Якого Гоголя?, 23 мая 2009

Під час обговорення фільму «Тарас Бульба» у студії програми «Шустер-live» знаний режисер Роман Віктюк розповів анекдотично-метафоричну історію про божевільного, який ловив у ванні рибу, хоча прекрасно знав, що її там немає. Власне, більшість дискусій, спричинених стрічкою Володимира Бортка, – це саме такого кшталту рибальство. Істотна відмінність інформаційного бульботрешу від притчі Романа Григоровича полягає в тому, що багатьом учасникам процесу таки вдається наловити у крихітній ванні цієї стрічки здоровенних сомів, осетрів та навіть, прости Господи, китів. Ну, це якщо вірити достоту більшовицьким ЗМІ, поширеним на північ од Чернігова. Хоч як застерігав від цього герой найкращого фільму Бортка «Собаче серце», сам режисер, навпаки, доклав чималих зусиль, щоб зіпсувати настрій хоч якому професору Преображенському.

МИКОЛА ГОГОЛЬ – РЕСУРС ПРОПАГАНДИ

Кожної зими у нас рапортують про неготовність до снігопадів, – ця традиція якимось метафізичним чином поширюється і на царину культури. Як можна було проґавити наближення 200-річчя Гоголя, влаштувавши низку заходів «на державному рівні», але навіть не подбавши про «перенесення» творчості цього письменника у шкільну програму з вітчизняної літератури? Про якого ж тоді національного генія йдеться, якщо кожен український школярик знає, що Микола Васильович – видатний російський письменник?

За життя Гоголь сам ретельно замінував сприйняття власної мистецької спадщини, і за півтора століття вибухи на його хуторах лунали неодноразово. Найсмішніше (і це, мабуть, істинний гоголівський гумор), що бомба, яка так хвацько бабахнула сьогодні завдяки екранізації «Тараса Бульби», була сконструйована особисто Миколою Васильовичем, а не його інтерпретаторами, сталінськими спекулянтами чи теперішніми пройдисвітами. Йдеться, власне, про повість «Тарас Бульба», яка ще за життя письменника була опублікована у двох авторських редакціях. Перша, оприлюднена у 1835 році в збірці «Миргород», на вимогу цензорів та критиків була видозмінена (передусім заради посилення «общерусского идейного смысла») й побачила світ 1842 року в другому томі «Сочинений», – саме цей варіант, більший за обсягом, деталізований, з трохи зміненими і доданими персонажами, вважається фінальною версією. Оптимісти від літературознавства стверджують, що чимало мутацій у тексті «Тараса Бульби» відбулося завдяки Павлу Анненкову, який занадто вільно «переписував» копію з гоголівського оригіналу для видавця Миколи Прокоповича, якому автор також довірив правити стиль та граматику. Вже після того, як «Сочинения» побачили світ, Гоголь писав Прокоповичу, що у твір «вкрались ошибки». Але навряд чи це зауваження може поставити під сумнів працю Миколи Васильовича над посиленням «общерусского идейного смысла», що завдяки ній слово «Украйна» поступилося місцем «южной первобытной России», а фінал повісті взагалі змінився до невпізнаваності – на радість телеканалу «Росія».

Усе це нібито загальновідомі факти, як і намагання сучасників знайти спільний знаменник обох варіантів повісті (саме таким є одне з найкращих книжкових втілень «Тараса Бульби» за редакцією Івана Малковича та Євгена Поповича на основі перекладу Миколи Садовського), але не для теперішньої Росії, в якій центральні канали знущально торочать, що українці, мовляв, вигадали і свого Гоголя, і повість фальсифікували.

Напередодні 200-ліття суперечливого класика було зрозуміло, що будь-які розмови про літературні досягнення та цінності Гоголя точитимуться хіба що в герметичних гуманітарних колах, натомість на поверхні масової свідомості відбуватиметься чергове ідеологічне розчленування письменника. Микола Васильович терпів ці маніпуляції за життя, породивши чимало жахіть та катастроф – що літературних, що побутових, – і збиратиме увесь цей пекельний урожай вічно. Він спалив свою першу книжку – й вогонь став його прокляттям, наче якийсь недоладно висміяний чорт. Він боявся, що його поховають живцем, – і перекази про «Гоголя, котрий перевернувся в труні», не вщухають.

Він страшенно непокоївся, що публіка хибно сприймає «Ревізора», але так і не дочекався порозуміння з читачем та глядачем.

Усе це – знаки його долі. Знаки, якими знехтувано заради поглиблення непорозумінь. Якби Гоголь занотовував усі свої моторошні передбачення, усі прокляття, що сипатимуться на нього після смерті, то у цьому реєстрі неодмінно відшукалося б місце і для Володимира Бортка.

