Літературний конкурс. Хто породив

Мала, перекошена хатина притулилася під горою біля лісу. Благенькі хлівці, ріденька огорожа говорили самі за себе: немає тут міцної чоловічої руки й навряд чи коли вже й буде. Так доживають свого гіркого віку вдови, або просто самітні старі жінки, бідні, всіма забуті, всіма покинуті. Так і живуть. Пройде день, то й добре. Тут і господарство все на виду: коза, прип'ята на мотузку, кіт та ще хіба собака, якщо не здох з голоду. А було тут колись ціле село, та прахом пішло, а назад вороття немає.

 Вийшла господиня, підвела голову до сонця, стала й задумалась: батько пригадався. Пропав десь у Сибіру. За що? Бог святий знає. Приходить якось додому, а в кузні його пустка. Забрали чисто все, до останнього цвяха, розкуркулювали саме. Але який з нього куркуль? Ковалем був добрим, та ще й на гармошці грав. Ото і все. Але тоді не питали. Зайшов у хату гармошки кат-має. Посидів, пожурився, а під вечір пішов шукати, десь вона обізветься. Так і є. Чує неподалік, у халупі п'янички Мишка, грає. Та де там грає, скиглить. Мишко не здатен цвяха до пуття забити, а тут гармошка. Відчинив батько двері. Мишко грає. Він влада, уваги не звертає. – Чого знущаєшся з інструмента? – Мишко притих. – Дай покажу як треба.

 Той нехотя зняв пасок з плеча. Батько взяв гармошку й вона в нього воскресла: заспівала й заплакала враз. Мишко аж рота роззявив. Батько склав гармошку, перекинув через плече.

– Куди? – заступає дорогу Мишко.

– Геть з дороги, халамидник!

А ранком за ним прийшли...

Був колись у неї й чоловік, пропав. Не на війні, не від ворога, а тут таки, дома, в мирний час. Ішов якось з роботи, як раптом: – Стій! Іди сюди!

Чоловік глянув: з кущів вилазять двоє, із засідки ніби. Оглянувся ніде нікого. Що маєш робити? Кинувся тікати. Наздогнали, збили з ніг. Що було далі не пам'ятає. Сусіди натрапили, лежав серед дороги. Ледь живого притягли додому. Похворів, помучився трохи, та й помер, бідолаха. Лежить він тепер на горі, майже поряд, на бідному хутірському кладовищі...

Лишилась Наталка з двома дітьми, хлопчиком Юрою та дівчинкою Зіною. Перебивались з хліба на воду, працювала прибиральницею. Так після травми рішили, на «легкий хліб», як тоді називали. Ну й легкий, діти б ваші не діждались такого. Незчулася, як нове лихо підстерегло: «Давай, мати, сина в солдати, он який вимахав!» А тут клятий Афган... Через півроку – цинкова домовина. Лежить тепер Юра поряд з батьком. Уже й калина на могилі виросла і всохла вже...

Лишилась з Зіною. Походила, походила та після школи, робота – один базар кругом. Що за робота? Поїду, мамо, – каже, – он наші їдуть на заробітки аж до Італії. То й я поїду. Може щось, мамо...– та й заплакала. Благала Наталка, молила куди там: поїхала. Та вже три роки ні слуху, ні духу.

Стоїть Наталка, прислухається, чи до самої себе, чи до всього світу Божого. Аж раптом гуркіт. Бульдозер. Зупинився біля самої хати. І почалося! Копають, риють, гримлять вдень і вночі. Наче вчора почалося, а сьогодні – палац! Обнесли його огорожею собака не перескочить. Ворота високі, залізом ковані. Заїздить туди весь в наколках стрижений здоровило. «Чмур якийсь», – перехрестилась Наталка. А машина! Чорна, по обидва боки гадина намальована, ще й червоного язика висолопила. Довго звикала стара, до чудовиська такого. Ще й машина охорони за ним. Їдуть земля гуде. Розгуляються небу жарко. То ракети жбурляють, то ніби з гармати гупає собаки з хутора розбіглись. Отаке тобі нещастя коло хати. Чи думалось коли, чи гадалось. Зі світу зживуть, кляті. Та помітила якось стара: вивозять з двору щось і висипають у ярок. Вийшла глянути. О, лишенько! Попелу купу насипали, а в ньому вугілля! Так яскраво виблискує. А ще пляшки, багато пляшок, гості часто наїздили. Шматки хліба. Не було щастя, так нещастя помогло: й Наталці лишиться щось. Правда, собаки з-за паркана гарчать, гавкають, аж давляться зі злості. Щодня гребеться Наталка на смітнику, наче курка. То попіл крізь решето сіє, вугілля відсіває, то хліб для своїх курочок вибирає: не пропадать же добру. Підійшли якось охоронці, подивились та й пішли собі геть, хай собі лазить стара, кому від того шкода. Так минув рік, а може два. Усім добре, і тим, що в палаці, і тим, хто на смітнику порпається. Та якось вийшла Наталка й почала попіл сіяти. Сіє собі та й сіє. Раптом оглянулась – поряд два волоцюги, стоять, дивляться. Дивились, дивились та й самі до смітника. «І звідки їх лиха година принесла на мою голову?» А вони вже пляшки вибирають. «Та я, коли б знала, ще вдосвіта б підвелась. Хоч і носити їх далеко, аж на станцію, та все ж свіжа копійка...» А тут і хазяїн. Ворота розчинились і проковтнули машину. Охорона, аж четверо, біля воріт крутиться. Побачили волоцюг, підходять: – Геть звідси! – визвірився, один, мабуть, старший. – І щоб духу вашого!..

