і про зникнення, і про побиття. І ми бачимо, що прокуратура не поспішає порушувати кримінальні справи за статтею про перешкоджання журналістській діяльності. Виходить так, що зникає журналіст, а прокуратура чи міліція розглядає це як побутовий випадок абощо. Тому ця стаття у ККУ, на моє переконання, обов’язково повинна залишатися.
- А чи планує профільний комітет Верховної Ради проводити найближчим часом ревізію законів, що регулюють діяльність ЗМІ – «Закон про пресу», наприклад?
- Що стосується друкованих засобів масової інформації, то нам просто необхідно провести роздержавлення преси. В європейських країнах такого немає, щоб державні органи були засновниками друкованих видань – це суто наш радянський спадок.
- Ви згадували раніше про те, що з прийняттям закону публічні персони з числа чиновників першого ешелону стануть ще більше публічними…
- Ми європейська країна (чи принаймні стаємо нею), а є рішення європейських судів, які чітко говорять про те, що людина, котра займає високу посаду в державі, має менше можливостей для захисту свого приватного життя. Ми справедливо критикуємо те, що стосується української свободи слова, але якраз щодо ставлення преси до публічних осіб – тут можна констатувати зміни на краще, бо протягом останніх років у нас з’явилась абсолютно нова культура саме в цьому сенсі – коли журналісти стають дуже прискіпливими та вимогливими з точки зору обсягу інформації, яка торкалась би приватного життя президента, прем’єр-міністра, лідера опозиції, лідерів парламентських фракцій тощо. Це, безумовно, добре…
- Але цією нормою не будуть зловживати, як ви гадаєте?
- Ну, немає нічого ідеального. Треба досягати балансу між захистом приватного життя і правом громадськості знати все про політиків та державних діячів. Світ рухається в напрямку права знати все. Яким чином буде знайдено відповідний баланс в Україні – побачимо.
- Останнє питання: ми на початку розмови відзначили той консенсус, який вдалося досягти авторам двох альтернативних – від влади та від опозиції – законопроектів. Водночас із тим Рада провалила прийняття законопроект «Про внесення змін до деяких законодавчих актів», який також торкається права на отримання інформацію, зокрема, торкається права громадян України бути присутніми під час судових засідань. Чому в даному питанні парламентським опонентам домовитись не вдалось?
- Наша переговорна група не займалася цим законопроектом, його розробник – депутат Фельдман. Особисто я вважаю, що цей законопроект має бути підтриманий, бо в ньому, зокрема, встановлюється захист права журналістів на джерела інформації. Зараз що відбувається? Варто журналістові написати статтю, як його притягують як свідка по тій чи іншій справі – він, таким чином, виявляється зв’язаним по рукам і ногам і змушений відкривати свої джерела. А цей законопроект дозволяв джерела інформації захищати, дозволяв журналістові безпосередньо працювати у залі судового засідання… Саме тому я вважав, що цей законопроект варто підтримати, хоч зараз Фельдман – не в нашій фракції, він перейшов до парламентської більшості, але наша фракція проголосувала за цей законопроект.