Літературний конкурс. Метелики
Мить, коли гасне розмова і кожен, узявши в очі багаття, починає думати про своє, годі вхопити, як і виміряти часовий відтинок тиші, що йде за тим. Дивно це – у всіх, хто біля вогню, в певний момент закінчуються слова. Я не підводжу погляд, не дивлюся на інших, я хочу осмислити цю паузу, але в зіницях полум’я, і до мене приходять зовсім інші думки.
За нашими спинами товпляться тіні. Їх ледь видно, проте розгледіти можна. Іноді вони штовхаються, ненавмисне, і тоді ми щільніше горнемося в куртки і вдивляємося в жар ще пильніше. Це тіні тих, про кого йде мова: колишні кохані, друзі, випадкові знайомі і геть невідомі люди. За плечима кожного з нас – чималий натовп. Тіні не заважають, але присутність їхню відчуваєш дуже добре. І, дарма що безмовні й байдужі, вони, здається, слухають і нашу мовчанку сприймають як антракт.
Я до них звикла і майже не звертаю уваги: спостерігати за полум’ям набагато цікавіше. Вогонь ласкаво огортає дрова, пестить дошки, цілує папір. Легко міркувати, дивлячись на вигини ефемерного тіла, яке й кольору визначеного не має, й кидати в багаття сухі патички передуманого. Несподіваний дотик до плеча: я впізнаю, хто це, і присуваюся ближче до полум’я. Більше не приходь, без тебе краще, – у тебе й тінь холодна.
Раптом помічаю метелика. Нічний, попелястий, не дуже великий, геть не волохатий, – летить туди, де вмирає дерево, схоплене пристрастю, летить рівно, тримаючи курс чітко на вогонь, але не досягає мети: невидима рука ніжно бгає крильця, мов серветку, яка ледь торкнулася губів. Метелик наче згортається весь і покірно лягає на землю. Ще один. І ще.
- Мамо, чого метелики летять до лампи?
- Вони думають, що то сонце. До світла летять.
- А от і ні. Їм просто холодно! Вони летять туди грітися. Там тепло.
Позаду збираються тіні колишніх коханих – і наших, і тих людей, для кого ми зараз нинішні. Це їхні сліди, цих тіней, ми невтомно зціловуємо з шиї, вух, рота, грудей, витираємо їхні відбитки з пальців, це їх ми витрушуємо з волосся, видихаємо з димом, виганяємо цих духів минулого шаманськими криками любовної насолоди, яка лише тут-і-тепер... Говоримо про них, бо нестерпно витравити все це враз, бо страшно, коли сиплеться пилок із крил метеликів.
- Гасне. Дай оту велику гілляку.
Приспане багаття прокидається, знову готове до любощів, і приймає в обійми дерево, спочатку стримано, а потім жадібно й жагуче. Ми повертаємося до розмови, і я майже не дивлюся на попелястих метеликів, що, ніби дотримуючись усталеної черги, один за одним летять у вогонь.