Ярослава Мудрого перевдягають в косоворотку, 8 октября 2009

Прочитав «Обозреватель» і вирішив стати націоналістом. І не латентним, як Шкіль, і не таким декоративно-вітринним, як Тягнибок, а справжнім – войовничим, агресивним. Воюватиму я, звісно, за Україну, але не проти «жидів-москалів-ляхів», а проти чухраїнців, «хохлів» і «малоросів» як продуктів багатовікової російської імперської пропаганди.

Пегасом моєї політичної музи стала стаття «Я открываю дорогу "РусЬкому языку"» авторства такої собі пані Березовської, котра, наскільки можу судити з архіву видання, спеціалізується на написанні текстів на тему інсуліну та, останнім часом, мезиму. Стаття мене вразила присутністю неймовірної кількості «жвачки» на тему захисту прав російськомовних, яку вже навіть комуністи пережували та виплюнули років 15 тому. Суть традиційна: права російськомовних попирають, українська мова як діалект російської з’явилася геть-зовсім недавно, і, як логічний висновок – «дайош» референдум за російську не то як другу офіційну, не то як другу державну мову.

Для читачів, котрі не скористалися нагодою самостійно прочитати цей допис, наведу декілька цитат. Почнемо з індустріально-глобалістичного пасажу: «Поэтому на сегодняшний день интегрироваться в мировую экономику мы можем только через русский язык. Перевод технических университетов на украинский язык породит армию невостребованных специалистов. А наша наука и техническая мысль будет отброшена назад, потихоньку мы превратимся в европейских аутсайдеров, «гавномесов», мусорщиков, сельхоз. рабов». Пригадуєте, відоме гасло часів кучмізму: «В Єропу через ж…опу», тобто через Росію? Тепер ще й через російську мову як мову міжнаціонального спілкування, бо світовий ринок – як турецькі готелі: тут всі повинні тебе зрозуміти.

Звісно, цитата вирвана з контексту, але цей контекст не менш розкішний, ніж процитовані рядки. Варте уваги відкриття про першодруки Біблії: «Закон Божий – Библия – печаталась и распространялась тоже на русском языке».«На якім язику» поширювалася Біблія – це тлумачення історії залишається на совісті автора, але перший варіант Старого Завіту написано явно не російською, а староєврейською мовою, перший варіант Нового Завіту – древньогрецькою мовою.

Той варіант Святого письма, який автор могла сприйняти – через брак лінгвістичних знань – за російську мову, вийшов з-під рук Кирила та Мефодія напередодні хрещення Русі у церковнослов’янській мові. Не зайвим буде додати, що за кілька років до того саме Кирило створив один з перших слов’янських алфавітів. У той час і років 200 по тому на території сучасної Московії жили фіно-угорські племена, які на той момент ще не опанували мови Достоєвського і Чехова. Тому звинуватити Кирила в створення російського алфавіту ми не маємо жодних підстав, так само, як і в перекладі Біблії – російською мовою. Логічно вважати нікчемними слова авторами про російськомовні першодруки Біблії.

Відповідно, дозволю собі вважати дурнею і припущення автора про написання «Руської Правди» мовою Пушкіна та Лєрмонтова. В 20-70 ті роки ХІ ст. тубільні племена вздовж річки Яузи вчилися ставити намети під улюлюкання окупантів з Золотої Орди, а російської мови як такої все ще не існувало. І мушу засмутити автора: наведені ним цитати з «Руської правди» («9. Если же кто обнажит меч, но не ударит (им), то он положит гривну…12. Если кто поедет на чужом коне, без спросу, то платить 3 гривны.и т.д.») є нічим іншим, як стилізованим перекладом сучасною російською.

«Киев являлся матерью городов русских, и вместе со строительством городов распространялся русский язык. Божье слово и закон были на русском языке… (блін, знову – О.С.) С 10 века по наши дни русский язык активно развивался. В него вкладывались огромные людские и финансовые ресурсы. Я бы назвала этот процесс самым большим мега проектом за последнее тысячелетие(даєш бізнес-план та рівень рентабельності – О.С.)», - даруйте, це вже остання цитата. Ярослав Мудрий «русский выучил только за то, что им разговаривал…».

Не варто коментувати всіх недолугостей тексту, для цього «Обозреватель» міг би замовити окрему історичну та лінгвістичну експертизу цього допису, а за одно пояснити багатьом вболівальникам російської, коли насправді з’явилася їх рідна мова, і чим мова Ломоносова – Державіна – Тредіаковського відрізняється від мови Карамзіна, Грибоєдова, Пушкіна, Жуковського і Гоголя.

Але найголовніше, на чому я хотів закцентувати в даному контексті – на тих стереотипах, які закладалися в слов’янські голови століттями. Пані Березовська написала текст, ніби й не прожила 19 років після розвалу радянської системи, а натомість вивчала історію за «Коротким курсом історії ВКП (б)». І, здається, навіть здоровий глузд опонує автору. Не треба перелопачувати багато матеріалу, візьмімо незалежне джерело, та ще й редаговане російським редактором – російськомовну Вікіпедію.