Волоцюги злякано підвели очі. Один в ошматті, що було колись військовим кітелем, на голові дірявий кашкет, без козирка ще й завеликий трохи. Другий – кудлатий, у парику ніби, в плащі, що колись «болоньєю» звався, але весь в латках. Обидва стоять, трусяться. – Командир! – скиглить перший. – Та ми хіба що, ми нічого. Пляшечки ось пропадають. Похмелитися... душа горить... Ну, що вам?

Той, що в болоньї, сіпнувся, пустив очі під лоба й по-звірячому завив: – Ю-у-яй! – впав на купу попелу й почав гребти руками й ногами. Знялася ціла хмара. Варта трохи відступила, дивиться.

– Та облиш їх, Жека! Хай їм чорт! Здохне отут, а нам возись потім.

– А бос що скаже? – огризнувся Жека.

– А що? Так і скажем. Чорти припадочні.

 Варта постояла ще трохи, не знаючи до пуття, як бути, а потім плюнула й пішла. Той, що в кітелі, розмазуючи сльози, белькоче: – Досить тобі. Їх немає, пішли вже. Його товариш підвівся й, дико озираючись, погрозив кулаком кудись у ярок.

Наталка з переляку кинула відро та решето й заховалася у двір. Волоцюги лишили пляшки та драну торбину й поплелись геть. Майже не спала Наталка. Цілу ніч то Чмур, то охорона, або волоцюги ввижались. Підхопилась раненько та до смітника. А обірванці вже там. Пляшки підібрали, сидять курять. – Не бійся, мамашо, – каже той, що в кашкеті. – Ми все не загребем. От назбираєм пляшечок на квиток мені, до брата їхати, в Пітері він, лікуватись буду. А все інше вам. Дай вам Бог.

«То нехай уже. Бідні люди. Може воно й справді так...» Тут під'їхала варта. Волоцюги скоса зиркають, бояться, мало не втекли геть. З гуркотом розчинились ворота, блискуча машина вискочила й понеслась. Варта за нею. – Бач, шниряють, гади. Покурити спокійно не дадуть, – мовив той, що в кітелі. Посиділи ще трохи, гріючись на сонці, а потім: – Мамашо, пляшок щось мало. Визбирала, стара. Не кажи, вдосвіта визбирала. Що тут, й зо три десятки не набереться. Та всі брудні якісь. Віднесу, мабуть, їх вам до двору, а як назбираєм ще трохи, то під'їдем возочком та й заберем. Згода?

Що тут казати? Запереч тільки, а він знову в припадок. А воно й хлопці, як виявилось, добрі. Й пляшки віднесли, й вугілля, аж двоє відер. Дай їм Бог здоров'я...

Так минув тиждень, а може й два. Хлопці гребуться в смітті, яке прибавлялось щодня після нічних гульок. Наталка сіє попіл: вугілля в палаці не жаліли. Радіє стара, взимку прокурити буде чим. А натопиш піч, та залізеш на неї, то вже й злазити не хочеться.

...Й цього дня хлопці, знай, гребуться. Наталка своїм ділом займається. Гримнули ворота, вискочила машина й стала. Вийшов сам, почухав потилицю, позіхнув, хотів уже сідати, та раптом пропищав телефон. Говорив довго. Про що, погано чути, гидкі слова тільки й долітають. Охорона під'їхала. Той невдоволено відмахнувся, їдьте, мовляв. Ті й поїхали.

Хлопці випростались, переглянулись. Мить вони вже біля машини. Постріл, короткий, глухий якийсь: ту-с-с! Чмур випустив телефона, присів спочатку на коліна, потім повалився набік. Шофер, що було вискочив з машини, улігся поряд. Це робота другого обірванця. – Тікаєм!

– А контрольний?

– Готовий. Не вперше, – заспокоїв той, що в кашкеті. Обоє, зриваючи з себе лахміття, кинулись до лісу...

– Господи! Хто вас породив, отаких!?.. – заголосила Наталка.