СТО ХВИЛИН БЕЗ ЖАЛЮ ТА СЕНСУ

«Про що це кіно?» – ось найпоширеніше запитання, яке лунало після прем’єри. Зауважте, що йдеться не про артхаузне марення і не про елітне горе від розуму, а про блокбастер у жанрі історичного бойовика. З бюджетом 25 мільйонів доларів. Режисер з таким бюджетом і не має права на якесь інше кіно, навіть якщо візьметься екранізувати казку про Вовчика Братика – 25 мільйонів працюють за своєю програмою.

У таких випадках запитання – про що кіно? – може звучати хіба що як відлуння розхристаного хору вражень. Якщо ж воно набуває вірусної природи і зринає занадто часто – це вже нищівний вердикт. А надто з огляду на те, що Бортко доклав максимум зусиль заради посилення «ідейного смислу» і пропагандистського шарму.

Пострадянському глядачеві – що російському, що українському – не треба нагадувати постулат Штірліца про те, як добре запам’ятовується остання фраза. Пострадянський режисер Бортко вирішив, що остання фраза запам’ятається ще краще, якщо її повторити не менше п’яти разів. Не врахував лише, бідака, що у такому разі ця остання фраза пожирає весь попередній текст. І все напучування відтак перетворюється на абсурдний трюк. На ритуальний танок довкола вогнища, що в ньому разом із Тарасом Бульбою горять усі двадцять п’ять мільйонів до останнього цента.

Режисер не впорався з елементарною проблемою: Микола Гоголь написав епічний твір, але він не писав історичного бойовика. Виокремивши героїчно-батальний пласт повісті, а весь інший матеріал відтворивши за принципом «Біблії в коміксах», він звів складне і емоційно насичене плетиво доль до зображення шаблонних характерів. Це навіть не буквальний підхід, який закидали Бортку в екранізації «Майстра і Маргарити» Булгакова, – радше йдеться про свідоме вихолощення внутрішніх конфліктів гоголівського тексту. Заради чого? Заради однаково відзнятих планів рубанини? Заради безкінечно дубльованого зображення страшної смерті українського козака, який не забуває прославити російську землю, навіть коли його піднімають на трьох списах? І як може навіть аполітична й не надто глибоко занурена у гоголівський світ людина збагнути, про що це кіно, не відчувши себе ідіотом?

Чого варта лише історія Андрія, в якій ніби й відтворена вся послідовність «зради заради кохання», але ж немає у Бортка ні зради, ні кохання, – є лише носій шкільного тлумачення цього образу (а втім, навіть у школах такий Андрій з’являється лише через брак у викладачів педагогічного хисту й літературного смаку). Лицар, у якого від пристрасті потьмарився розум, бо він надто довго дивився у вікно, в якому надто довго і напружено сміялася не менш потьмарена пристрастю панночка.

Така ж одновимірність властива і узагальненому образу козацтва. У Гоголя в повісті зображена жорстока, моторошна доба – й усі його герої позначені цією печаттю оскаженіння та ненависті. Бортко ж – чи то з поваги до 25 мільйонів, чи то ще з якихось «православних» міркувань – творить доволі стерильне козацьке середовище. Єдина жорстока розправа, яку вчиняють козаки Бортка, – це покарання свого ж побратима за переступ. Навіть страшна помста Тараса Бульби – це лише полум’я за спиною Богдана Ступки. Натомість на здичавілості поляків режисер не заощадив. Натуралізм страти Остапа – один із тих епізодів, які запам’ятовуються. Звісно, це не той випадок, коли варто закликати до політкоректності, але підсолоджена фальш – занадто висока ціна. Таких витрат художня достовірність не витримує.

Зрештою, у зображенні козацтва криється значно більша вада. Запросивши на знакові, характерні ролі акторів, знаних з радянського кіно про бездоганних героїв-лицарів, Володимир Бортко перетворив Запорозьку Січ на якийсь пенсійний фонд. Неможливо заперечити хист Михаїла Боярського, Бориса Хмельницького чи Леся Сердюка, як і поставити під сумнів той факт, що Богдан Ступка – природжений Тарас Бульба, але ж це не історія Бенджаміна Баттона!

Про що кіно? – вкотре намагаюсь збагнути, пригадавши сучасну історію ненависті довкола «Тараса Бульби», яка почалася з політичної радянсько-польської домовленості не екранізувати цей твір. Не тому, що сама повість здатна засівати мізки кривавими чортами. Просто Гоголь у цій повісті – як вир птахів. Породивши множину сенсів, він не наважився її убити.

Шевченко у листі до Рєпніної 1850 року писав: «Я всегда читал Гоголя с наслаждением [...] Перед Гоголем должно благоговеть как перед человеком, одаренным самым глубоким умом и самою нежною любовью к людям!» І такий Гоголь, звісно, не потрібен сьогодні ані Володимиру Бортку, ані каналу «Росія».

Материалы предоставлены в рамках контентного сотрудничества сайта «Обозреватель» и журнала «Публичные люди».