Стаття «Русификация Украины»:

«Екатерина II в тайной инструкции генерал-прокурору сената князю Вяземскому дала следующие установки: «Малая Россия, Лифляндия, Финляндия… Сии провинции, также и Смоленскую, надлежит легчайшими способами привести к тому, чтобы они обрусели и перестали бы глядеть как волки в лесу…

По мнению Владимира Вернадского, в XVII и XVIII в. российско-украинские отношения уже сводились к постепенному поглощению и перевариванию Россией Украины как чужеродного политического тела, причем попутно ликвидировались основы местной культурной жизни (школа, свобода книгопечатания) и преследовались даже этнографические отличия…

В 1863 году российский министр внутренних дел Петр Валуев разослал тайный циркуляр, в котором заявил, что никакого особенного малороссийского языка нет, не было и быть не может…

В 1876 году царь Александр ІІ 30 издал Эмский указ, частично запрещалось издание книг на малорусском наречии и украинском языке…

В первые годы советской власти продолжалась политика господства русского языка. На русском языке велось делопроизводство партийных и государственных, учреждений; на нём же печатались большинство официальных печатных органов, декретов, воззваний и тому подобное. Книжная продукция 1919—1923 была преимущественно русскоязычной…

С 1930 в партийных кругах усилилось активное сопротивление украинизации, в сочетании с тенденцией пересмотреть постановление XII съезда РКП(б) и признать его неактуальным. Многие культурные, государственные или и партийные деятели, которые осуществляли украинизацию, были арестованы, сосланы или расстреляны, а один из главных инициаторов украинизации, нарком образования УССР в 1927—1933 Н. Скрыпнык — покончил жизнь самоубийством…

После войны, правительство УССР своими распоряжениями фактически ставило учителей русского языка и учителей русских школ в привилегированное положение: поднимало зарплату учителям, которые преподавали на русском, что ставило в неравное положение украиноязычных учителей; кроме того родителям учеников было разрешено выбирать какие языки будут изучать их дети, в результате многие родители отказались от изучения детьми украинского языка как неперспективного и ненужного в жизни... Это, в свою очередь, порождало зависть со стороны учеников, не освобождённых от изучения украинского языка, так как учебная нагрузка последних была значительно большей…»

Це лише короткі витяги з цієї публікації, насправді слідів формування стереотипу «української як діалекту російської» можна знайти набагато більше, але й цього достатньо аби показати, наскільки вдалими пропагандистами були Катерина ІІ зі Сталіним: їх самих уже давно немає на білому світі, а створені ними догмати живуть і відтворюються на шпальтах аж ні разу не ортодоксальних видань.

А тепер треба сказати і про те, заради чого «город городився»: розповідаючи про активне інвестування коштів протягом останнього тисячоліття в російську мову, автор тонко підвела до того, що в сучасній Україні її, громадянку, позбавляють права спілкуватися російською (це перша ідея) і кожен, хто вболіває за розвиток української мови – націоналіст (ідея друга). Але ж тут пані Березовська знову щось наплутала: НЕ МОЖНА ПІДМІНЯТИ ПРАВО РОЗМОВЛЯТИ РОСІЙСЬКОЮ З ПРАВОМ НЕ ВЖИВАТИ УКРАЇНСЬКУ ВЗАГАЛІ.

Ніхто нікому не може заборонити розмовляти твоєю рідною мовою, але введення російської другої офіційної чи державної – це встановлення права відмовитися від використання української взагалі. Ось про що йдеться, і будьте ласкаві, говоріть про це чесно.

Так само не все сходиться і з «націоналізмом», бо НЕ МОЖНА ПЛУТАТИ НАЦІОНАЛЬНУ СВІДОМІСТЬ ТА НАЦІОНАЛІЗМ. В плані активності національної свідомості нам варто було б вчитися у євреїв. Згадайте останній скандал, пов’язаний з Арсенієм Яценюком: якби його обізвали «зухвалим українчиком», ніякого галасу не було б. І не тому, що це не образливо, а тому, що образили українців. А у нас відсутній такий громадський інститут, як прилюдний захист своїх національних інтересів.

В даній статті я свідомо не торкаюся статусу української мови в Росії, того, що сама російська мова упорядковувалася українцями, німцями, балтійцями: Гоголь – українець, Даль – данець, а Дітмар Ільяшевич Розенталь народився в польському місті Лодзь і за національністю є не то німцем, не то литовцем. Єдиний у списку упорядників російської мови росіянин – Ожегов. Моя мета не дискутувати з конкретним автором, а показати, наскільки критичним може бути рівень українофобства у сучасній журналістиці. А заодно згуртувати активістів на захист україномовного населення в Україні. Якщо хочете назвати це націоналізмом, то хай так і буде.